Стефан Левинський

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Єпископ ГКЦ,
королівський секретар
Стефан Левинський
Инші імена: Степан Левинський, Стефан Левінський, Stefan Lewiński
Народження: 19.12.1739
с. Дрогомирчани, нині Тисменицького району на Івано-Франківщині, Україна
Смерть: 23.01.1806
Поховання: крипта Успенського собору в Почаєві
Громадянство: size Республіка Обидвох НаційШаблон:РІ
Освіта: Львівський папський колегіум
Робота: королівський секретар
Релігія,
духовне життя:
київський єпископ-помічник, коад'ютор, апостольський адміністратор та ординарій Луцької й Острозької єпархії
Відзнаки: орден святого Станіслава
Примітки: похований у крипті Успенського собору в Почаєві

Стефан Левинський, або Степан Левинський[1], чи Стефан Левінський[2], (19 грудня 1736, с. Дрогомирчани, нині Україна — 23 січня 1806) — унійний київський єпископ-помічник, коад'ютор, апостольський адміністратор та ординарій Луцької й Острозької єпархії, з походження шляхтич гербу Леварт, секретар короля Станіслава Августа Понятовського.

Життєпис

Стефан Левинський народився 19 грудня 1736 року[3] в с. Дрогомирчанах[4], яке входило до складу Галицького повіту Галицької землі Руського воєводства Польського королівства, складової частини федеративної Республіка Обидвох Націй (нині село Тисменицького району Івано-Франківської области, Україна) в родині Якова Левинського та Мар'яни з Левчинських. Ймовірно, його батько був греко-католицьким священиком. Стефан мав братів Івана, Андрія, Симона. Його родичем міг бути Антін Левинський, львівський генеральний унійний офіціял, який, правдоподібно, допоміг Стефану на початках його кар'єри. Оскільки його шляхетство викликало сумніви, то на Сеймі 1775 року отримав нобілітацію, а 1780 — диплом. 1783 року, коли виникла справа його номінації на єпископа, разом з братами вилегітимізувався зі шляхетства у Львівському гродському суді[4].

Навчався у Львівському папському колегіумі, який провадили отці театини, висвячений 1764 року. Єпископ Лев Шептицький призначив його вікарієм при Галицькій катедрі у Крилосі. Очевидно, тоді став представником (прокуратором) єпископа у Варшаві. Близько 1769-го іменований канцлером катедральної капітули у Володимирі. 1771 року Лев Шептицький призначив його архидияконом відновленої Львівської катедральної унійної капітули. Від близько 1775 року був секретарем Кабінету короля Станіслава Августа Понятовського і Постійної ради для кореспондування з Апостольською столицею.

17 серпня 1784 — іменований, 4 грудня того — ординований (висвячений єпископом Якимом Горбацьким у Пинську) київським унійним єпископом-помічником і титулярним єпископом тегейським[4]. 1791-го подав у відставку з цієї посади[5]. 28 січня 1787 — на побажання короля і примаса єпископ Ясон Смогожевський, а 13 лютого 1787 — Папа іменували його апостольським адміністратором Луцької й Острозької єпархії. 22 січня 1788 Папа преконізував його на коад'ютора єпископа Михайла Стадницького, який з причини розумової хвороби не міг виконувати обов'язки очільника єпархії[4]. За даними о. Дмитра Блажейовського, 3 грудня 1787 король надіслав пропозицію Папі призначити його адміністратором Луцької єпархії та прохання, щоб прийняття монашого постригу не було обов'язковим. Хоча василіяни сильно на цьому наполягали, Папа дав дозвіл 9 грудня 1787[6].

20 березня 1792 разом з представниками Унійної церкви підписав у Бересті проти намірів російської влади створити православну єрархію[4]. Після скасування в 1795 році царицею Єкатєріною ІІ унійних єпархій мешкав у Жидичинському монастирі. Після врегулювання в 1798 році царем Павлом І справи Унійної церкви став Луцьким єпископом з осідком у Почаєві[4] (за иншими даними, став ним 26 червня 1797[5][7], а 18 листопада 1797 — преконізований на ординарія[3]).

Під тиском російської імперської влади 25 травня 1789 скасував свячення о. Бендеровського, засудженого на обезголовлювання[4]. Незважаючи на тиск російської влади, намагався зберегти монастирі та їхнє майно[2]. Губернатор Волині граф Іван Будович 13 квітня 1800 написав єпископу, що в Низкиницькому монастирі, як і серед безлічі інших малочисельних унійних обителей, проживає всього двоє ченців, які не займаються ніякими корисними справами, ні просвітою юнацтва, ні утриманням хворих і калік та навіть не можуть себе належним чином утримувати, тому доцільніше було б останніх переселити до більших монастирів — після 1802-го їх приписали до братії Володимир-Волинської обителі[8]. 1802 року Стефан Левинський зазначав, що на всій Україні, що опинилася під владою Росії, залишилося заледве 176 греко-католицькі парафії[9]. Рукоположив 11 унійних священиків у Луцькому повіті[10] Візитував Дубенський жіночий василіянський монастир[11]. Князь Кароль Яблоновський, новий власник Острога, розпочав розширення тут власної оранжереї та саду, які межували з церковними землями, для чого домовився з єпископом про обмін землею в місті[12].

Помер 23 січня 1806 року[3]. Був похований у крипті зліва (при західній стіні) від головного входу до почаївського Успенського собору[13].

Примітки

  1. Левинський Степан // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя, T. 4. С. 1264 / T. 4 : Перевидання в Україні. — Львів, 1994. — С. 1264. — ISBN 966-528-197-6.
  2. 2,0 2,1 Білик, В. Урегулювання правового становища василіанських монастирів у Правобережній Україні наприкінці XVIII — у 30-х рр. XIX ст. Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Серія: Історичні науки. — 2011. — № 23. — С. 40.
  3. 3,0 3,1 3,2 Луцька та Острозька єпархія і її єпископи.
  4. 4,0 4,1 4,2 4,3 4,4 4,5 4,6 Bieńkowski, s. 250—251.
  5. 5,0 5,1 Bishop Stefan Lewiński † (англ.)
  6. Блажейовський, Д. Ієрархія Київської церкви (861—1996). — Львів : Каменяр, 1996. — С. 265.
  7. Близняк, М. Візитація Параскево-П’ятницької церкви в Острозі 1786 року // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія : Історичні науки. — 2016. — Вип. 25. — С. 7 (прим.).
  8. Свистун, В. Свято — Успенському Низкиницькому монастирю — 360 років.
  9. 4. Знищення Кам’янець-Подільської єпархії // Кам’янець-Подільська Єпархія УГКЦ.
  10. Боярчук, А. Православні та унійні парафії Луцького повіту наприкінці XVIII ст. // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. — 2014. — № 7. — Розд. І : Історія України. — С. 5—6.
  11. Лось, В. Статути жіночих василіанських монастирів: джерело до повсякденної історії василіаном Волині другої половини XVIII — поч. ХІХ ст // Волинські історичні записки. — 2010. — Т. 4. — С. 61.
  12. Щоправда, очевидним одруком виглядає дата цієї події — 1816 рік; див.: Близняк, М. Візитація Параскево-П’ятницької церкви… — С. 7.
  13. Митрополит Іларіон. Фортеця православія на Волині. Свята Почаївська лавра. — Вінніпеґ, 1961. — С. 152.

Джерела

Посилання

Зауваги