Стефан Александер Потоцький

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Державний діяч, дідич
Стефан Александер Потоцький
Инші імена: Stefan Aleksander (Szczepan) Poticki, Щепан (Степан) Потоцький
Народження: бл. 1652
Смерть: 1.08.1727
м. Городенка, нині Івано-Франківська область, Україна
Громадянство: size Республіка Обидвох Націй
Родина: батько — Ян, мати — Зофія з Цетнерів, діти — Микола Василь, Тереса і дві дочки
Робота: теребовлянський, яблунівський, канівський староста, великий коронний стражник
Військова служба: полковник коронного війська
Політична діяльність: посол сеймів
Громадська діяльність: добродійник монастиря оо. Василіян у Бучачі
Відзнаки: орден Білого орла

Стефан Александер Потоцький[1][2], іноді Щепан Потоцький[3] (пол. Stefan Aleksander Potocki; близько 1652[4] — 1 серпня 1727, м. Городенка, нині Україна) — польський шляхтич, державний діяч та урядник Республіки Обидвох Націй (Речі Посполитої), власник і посідач маєтностей в українських землях, зокрема, на Тернопільщині. Разом з дружиною Йоанною — добродійники монастиря отців Василіян у Бучачі, батьки Миколи Василя Потоцького.

Життєпис

Дружина — Йоанна Потоцька з Сенявських
Син Микола Василь

Наразі невідомо, де і коли народився Стефан Александер Потоцький. Галицький краєзнавець, чернець-домініканин вірменського походження о. Садок Баронч стверджував, що він прожив 65 років[5] (отже, народився близько 1652). Його батьком був Ян Потоцький (пом. 1675), син Марії Могилівни, титулярний брацлавський воєвода, . Матір'ю — за грамотою онука Яна, Миколи Василя Потоцького[6], перша дружина батька — Зофія (Тереза?) Цетнер.[7]

У 1680-х сприяв частковій відбудові бучацької фортеці[8]. Сеймик Галицької земли (Галицький сеймик): 29 грудня 1684 обрав його послом на Сейм[9]; 7 серпня 1687 — звільнив його маєтності (Бучач, Бариш, Золотий Потік) від оподаткування з причини їх знищення; 1688 — підняв питання, щоби С. А. Потоцького, в чиїх маєтностях були розквартировані жовніри, отримав за це належне йому відшкодування; справу мали розглядати на січневому сеймі в Городні (нині — Білорусь)[10]. С. А. Потоцький у лютому 1692 разом з галицьким каштеляном Кшиштофом Скарбеком командували вдалою обороною м. Рогатина від нападу татар[11]. У 1690-х багато часу приділяв військовим справам, керував відділком, що розвідував ситуацію в околицях Кам'янця-Подільського. Король Ян III Собеський зараховував його до кола осіб, які найкраще знають турецько-татарську проблему. Політично був пов'язаний з майбутнім великим гетьманом коронним, дідичем Бережан Адамом Миколаєм Сенявським.

Від 1693 намагався взяти шлюб з Йоанною із Сенявських, сестрою белзького воєводи Адама Миколая Сенявського; принаймні з грудня пару пов'язували взаємні прихильність та симпатія. Дуже неохоче до ймовірного шлюбу ставилася дружина А. М. Сенявського Ельжбета Гелена з князів Любомирських, яка поширювала на королівському дворі плітки, що «…ловчий валах, а його мати вірменка». Противниками шлюбу були також князі Яблоновські. С. А. Потоцький при дворі мав репутацію «гуляки, розпусника, людини, яка не вміє панувати над своїми рефлексами».

1694: сильно побив булавою (або пірначем) шваґра — брацлавського воєводу Яна Ґніньського, тому король, незважаючи на прихильне ставлення до С. А. Потоцького, не хотів слухати про перепрошення кілька місяців, яке таки прийняв 14 липня; у липні оголошено про його шлюб з сестрою А. М. Сенявського — Йоанною; наприкінці року Ельжбета Гелена Сенявська стала «героїнею» придворного скандалу, пов'язаного з її романом із сином коронного гетьмана, князем Яном Станіславом Яблоновським. Їхні листи за посередництва С. А. Потоцького потрапили до чоловіка — А. М. Сенявського, який надав справі розголосу. Ще один роман Ельжбета Гелена Сенявська мала з королевичем Александером Собеським[12].

2 січня 1695 відбулася церемонія його шлюбу з Йоанною (обряд провів львівський латинський архиєпископ Константій Ліпський), якому перечив А. М. Сенявський, що вважав: майбутній шваґер домагається тільки великого посагу (приданого)[13].

У лютому 1695 молодий вирушив під Львів, обложений татарами, де отримав сильне поранення руки[13] або плеча[8], внаслідок чого залишився скаліченим до кінця життя. Після відступу татар разом із дружиною проживав у володіннях, ведучи збір розвідувальних даних, утримував полк, до складу якого входили 9 панцерних корогв. Після смерти короля Яна ІІІ Собєського підтримував кандидатуру Фредерика Авґуста Веттіна. Під час безкоролів'я за дорученням королевича Якуба Людвіка Собєського увірвався з військом до Жовкви, взяв місцевий замок; намагався тоді переконати шваґра прибути до міста та стати на сторону королевича. На початку січня 1697 представник Людовика XIV в Республіці Обидвох Націй князь М. Поліньяк твердив, що є дуже можливим здобути прихильність С. А. Потоцького у справі князя Конті за 6000 талерів, незважаючи, що королевич дав йому 25000 з обіцяних 40000 талерів. С. А. Потоцький став на сторону Авґуста Веттіна (Саса) за обіцянки значних виплат, привів до Кракова для Саса влітку 1697 вісім корогв.

У 1697 командував значними частинами військ на Волині, Покутті, Поділлі. У 1701 Галицький сеймик видав йому мандат посла на Сейм. 1702 загострилися його стосунки з родичами через недоданий посаг дружини, також через програш боротьби за булаву польного гетьмана коронного шваґру А. М. Сенявському (намагаючись отримати якусь сатисфакцію, висміював останнього; восени, будучи нетверезим, викликав на дуель, яку заборонив князь Геронім Авґустин Любомирський через вплив С. А. Потоцького серед війська). Не анґажувався виразно серед противників Авґуста ІІ, хоча дружина в листах обіцяла перейти на бік шведів. Тоді найчастіше перебував у Замості (нині Польща). 1703 року присвятив частину часу власним володінням, зокрема, в Бучачі 15 травня[14] та 16 серпня видав привілеї для більшого та меншого шевських цехів у місті[15], 19 серпня — список прав шевського цеху Золотого Потоку. 1704 відмовився від уряду теребовлянського старости на користь Александера Цетнера[16]. Схоже, що король Станіслав Лещинський у 1704 покинув Варшаву після засторог С. А. Потоцького.

Під час боротьби за трон не мав чітко вираженої позиції. У вересні 1705 відбив спробу захоплення московитами фортеці в Замості, став мішенню для московитів: Ф. А. Ґоловін казав гетьману Іванові Мазепі, щоб він зовсім не довіряв інформації С. А. Потоцького, якого найкраще було б піймати, а в його маєтності допустити козаків. Із Замостя Потоцький писав слізні листи швагру, що дружина покинула дітей, переїхала до Львова, думає тільки, як витягнути найбільше грошей з його маєтностей. Наприкінці 1706 був готовий присягнути Сандомирській конфедерації Юзефа та Міхала Потоцьких; водночас, Янові Шембеку говорив, що лояльний йому, незважаючи на тиск Потоцьких[17]. 14 листопада 1706 став хресним батьком сина галицького чашника Кшиштофа Дульського. Тоді С. А. Потоцького називали «адміністратором Короліства Польського»[18].

У грудні 1707 цар Пьотр І в листі до Алєксашки Мєньшикова стверджував, що вся кореспонденція між турками, шведами та С. Лещинським йде через С. А. Потоцького, який підтримує турецьких і татарських посланців, емісарів Юзефа Потоцького. С. А. Потоцький мав агентів при Юсуфу-Паші в Криму. В березні 1708 царський резидент при А. М. Сенявському Алєксєй Дашков, занепокоєний можливістю його переходу на сторону короля Станіслава, твердив, що це робота С. А. Потоцького.

На думку Генрика Палькія, за його посередництва відновилися перемовини між Станіславом Антонієм Щукою та А. М. Сенявським після перебування першого у Вишнівці в грудні 1708 року[19]. За даними Анджея Лінк-Лєнчовського, 22 грудня в перемовинах у місті брали участь король, королевич Константій Собеський, канцлер Ян Станіслав Яблоновський, підканцлер Станіслав Щука, надвірний маршалок Станіслав Тарло[20].

Після Полтавської битви цар Пьотр наказав арештувати С. А. Потоцького за підозрою в шпигунстві на користь Польщі. Потоцький зумів уникнути арешту, але в його маєтностях були розквартировані близько 8000 московитських солдатів під командуванням Кропотова, який перехопив документи, в тому числі 18 листів С. Лещинського, кілька турецьких документів. Загарбники грабували, ґвалтували мешканців міст Бучача, Городенки (ці містечка були цілковито знищені[21]), менше — Золотого Потоку, Бариша. Під час зустрічі в Торуні король Авґуст II Фрідріх нагадав про це царю, який лише відмахнувся; тому С. А. Потоцький став симпатизувати Станіславові Лещинському. 1710 брав участь у Варшавській раді, на якій боровся проти сваволі московитів у його володіннях.

Від 1717 почав часто хворіти, що зумовило ослаблення його політичної активності. З очільниками клану Потоцьких — Юзефом, Теодором, Міхалом — не мав тісних стосунків. Від 1720 мешкав в основному в Бучачі та Золотому Потоці, намагаючись відбудувати їх.

Мав велику набожність до Підкамінської ікони Матері Божої, значні кошти надавав Підкамінському домініканському монастирю[22], зокрема, 1 січня 1727 писав до пріора о. Томаша Новомєйського, щоб той відправив до Ґданська людей, які розуміються на гарматах, які (2 шт.) були оплачені С. А. Потоцьким у сумі 16 000 золотих; також відправив до монастиря оздоблений перлами сагайдак.

За о. С. Барончем, помер о 6-й год. ранку 1 серпня 1727 року, Єжи Дунін-Борковський стверджував, що в м. Городенці[23]. Анджей Лінк-Лєнчовський (пол. Andrzej Link-Lenczowski) стверджував, що С. А. Потоцький помер 1726 року[10][24]. За о. С. Барончем, його тіло «поклали без церемонії» в гробівці Цетнерів у Підкамені[5][25], «нутрощі» — у гробівці святої Анни в Бучачі[5][26]. Польська дослідниця, д-р габ. Божена Попьолек стверджує, що у своєму заповіті, зокрема, «перепросив милу і кохану дружину за всі свої позиції злі»[27].

Уряди (посади), звання, нагороди, фундації

У 1688 посідав уряд ловчого великого коронного. 1692 — стражник великий коронний, староста теребовлянський (22 жовтня 1709 — 12 листопада 1718[1][28], канівський, яблунівський (1705)[16], городоцький[29] (від 1713[16][30])[31]. 3 березня 1720 отримав призначення на уряд белзького воєводи[32]. Полковник коронного війська Речі Посполитої.

23 липня 1700 видав привілей, зокрема, стосовно маєтностей церкви святого Миколая в Бучачі, звільнення від податків, призначення адміністратором парафії о. Дмитра Желенського[33][34]. 7 грудня 1712 в Люблині видав разом з дружиною дарчу грамоту на заснування монастиря оо. Василіян у Бучачі[35] замість того, який раніше разом з церквою Святої Трійці, під час Хмельниччини, його батько відібрав у православних і передав домініканам[36]. За даними М. Ковальчука, був добродійником костелу при монастирі оо. кармелітів у Теребовлі (нині — церква святого Володимира), де в захристі був його портрет[16]; однак не виключено, що ця інформація може стосуватися иншого теребовлянського старости Стефана Потоцького (1665—1730) — дідича Чорткова, коронного референдаря, львівського старости[20]. 1718 нагороджений польським орденом Білого орла.

Маєтності

Володів селом Коропцем поблизу Тлумача[21][37], містами Бучачем, Золотим Потоком, Баришем, Городенкою (очевидно, також селами, які входили до складу «ключів», центрами яких були названі власні міста[38]). Дружина внесла як посаг містечко Гологори (нині село Золочівського району на Львівщині) зі селами Новосілками та Вільшаницею (нині Велика Вільшаниця) поблизу Золочева.

Сім'я

Герб Йоанни з Сенявських — Леліва

Першою дружиною (близько 1688 (чи 1690[21]) року — до 1693-го) була Анна з Харленських, удова брацлавського воєводи Миколая Леона Сапіги, про дітей не відомо. Вдруге одружився у 1695: дружиною стала Йоанна з Сенявських на Гранові[39]), дочка польного коронного гетьмана, графа на Шклові[40] та Миші[41] Миколая Героніма Сенявського, сестра А. М. Сенявського. Близько 500 листів її приватної кореспонденції зберігаються у бібліотеці Чорторийських у Кракові. У цьому шлюбі народилися діти:

  • Микола Василь — відомий добродійник, скандаліст, католик, який змінив латинський обряд на східний, староста богуславський, канівський (через що увійшов до українського фольклору як пан Каньо́вський), корсунський;
  • Тереса (пом. 1765) — дружина ленчицького воєводи Єжи Варшицкого; сєрадзького воєводи Войцеха Леона Опаліньського[31];
  • дві дочки не дожили до повноліття[42].

Примітки

  1. 1,0 1,1 Шаблон:УДРП
  2. Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XIV–XVIII wieku: spisy / opracowali Henryk Gmiterek, Ryszard Szczygieł; pod redakcja Antoniego Gąsiorowskiego. — Kόrnik : Polska akademia nauk, Biblioteka Kόrnicka, 1992. — T. 3. — Zesz. 2 : Urzędnicy wojewόdztwa Bełskiego i ziemi Chełmskiej XIV–XVIII wieku: spisy. — S. 256. (пол.)
  3. Buczacz // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1880. — T. I : Aa — Dereneczna. — S. 434. (пол.)
  4. Микола Ковальчук припускав, що народився в с. Потоках, нині Жмеринського району на Вінничині (див.: Ковальчук, М. Стефан Потоцький… — С. 125.), що виглядає малоправдоподібно.
  5. 5,0 5,1 5,2 Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 54. (пол.)
  6. Також це стверджується у виданні «Polski Słownik Biograficzny» → див.: Link-Lenczowski, A. Potocki Stefan h. Pilawa (zm. 1726)… — S. 177. (пол.)
  7. Деякі польські автори також стверджували(-ють), що матір'ю була друга дружина батька — Урсула з Даниловичів, спольщеного українського роду, що, напевне, є помилкою.
  8. 8,0 8,1 Skrzypecki, s. 65.
  9. Аkta grоdskіe і ziеmskіe… — Lwów, 1931. — Т. XXIV. — S. 447—452. (пол., лат.)
  10. 10,0 10,1 Link-Lenczowski, s. 177.
  11. Kaźmierczyk, A. Skarbek Krzysztof h. Abdank (ok. 1630—1706) // Polski Słownik Biograficzny… — T. XXXVIIІ/1, zesz. 156. — S. 20. (пол.)
  12. Link-Lenczowski, A. i Popiołek, B. Sieniawska Elżbieta Helena z Lubomirskich (1669—1729) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1996. — T. XXXVII/1, zesz. 152. — S. 90. (пол.)
  13. 13,0 13,1 Link-Lenczowski, s. 178.
  14. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 16—20. (пол.)
  15. Там само. — S. 20—22.
  16. 16,0 16,1 16,2 16,3 Ковальчук, М. Стефан Потоцький… — С. 125.
  17. Link-Lenczowski, s. 178—179.
  18. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 99. (пол.)
  19. Palkij, H. Szczuka St. Antoni h. Grabie, ps. Candidus Veronensis (ok. 1654—1710) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków, 2011. — T. XLVII/3, 4, zesz. 194, 195. — S. 469—480, 481. (пол.)
  20. 20,0 20,1 Link-Lenczowski, A. Potocki Stefan h. Pilawa (zm. 1730) // Polski Słownik Biograficzny. — 1985. — T. XXVIII/2. — S. 181. (пол.)
  21. 21,0 21,1 21,2 Link-Lenczowski, s. 179.
  22. Нині — греко-католицький монастир оо. Студитів у селищі міського типу Львівської области неподалік Залізців.
  23. Dunin Borkowski, J. Almanach blękitny : genealogia żyjących rodów polskich. — Lwów, Warszawa, 1908. — S. 734. (пол.)
  24. Цю дату повторено у польських збірниках-списках урядників Руського та Белзького воєводств.
  25. Очевидно, що це родинний гробівець Цетнерів у крипті під каплицею святого Домініка у костелі Внебовзяття Пресвятої Діви Марії домініканського монастиря в містечку Підкамені → див.: Kurzej, M. Podkamień i Lublin – dekoracje sztukatorskie warsztatu Falconiego w kościołach dominikańskich // Dominikanie na ziemiach polskich w epoce nowożytnej / red. A. Markiewicz, M. Miławicki. — Kraków : Wydawnictwo Esprit, 2009. — T. 5. — S. 435—436. (Studia i źródła Dominikańskiego Instytutu Historycznego). (пол.)
  26. Очевидно, що це гробівець, який розташовувався у крипті каплиці святої Анни фарного костелу в Бучачі → див.: Aneks I, aneks II // Kościół parafialny p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Buczaczu // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. — Kraków : Secesja, 1993. — Cz. I: Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — T. 1. — 364 il. — S. 26—28. — ISBN 83-85739-09-2. (лат.)
  27. Popiołek, B. Woli mojej ostatniej testament ten--: testamenty staropolskie jako zrodlo do historii mentalnosci XVII i XVIII wieku. — Prace Monograficzne. — Uniwersytet Pedagogiczny im. Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie. — S. 215. — ISBN 8372715165, 9788372715166. (пол.)
  28. Подані Миколою Ковальчуком инші дати, від 15 вересня 1698 до 11 лютого 1704 → див.: Ковальчук, М. Стефан Потоцький… — С. 125., очевидно, стосуються його тезки — дідича Чорткова, пізніше коронного референдаря, львівського та черкаського старости Стефана Потоцького → див.: Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XII-XVIII wieku. — T. 3. — Zesz. 1 : Urzędnicy wojewόdztwa ruskiego XIV–XVIII wieku. — S. 100, 381. (пол.)
  29. Нині місто Городок Львівської области.
  30. Леон Городиський (краєзнавець) та Ігор Зінчишин у своїй книзі «Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині» ствердили, що був старостою до 1727 → див.: Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів : Каменяр, 1998. — іл. — С. 109. — ISBN 966-7255-01-8.
  31. 31,0 31,1 Potoccy (03). (пол.)
  32. Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XIV–XVIII wieku: spisy. — T. 3. — Zesz. 2. — S. 72. (пол.)
  33. Barącz, s. 133—134.
  34. Ймовірно, він та бучацький декан о. Дмитро Зілинський (див.: Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та инші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, 1972. — С. 42. — (Український архів, т. XXVII).) — одна особа.
  35. Стоцький, Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712—1996). — Львів : Місіонер, 1997. — іл. — С. 143. — ISBN 966-7086-24-0.
  36. Лукань, Р. ЧСВВ. Причинки до історії Бучацьких шкіл // Записки Чину Святого Василія Великого. — Т. IV. — Вип. 3—4. — С. 756.
  37. Очевидно, що це нинішнє селище міського типу Коропець Монастириського району, яке перед цим було містечком, однак, найімовірніше, внаслідок воєн з Османською імперією та її васалами — кримськими татарами — втратило значну кількість мешканців, а з ними й міські права.
  38. Власне дослідження Дмитра Лоґуша.
  39. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 115. (пол.)
  40. Нині Шклов — це місто районного підпорядкування Могилівської области Білорусі.
  41. Стара Миша чи Нова Миша — нині села Барановицького району Білорусі.
  42. Link-Lenczowski, s. 180.

Див. також

Джерела

Посилання

Зауваги