Василь Пірус

Матеріал з Тернопедії
Версія від 17:56, 20 липня 2021, створена Микола Василечко (обговореннявнесок) (Створена сторінка: {{DEFAULTSORT:Пірус Василь}} {{Особа |назва картки=Літератор, учасник національно-визвольних з...)
(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук
Літератор, учасник національно-визвольних змагань
Василь Пірус
Василь Пірус, 2001 рік
Василь Пірус, 2001 рік
Псевдо: «Кучар» або «Кучер»
Народження: 22.07.1921,
с. Заривинці, нині Бучацька громада, Тернопільський район, Тернопільська область, Україна
Смерть: 25.01.2012,
інтернат для осіб похилого віку, с. Петриків, нині Великоберезовицька громада, Тернопільський район, Тернопільська область, Україна
Поховання: 26.01.2012,
с. Заривинці
Громадянство: українець,
size Польща → size УРСРsize Україна
Родина: батьки — Лука та Анастасія, дружина — Анна, сини Ігор та Борис
Освіта: невідомо
Робота: працював на різних роботах
Військо: вояк УПА, кущовий СБ
Творчість: автор спогадів, поезій

Василь Пірус (псевдо «Кучар» або «Кучер»[1]; 22 липня 1921, с. Заривинці, нині Україна — 25 січня 2012, в інтернаті для осіб похилого віку в с. Петриків під Тернополем, похований у рідному селі) — український літератор, учасник національно-визвольних змагань, політв’язень радянських тюрем і концтаборів.

Життєпис

Василь Пірус народився 22 липня 1921 року в селі Заривинцях в околиці Бучача (нині у складі Бучацької громади Чортківського району Тернопільської области України) в селянській родині Луки та Анастасії (з дому — Сарахман). Батько поїхав у Канаду, коли Василеві було шість років, мати залишилась із чотирма дітьми.

Навчався у сільській школі 6 років. Грав на гармонії та банджо.

Учасник товариства «Сокіл», аматорських театральних і хорових гуртків. Від 1935 — у Юнацтві ОУН. Член ОУН та вояк УПА від 1944, кущовий Служби безпеки (травень–серпень 1948). 1944—1948 — учасник бойових операцій. Був районовим провідником у Чорткові. Ходив у рейди в Карпати, на Поділля, за Дністер.

Арешт і заслання

22 грудня 1948 (після рейду в Карпати) заарештований, у квітні 1949 засуджений вироком військового трибуналу військ МВС Тернопільської области від 29 квітня 1949 року за ст.ст. 54-1 «а», 54-8, 54-9, 54-11 КК УРСР[1] на 25 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення громадянських прав.

Етапом відправлено з Бучача в Чортківську тюрму, потім до Львівської тюрми, далі етаповано до Хабаровська, потім — поромом до Бухти Ваніно на Далекому Сході, звідни в зону на Колиму. На пересилці в Магадані Василя Піруса залишили в таборі «Спокійний», де видобував золото в копальні. Потім його перекинуто на будівництво ТЕЦ у селищі Аяскитово на Колимі, невдовзі — перевезли в Магадан, направили до жіночої зони на ремонтні роботи. Після медогляду залишено працювати саршим санітаром у психіятричному корпусі. 1955 з иншими каторжанами-інвалідами відправлено з Магадана до Хабаровська, звідки 1956 етаповано через санцію Біра (м. Біробіджан) на Байкал, довезено аж до Ташкента й у зворотному напрямі — до станції Чуна Іркутської области, у 5-ту зону Дубровлагу. Працював на деревообробному комбінаті обліковцем, через неспроможність до тяжкої фіз. праці закінчив курси пічників, електриків, шоферів. 1960 із Чунівського табору відвезено у мордовськи табір ЖХ 385/7. Тяжко хворів, через що лікарі перевели Піруса до камери смертників. Та завдяки великій силі волі й самолікуванню, вижив. У таборі безпідставно звинувачений кадебістами в побитті їхнього працівника (насправді оборонявся від його ударів молотком) і відправлений у закриту зону, де були Юрій Шухевич, А. Лупиніс. 1965 переведено в инший табірний пункт, де заприятелював з Юлієм Данієлем, познайомився з Михайлом Сорокою, Михайлом Горинем і Володимиром Морозом. 1972 останнім місцем, куди було етаповано, став уральський табір № 35.

Після заслання

22 грудня 1973 Василя Піруса звільнено. Поїхав до с. Печонки Челябінської области, де мешкала в бараку на засланні дружина, влаштувався працювати в колгоспі, родина дуже бідувала. Восени 1975 повернувся в Україну, поїхав до товариша М. Масютка у Дніпряни біля м. Каховки Херсонської области, але там прописатися не вдалося. Тому 13 грудня 1976 поїхав у с. Нижні Торгаї Нижньосірогозького району Херсонської области до приятеля В. Кулинина, забрав з Уралу дружину. Працював на фермі.

2003 повернувся на Тернопільщину.

Помер 25 січня 2012 року в інтернаті для осіб похилого віку в с. Петрикові під Тернополем, похований 26 січня у рідному селі.

Родина
Василь Пірус із дружиною Анною

Дружина — Анна. Сини Ігор (помер однорічним) та Борис (нар. 1947).

Реабілітація

21 лютого 1997 прокуратурою Тернопільської области на підставі ст.ст. 2,7 Закону України від 17 квітня 1991 «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» і п. 13 Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 1993 «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» відмовлено в реабілітації.

Реабілітований посмертно (дата?).

Доробок

Автор книг спогадів «Плата за волю» (Тернопіль, 2005), «Іскра з некутого копита» (Львів, 2006; у співавторстві з Яремою Ткачуком), низки поезій.

Вшанування пам'яті

У січні 2012 благодійна ініціятива «Героїка» зняла відеоспогад з Василем Пірусом.

2017 у видавництві «Терно-граф» (Тернопіль) видано книгу про Василя Піруса «Василь Пірус — нескорений вояк УПА», у якій опубліковані спогади-есе журналіста Арсена Паламара про Василя Піруса, документ про реабілітацію, інтерв’ю Василя Піруса, його повстанські поезії та низку світлин[2].

Джерела

Основні

Посилання

Примітки

Зауваги