Церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього (Бучач)

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Пам'ятка
Церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього (Бучач)
Вигляд на церкву з вул. Міцкевича, 19
Вигляд на церкву з вул. Міцкевича, 19
Тип і статус: пам'ятка архітектури національного значення
Стиль: бароко (віленське)
Автор(-и): Ґотфрід Гофман
Будівництво: 18 вересня 1771 (посвячена)
Охоронний номер: 652/1
У віданні: Бучацький монастир оо. Василіян
Розташування: м. Бучач, Бучацький район, Тернопільська область
Стан: задовільний (іконостас та вівтарі втрачені)

Церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього[1], або Здвиженська церква — культова споруда, пам'ятка архітектури національного значення в місті Бучачі, райцентрі на Тернопільщині, Україна. «Наймолодша» мурована культова споруда міста періоду бароко, збудована як храм греко-католицького монастиря оо. Василіян коштом дідича Бучача Миколи Василя Потоцького, і посвячена 18 вересня 1771 року. Нині — також парафіяльний храм Бучацького деканату |Бучацької єпархії УГКЦ Української Греко-Католицької церкви. Розташована за адресою: вулиця Міцкевича, 19. Храмове свято — Воздвиження Чесного Хреста Господнього, яке припадає на 27 вересня.

Коротка історія

Церква збудована на місці колишнього парафіяльного костелу Святого Хреста, який після того, як Львівська архидієцезія передала його греко-католикам, тривалий час використовувався як монастирський храм, де також відправляли богослужіння для вихованців колегіуму, що діяв при обителі[2]. Збудована за проектом[3] архітектора з Верхньої Сілезії[4] Ґотфріда Гофмана[5] — представника стилю бароко.

Дані краєзнавця, домініканина о. Садока Баронча, про початок будівництва церкви, суперечливі. За одними, 1761 р. о. Єронима Нерезія ЧСВВ знову призначили ігуменом у Бучацькому монастирі, а 31 травня 1765 він підписав рахунки монастиря, отримавши призначення на посаду архимандрита у Брацлаві і власне за цей час розпочали будівництво церкви[6]; за іншими, церкву заклали 1770 р.[7][8]. Будівництво вели під наглядом[3] Йогана Шюльцера[9], німецького архітектора[10], інженера, коменданта Станиславівської фортеці.[11]. Правдоподібно, будівництво закінчили 1771 року, дах церкви вкрили бляхою. Посвячення новозбудованого храму під назвою Церква Чесного і животворящого Хреста 18 вересня 1771, з дозволу митрополита Лева Шептицького, провів ігумен о. Інокентій Мшанецький. Початково одна з веж на головному фасаді храму призначалася для встановлення в ній дзвону, інша — годинника.

Первинний розпис (фрески) всередині церкви виконав живописець Ісихій Яків Головацький ЧСВВ у 1770—1771 р. (зокрема, сюжети, «Костянтин під хрестом», «Жертва Авраама», «Самсон з левом», «Цар Давид», «Мойсей із змією» та інші).[12]

Мартин Твардовський — галицький майстер з Микулинців — у 1771—1772 р. виготовив деякі предмети (табернакль, сповідальниці[13]) для церкви[14].

1777 року бучацький декан РКЦ, пробощ Петликівців (Старих) кс. Ян Енґлєрт подарував храму дві кропильниці для свяченої води, які розташовувалися біля стовпів, що підтримують хори[15]. 16 лютого 1778 М.-В. Потоцький прибув до міста і отримав «реверс» від ректора гімназії на 20000 польських злотих, які благодійник записав на виготовлення вівтарів до церкви. Певний час у церкві перебувало Євангеліє, видане 1771 року в друкарні Почаївського монастиря оо. Василіян[16]. Михайло Філевич (1777 року з Бучача переїхав до Холма) для церкви Воздвиження виконав шість дерев'яних статуй святих, які нині зберігаються в Національному музеї у Львові. Дмитро Крвавич стверджував, що він виконав їх у Холмі, до Бучача вони потрапили, однак не були використані за призначенням — натомість опинились у збірці Національного музею. Також — що за стильовими ознаками вони схожі з чотирма статуями головного вівтаря церкви Покрови Пресвятої Богородиці в Бучачі.

У церкві спочатку не було іконостаса, натомість були три вівтарі (головний та два бічних), схожі на ті, що розташовані в бучацькій церкві Святої Покрови[17]. 1794 р. для храму замість іконостасу придбали «романіку», посередині якої на початку 1880-х були подвійні царські врата, справа від них, за східним обрядом, ікони Збавителя та святого Миколая-архиєпископа з Євангелієм, зліва — Матері Божої з дитятком Ісусом та одного з архиєреїв[18]. 1816 р. та наступного споруджено галерею поблизу церкви та огорожу («штахети») довкола статуй Матері Божої та святого Онуфрія[19]. 1818 р. перед церквою встановили камінну статую Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, яку відновили 1858-го[7]. 1820 р. храм відновили та встановили новий дах, помальований на червоно. 1832 р. відновлено вівтарі святих Миколая та Йосафата в каплицях, також бічні — Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії (праворуч[18]) та святого Василія ([18]). Також відновили проповідальницю та посвятили за дозволом консисторії. У 1845—1846 р. церкву знову відновлювали коштом мрнастиря та позики буковинської релігійної фундації (1190 золотих ринських під 5% річних на три роки). 16 червня 1849 о 8-й годині ранку «звичним обрядом» заклали наріжний камінь дзвіниці, яку завершили будувати 1854 р. 1858-го з тесаного каменю збудовано галерею перед комплексом монастиря, яку обгородили залізними «штахетами» (вартість — 1594 зол. ринських)[20].

29 липня 1865 велика пожежа в місті сильно пошкодила храм та монастир, зокрема, згоріла бібліотека. Художник Шлєґль на замовлення о.-ректора Модеста Гнатевича виконав рицину, яка була літографована Вурмом у Відні 1865 р.[16] 1881 р. пожежа знову завдала шкоди храму та монастиреві[5].

1946 року «совіти» заборонили діяльність монастиря, церкву закрили. Потім у приміщеннях комплексу монастиря заборонена діяла Бучацька середня школа, після чого тут відкрили Бучацьку школу механізації сільського господарства (нині Державний навчальний заклад Бучацьке професійно-технічне училище). Церкву переобладнали під навчальний корпус, розмістивши у ній, зокрема, зернозбиральний комбайн.

Церкву, як і весь комплекс монастиря, за «совітів» довели до стану руїни. У березні 1991 після 45-річної вимушеної перерви до обителі повернулися ченці. Протоігумен ЧСВВ о. Василь Мендрунь скерував до міста о. Іван Майковича разом з о. Августином Дзюрбаном, які прибули до Бучача 1990 року, а першу Службу Божу відслужили 17 березня 1991[21]. Після цього розпочалися роботи з відновлення храму, також перед церквою встановили копію статуї Матері Божої.

На початку 2010-х років невеличкий косметичний ремонт фасаду церкви зробили місцеві майстри Ігор Корж та Андрій Яцина. 2012 року до 300-річчя заснування цього монастиря на стіні монастиря поблизу церкви встановили пам'ятну дошку з нагоди цієї дати.

Восени 2017 провели основні роботи із заміни одного з семираменних хрестів — гербів Пилява, які увінчують бані веж на фасаді церкви.

Нині при церкві діє хор, яким керує Марія Кривко, заслужений працівник культури України.

Опис

Споруда збудована у стилі бароко, має виразні ознаки його підвиду — віленського бароко. Храм зведений на високому двоярусному цоколі. На головному фасаді — дві п'ятиярусні стрункі вежі, які поступово звужуються догори. Зліва від церкви — приміщення монастиря, справа — колегіуму. Храм — однонавний, формою нагадує грецький хрест.

Первісне оформлення церкви не збереглося[17] (очевидно, за винятком проповідальниці). Свого часу на стіні, що вела до хору, висів портрет Миколи Василя Потоцького у повний зріст, у кармазиновому кунтуші, з булавою у правиці та карабелею у лівиці, роботи Ісихія Головацького ЧСВВ[18].

У гроті мурованої галереї перед церквою є копія (автор — Богдан Максим'як) статуї святого Онуфрія Великого для церкви в Рукомиші, яку приписують Йоанові Пінзелю (оригінал, який у часи о. Баронча розташовувався за гратами[7], очевидно, зник або й був знищений за більшовицького панування).

Світлини

Див. також

Примітки

  1. Бучацький монастир оо. Василіян. Церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього // Сайт Бучацького монастиря оо. Василіян.
  2. Barącz, s. 111—121.
  3. 3,0 3,1 Станкевич, с. 83.
  4. Barącz, s. 58.
  5. 5,0 5,1 Ваврик, с. 119.
  6. Barącz, s. 121.
  7. 7,0 7,1 7,2 Barącz, s. 125.
  8. За іншими даними, церкву збудували у 1753—1770 р.; див.: Станкевич, с. 83; Перелік пам'яток архітектури Тернопільської області.
  9. Ostrowski, J. K. Kościół parafialny p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Monasterzyskach // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. — Cz. I : Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — Kraków : Międzynarodowe Centrum Kultury, Drukarnia narodowa, 1996. — T. 4. — 402 il. — S. 92. — ISBN 83-85739-34-3. (пол.)
  10. Станкевич, с. 74.
  11. Стецько, В. Пінзель через призму музейної збірки // Ї. — 2010. — Ч. 63.
  12. Станкевич, с. 85.
  13. Ostrowski, J. K. Kościół p.w. Św. Trójcy i klasztor Misjonarzy w Mikulińcach // Materiały… — Cz. I… — T. 4. — S. 62—63.
  14. Ostrowski, J. K. Kościół parafialny p.w. Św. Józefa w Podhorcach // Materiały… — Kraków : Międzynarodowe Centrum Kultury, «Secesja», 1993. — Cz. I… — T. 1. — 364 il. — S. 98. — ISBN 83-85739-09-2.
  15. Barącz, s. 128—129.
  16. 16,0 16,1 Barącz, s. 129.
  17. 17,0 17,1 Станкевич, с. 88.
  18. 18,0 18,1 18,2 18,3 Barącz, s. 128.
  19. Barącz, s. 123.
  20. Barącz, s. 123—124.
  21. Тракало, В., Чорній О. Майже двадцять років о. Іван Майкович був ігуменом монастиря отців Василіян / Василь Тракало, Оксана Чорній // Нова доба. — 2015. — № 17 (24 квіт.). — С. 4.

Джерела і література

  • Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та инші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, 1972. — 944 с. — іл. — (Український архів, т. XXVII).
  • Бучач. Фотопутівник / автор тексту М. Козак, літредактор П. Бубній. — Тернопіль : ВАТ «Збруч», 2010. — 64 с., іл.
  • Ваврик, М. Перла василіянського шкільництва. Хрестовоздвиженський манастир у Бучачі // По василіянських манастирях. — Торонто, 1958. — С. 111—128.
  • Станкевич, М. Бучач та околиці. — Львів : СКІМ, 2010. — 256 с., іл. — ISBN 966-95709-0-4.
  • Стоцький, Я. Бучацький монастир Отців Василіян: на службі Богові й Україні. До 300-ліття заснування. — Жовква : Місіонер, 2011. — 216 с. + 24 с. вкл. — ISBN 978-966-658-239-6.
  • Barącz, S. Pamiątki buczackie. — Lwów : Drukarnia «Gazety narodowej», 1882. — 168 s. (пол.)

Посилання

Зауваги