Ходко Лойович

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук


Дідич, придворний
Ходко Лойович
Інші імена: Ходко Лоєвич
Народження: не пізніше середини 1340-х
Смерть: не раніше 28 березня 1393
Родина: батько — Іван Лой, дружина — Марія, дочки — Ганка, Марина

Ходко Лойович, чи Ходко Лоєвич[1] з Вижнян (не пізніше середини 1340-х — не раніше 28 березня 1393) — руський шляхтич, представник роду Лойовичів гербу Корчак. Один з найбільш упливових шляхтичів-автохтонів після анексії Галичини поляками. Посідав маєтності на теренах нинішньої Тернопільщини.

Життєпис

Невідомо, коли народився Ходко Лойович. Перша інформація у джерелах про нього походить з 1353 року, коли був свідком документа руського старости Оттона з Пілиці[2], отже, повнолітнім (можна окреслити дату його народження принаймні не пізніше середини 1340-х). На думку львівського історика Ігоря Мицька, його батьком був Іван Лой, один з місцевих мешканців, які в анексованій у 1349 році Галичині спершу належали до панівної верхівки[3]. Єжи Сперка вважає, що Ходко, найпевніше, був сином боярина Івана, званого Лой, зі Скришова (Skrzyszów) у Перемиській землі (за Бонєцким, Скажешів (Skarzeszów)[4]), який згадується у джерелах у 1353—1356 роках та зараховувався до числа русинів — прихильників короля Казімєжа ІІІ[2]. За Адамом Бонєцким, Іван Лой 1356 року в Сандомирі був одним зі свідків надання маґдебурзького права Львову[4][5]. Ходко мав брата Стецька (згаданий 1366-го), шваґра Дениска[2].

Перша інформація у джерелах про нього походить з 1353 року, коли був свідком документа руського старости Оттона з Пілиці[2]. Не раніше 1 вересня, не пізніше 5 листопада 1370 у Львові був свідком підтвердної грамоти львівського воєводи Блотишевського на купівлю дворища Вятславом Дмитровським[6].

Очевидно, доволі швидко отримав довіру князя Владислава Опольчика, володаря Королівства Руси, оскільки той 15 грудня 1373 надав йому ленним правом Гвіздець у Коломийському повіті (за цим наданням зобов'язувався виставляти на виправи стрільця та ще одного вояка, озброєного списом). 30 квітня 1378 перебував на дворі князя, коли уряд обіймав новий руський староста Андраш. У березні 1382 купив у Клишка Ягольниковича село Розворяни за 15 гривень срібла.

1387 року допоміг полякам опанувати Галичину; зокрема, на початку жовтня допоміг опанувати Галицький замок, який боронив угорський староста Бенедикт. Очевидно, за ці заслуги король Ягайло 11 жовтня 1387 у Галичі надав йому села Вижняни, Полюхів, Відники, Яриловичі та Сеняву у Львівському повіті. 27 вересня 1389 у Львові король підтвердив його права посідати надані маєтності. До 1393 року король надав село Чернелів разом з належними до нього

Став опікуном малолітнього Осташка (Станіслава) з Давидова — судді львівського та земського львівського, самбірського старости — після смерті його батька бл. 1381 року[7]. Батько Станіслава — шляхтич Григорій Тимшиць (певне, русин, може, вірменин), який отримав за заслуги:

  • від короля Казімєжа ІІІ значні земельні маєтності в Галичині: 1352 (видавці помилково вказали 1362) року — села Горпин, Вирів, Нагірці, Монастир у Львівській землі; 20 березня 1355 — Давидів поблизу Львова
  • від князя Владислава Опольчика — Гвіздець 1373 року[8][9].

Перед 1386 роком Лойович від імені дітей Г. Тимшиця продав дім у Львові жиду Якубу (власник сусідньої оренди). Тоді ж асистував прийняттю в заставу Черепина, ручаючись за Осташка (Станіслава) з Давидова[7]. За Є. Сперкою, до 1393 року король надав йому село Чернелів з прилеглими до нього поселеннями (Dworzysko Karamadzica (потім село Karanda), Kujadyńce, Ruda Kalinowa, Nowowsiółek) у Львівському повіті[10]. На думку Мацея Вілямовского, Осташко з Давидова від дружини отримав Kujdańce, Чернелів з православним монастирем, Dworzysko Karamandzica (це поселення він ідентифікував як Романівку Теребовельського повіту) та Руду Калинову (це поселення ідентифікував як пізнішу Калинівщину біля Чорткова)[11]. Правдоподібно, мова таки йде про села тодішнього Теребовельського повіту (нині Тернопільського району) Чернелів-Руський, Киданці, Романівку.

28 березня 1393 у Львові руський староста Ян з Тарнова засвідчив, що Х. Лойович, перебуваючи на смертному одрі, за присутності приятелів і дружини обіцяв видати дочку Марину заміж за Яська Клюса, призначивши села Вижняни та Полюхів як посаг. 1393 року в м. Вишні (нині м. Судова Вишня) укладено угоду, засвідчену руським старостою Гнєвошем з Далевиць (Gniewosz z Dalewic), за якою дружина Ходка Марія відступила його небожу Вовчку (Волчку) Лойовичу село Nowosielce Теребовельського повіту[12], шість кобил, стадо, лошат і два срібні хрести взамін за відмову від прав на решту маєтностей чоловіка[13]. Дуже правдоподібно, що угоду уклали вже після смерті Х. Лойовича[14].

Є одним з персонажів роману письменника Романа Коритка «Корона Данила Галицького».

Сім'я

Дружина — Марія[14]. Діти:

  • Ганка (Анна) — перша дружина Осташка (Станіслава) з Давидова, шлюб узяли між 1396—1406, померла, очевидно, найпізніше 1421 року[11]; перед 27 жовтня 1431 люди великого князя Свидригайла пограбували маєтність зятя в Макосіях біля Теребовлі[7]
  • Марина (у Сперки — також Малґожата)[14] — дружина Яська Клюса гербу Шренява, разом з чоловіком 1400 року фундували костел у Вижнянах[15]
  • Олухна; 1396 року Я. Клюс викупив у тещі 50 кіп грошів посагу, оправленого за руським правом на маєтності Розворяни, із застереженням права викупу дітьми тещі — Ганкою та Олухною[14].

Примітки

  1. № 58. 1373 р., грудня 15. Ярослав. — Привілей князя Владислава Опольчика Ходку Лойовичу — С. 94.
  2. 2,0 2,1 2,2 2,3 Sperka, s. 210.
  3. Мицько, І. Дмитро Дядько: генеалогічний етюд.
  4. 4,0 4,1 Boniecki, A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne S. Orgelbranda S[yn]ów), 1912. — Cz. 1. — T. 15. — S. 366
  5. У виданні «Akta grodzkie i ziemskie» фігурує як «Ywano dicto Loy de Skarzeszow», див.: Akta grodzkie i ziemskie. — 1872. — S. 17—18; у книзі Дениса Зубрицького «Kronika miasta Lwowa» — як «Iwano dicto Logi de Skarzeszow», див.: Zubryćkyj, D. Kronika miasta Lwowa. — Lwów : drukiem stauropigiańskim, 1844. — S. 490.
  6. Підтвердна грамота львівського воєводи на купівлю дворища
  7. 7,0 7,1 7,2 Wilamowski, s. 24.
  8. Betlej, A. Kościół p.w. Niepokalanego Poczęcia Najświętszej Panny Marii i klasztor bernardynów w Gwoźdźcu // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. — Kraków : Międzynarodowe Centrum Kultury, Drukarnia narodowa, 1996. — Cz. I: Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — T. 4. — S. 19. — ISBN 83-85739-34-3.
  9. Gwoździec 3.) // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1900. — T. XV, cz. 1 : Abablewo — Januszowo. — S. 547. (пол.) — S. 547. (пол.)
  10. Sperka, s. 211—212.
  11. 11,0 11,1 Wilamowski, s. 25.
  12. Ймовірно, що Nowosielce — це: 1) якась із нинішніх тернопільських Новосілок ; менш ймовірно, що нинішнє с. Збручанське, яке давніше так називалося (див.: Nowosiółka 5.) z Młynówką, dawniej Nowosielce, wś, pow. borszczowski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1886. — T. VII : Netrebka — Perepiat. — S. 277. (пол.) — S. 277.), оскільки потім село, відоме також як Новосілка Єпископська, входил до складу Подільського воєводства.
  13. 60. Свідчення пана Гнівоша про відділення Волчка від родини Лоєвичів із поділом майна
  14. 14,0 14,1 14,2 14,3 Sperka, s. 212.
  15. Sperka, J. Zarys migracji rycerstwa śląskiego na ziemie Rusi koronnej w okresie panowania Władysława Jagiełły. — S. 221—222. (пол.)

Джерела

Зауваги

Ambox content.png


Information icon4.svg