Стефан Александер Потоцький

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Державний діяч, дідич
Стефан Алєксандер Потоцький
Інші імена: Щепан Потоцький
Народження: бл. 1652
Смерть: 1.08.1727
Городенка, нині Івано-Франківщина, Україна
Громадянство: Річ Посполита
Родина: батько — Ян, мати — Зофія Цетнер, діти — Микола Василь, Тереза і дві дочки
Робота: теребовлянський, яблунівський, канівський староста, великий коронний стражник
Військова служба: Полковник коронного війська Речі Посполитої
Політична діяльність: посол сеймів
Громадська діяльність: фундатор монастиря ОО. Василіян в Бучачі
Відзнаки: орден Білого орла

Стефан Александер Потоцький[1][2], іноді Щепан Потоцький[3] (пол. Stefan Aleksander Potocki; бл. 1652[4] — 1 серпня 1727, м. Городенка, нині Україна) — польський шляхтич, державний діяч та урядник Речі Посполитої, власник маєтностей в українських землях. Разом з дружиною Йоанною — фундатори монастиря ОО. Василіян у Бучачі, батьки відомого благодійника Миколи Василя Потоцького.

Життєпис

Дружина — Йоанна Потоцька з Сенявських
Син Микола Василь

Наразі невідомо, коли народився Стефан Александер Потоцький: галицький краєзнавець, чернець-домініканець вірменського походження Садок Баронч стверджував, що він прожив 65 років[5]. Його батьком був Ян Потоцький, син Марії Могилівни, титулярний брацлавський воєвода. Матір'ю — за грамотою онука Яна, Миколи Василя Потоцького[6], перша дружина батька — Зофія (Тереза?) Цетнер.[7]

У 1680-х роках сприяв частковій відбудові бучацької фортеці[8] 29 грудня 1684 року сеймик Галицької землі (Галицький сеймик) обрав його делегатом на Сейм[9]. 7 серпня 1687 року Галицький сеймик звільнив маєтності С. А. Потоцького від оподаткування (Бучач, Бариш, Золотий Потік) з причини їх знищення. Наступного року цей сеймик підняв питання, щоб С. А. Потоцького, в чиїх маєтностях були розквартировані жовніри, отримав за це належне йому відшкодування; справу мали розглядати на січневому сеймі в Городні (нині Білорусь)[10]. У лютому 1692 року разом з галицьким каштеляном Кшиштофом Скарбеком командували вдалою обороною м. Рогатина від нападу татар[11]. У 1690-х роках багато часу приділяв військовим справам, керував відділком, що розвідував ситуацію в околицях Кам'янця-Подільського. Король Ян III Собеський зараховував його до кола осіб, які найкраще знають турецько-татарську проблему. Політично був пов'язаний з майбутнім великим гетьманом коронним, дідичем Бережан Адамом Миколаєм Сенявським.

З 1693 року намагався взяти шлюб з Йоанною з Сенявських, сестрою белзького воєводи А. М. Сенявського; принаймні з грудня пару пов'язували взаємні прихильність та симпатія. Дуже неохоче до ймовірного шлюбу ставилася дружина А. М. Сенявського Ельжбета Гелена з князів Любомирських, яка розпускала на королівському дворі плітки, що «…ловчий валах, а його мати вірменка». Противниками шлюбу були також князі Яблоновські. С. А. Потоцький при дворі мав репутацію «гуляки, розпусника, людини, яка не вміє панувати над своїми рефлексами».

1694 року: сильно побив булавою (або пірначем) шваґра — брацлавського воєводу Яна Ґніньського, тому король, незважаючи на прихильне ставлення до С. А. Потоцького, не хотів слухати про перепрошення кілька місяців, яке прийняв 14 липня; у липні оголошено про його шлюб з сестрою А. М. Сенявського — Йоанною; наприкінці року Ельжбета Гелена Сенявська стала «героїнею» придворного скандалу, пов'язаного з її романом із сином коронного гетьмана, князем Яном Станіславом Яблоновським. Їх листи за посередництва С. А. Потоцького потрапили до чоловіка — А. М. Сенявського, який надав справі розголосу. Ще один роман Ельжбета Гелена Сенявська мала з королевичем Александером Собеським[12].

2 січня 1695 року відбувся його шлюб з Йоанною (обряд провів львівський латинський архиєпископ Константи Ліпский), якому перечив А. М. Сенявський, що вважав: майбутній шваґер домагається тільки великого посагу (приданого)[13].

У лютому 1695 року молодий вирушив під Львів, обложений татарами, де отримав сильне поранення руки[13] (або плеча[8]), внаслідок чого залишився скаліченим до кінця життя. Після відступу татар разом з дружиною проживав у володіннях, ведучи збір розвідувальних даних, утримував полк, до складу якого входили 9 панцерних корогв. Після смерти короля Яна ІІІ Собєського підтримував кандидатуру Фредерика Авґуста Веттіна. Під час безкоролів'я за дорученням королевича Якуба Людвіка Собєського увірвався з військом до Жовкви, взяв місцевий замок; намагався тоді переконати швагра прибути до міста та стати на сторону королевича. На початку січня 1697 року представник Людовика XIV в Речі Посполитій князь М. Поліньяк твердив, що є дуже можливим здобути прихильність С. А. Потоцького у справі князя Конті за 6000 талерів, незважаючи, що королевич дав йому 25000 з обіцяних 40000 талерів. С. А. Потоцький став на сторону Авґуста Веттіна (Саса) за обіцянки значних виплат, привів до Кракова для Саса влітку 1697 року вісім корогв.

1697 року командував значними частинами військ на Волині, Покутті, Поділлі. 1701 року Галицький сеймик видав йому мандат на Сейм. 1702 року загострилися його стосунки з родичами через недоданий посаг дружини, також через програш боротьби за булаву польного гетьмана коронного шваґру А. М. Сенявському (намагаючись отримати якусь сатисфакцію, висміював останнього; восени, будучи нетверезим, викликав на дуель, яку заборонив князь Геронім Августин Любомирський через вплив С. А. Потоцького серед війська). Не анґажувався виразно серед противників Авґуста ІІ, хоча дружина в листах обіцяла перейти на бік шведів. Тоді найчастіше перебував у Замості (нині Польща). 1703 року присвятив частину часу власним володінням, зокрема, в Бучачі 15 травня[14] та 16 серпня видав привілеї для більшого та меншого шевських цехів у місті[15], 19 серпня — список прав шевського цеху Золотого Потоку. 1704 року відмовився від посади теребовлянського старости на користь Александера Цетнера[16]. Схоже, що Станіслав Лещинський 1704 року покинув Варшаву після засторог С. А. Потоцького.

Під час боротьби за трон не мав чітко вираженої позиції. У вересні 1705 року відбив спробу захоплення московитами фортеці в Замості, став мішенню для московитів: Ф. А. Ґоловін казав гетьману Іванові Мазепі, щоб він зовсім не довіряв інформації С. А. Потоцького, якого найкраще було б піймати, а в його маєтності допустити козаків. Із Замостя Потоцький писав слізні листи швагру, що дружина покинула дітей, переїхала до Львова, думає тільки, як витягнути найбільше грошей з його маєтностей. Наприкінці 1706 року був готовий присягнути Сандомирській конфедерації Юзефа та Міхала Потоцьких; водночас, Яну Шембеку говорив, що лояльний йому, незважаючи на тиск Потоцьких[17]. 14 листопада 1706 року став хресним батьком сина галицького чашника Кшиштофа Дульського. Тоді С. А. Потоцького називали «адміністратором Короліства Польського»[18].

У грудні 1707 року цар Пьотр І в листі до Алексашки Мєньшикова стверджував, що вся кореспонденція між турками, шведами та С. Лещинським йде через С. А. Потоцького, який підтримує турецьких і татарських посланців, емісарів Юзефа Потоцького. С. А. Потоцький мав агентів при Юсуфу-Паші в Криму. В березні 1708 року царський резидент при А. М. Сенявському Алєксєй Дашков, занепокоєний можливістю його переходу на сторону короля Станіслава, твердив, що це робота С. А. Потоцького.

За його посередництва відновилися перемовини між Станіславом Антонієм Щукою та А. М. Сенявським після перебування першого у Вишнівці в грудні 1708 року[19].

Після Полтавської битви цар Пьотр наказав арештувати С. А. Потоцького за підозрою в шпигунстві на користь Польщі. Потоцький зумів уникнути арешту, але в його маєтностях були розквартировані близько 8000 московитських солдатів під командуванням Кропотова, який перехопив документи, в тому числі 18 листів С. Лещинського, кілька турецьких документів. Загарбники грабували, ґвалтували мешканців міст Бучача, Городенки (ці містечка були цілковито знищені[20]), менше — Золотого Потоку, Бариша. Під час зустрічі в Торуні король Август II Фрідріх нагадав про це царю, який лише відмахнувся; тому С. А. Потоцький став симпатизувати Станіславу Лещинському. 1710 року брав участь у Варшавській раді, на якій боровся проти сваволі московитів у його володіннях.

З 1717 року почав часто хворіти, що зумовило ослаблення його політичної активності. З очільниками клану Потоцьких — Юзефом, Теодором, Міхалом — не мав тісних стосунків. З 1720 року жив в основному в Бучачі та Золотому Потоці, намагаючись відбудувати їх.

Мав велику набожність до Підкамінської ікони Матері Божої, значні кошти надавав Підкамінському домініканському монастирю[21], зокрема, 1 січня 1727 р. писав до пріора о. Томаша Новомєйського, щоб той відправив до Ґданська людей, які розуміються на гарматах, які (2 шт.) були оплачені С. А. Потоцьким в сумі 16 000 золотих; також відправив до монастиря оздоблений перлами сагайдак.

За о. С. Барончем, помер о 6-й год. ранку 1 серпня 1727 року, Єжи Дунін-Борковський стверджував, що у Городенці[22]. Анджей Лінк-Ленчовський (Andrzej Link-Lenczowski) стверджував, що С. А. Потоцький помер 1726 року[10][23]. За о. С. Барончем, його тіло «поклали без церемонії» в гробівці Цетнерів у Підкамені[5][24], «нутрощі» — у гробівці святої Анни в Бучачі[5][25]. Польська дослідниця Божена Попьолек стверджує, що у своєму заповіті, зокрема, «перепросив милу і кохану дружину за всі свої позиції злі»[26].

Уряди (посади), звання, нагороди, фундації

1688 року посідав уряд ловчого великого коронного. 1692-го — стражник великий коронний, староста теребовлянський (22 жовтня 1709 — 12 листопада 1718 року[1][27], канівський, яблунівський (1705 року)[16], городоцький[28]1713 року[16][29])[30]. 3 березня 1720 року отримав призначення (номінацію) на уряд белзького воєводи[31]. Полковник коронного війська Речі Посполитої.

23 липня 1700 видав привілей, зокрема, стосовно маєтностей церкви святого Миколая в Бучачі, звільнення від податків, призначення адміністратором парафії о. Дмитра Желенського[32][33]. 7 грудня 1712 року в Любліні видав разом з дружиною фундаційну грамоту на заснування монастиря ОО. Василіян в Бучачі[34] замість відібраного раніше, під час Хмельниччини, його батьком від православних монастиря з церквою Святої Трійці, який передали домініканцям.

За даними М. Ковальчука, був доброчинцем костелу при монастирі оо. Кармелітів (нині Церква святого Володимира) у Теребовлі, де у захристі був портрет[16], однак не виключено, що ця інформація може стосуватися іншого Стефана Потоцького — дідича Чорткова, коронного референдара, львівського старости Стефана Потоцького (1665—1730). 1718 року став кавалером польського ордену Білого орла.

Маєтності

Володів селом Коропцем поблизу Тлумача[20][35], містами Бучачем, Золотим Потоком, Баришем, Городенкою. Дружина внесла як посаг містечко Гологори (нині село Золочівського району на Львівщині) зі селами Новосілками та Вільшаницею (нині Велика Вільшаниця) поблизу Золочева.

Сім'я

Герб Йоанни з Сенявських — Леліва

Першою дружиною (близько 1688 (чи 1690[20]) року — до 1693-го) була Анна з Харленьських, удова брацлавського воєводи Миколая Леона Сапіги, з якою в них дітей не було. Вдруге одружився 1695 року: дружиною стала Йоанна з Сенявських на Гранові[36]), дочка польного гетьмана коронного, графа на Шклові[37] та Миші[38] Миколая Єроніма Сенявського, сестра А. М. Сенявського. Близько 500 листів її приватної кореспонденції зберігаються у бібліотеці Чорторийських у Кракові. У цьому шлюбі народилися діти:

  • Микола Василь — відомий меценат, католик, що змінив латинський обряд на східний, староста богуславський, канівський (через що увійшов до українського фольклору як пан Каньо́вський), корсунський
  • Тереза (пом. 1765) — дружина ленчицького воєводи Єжи Варшицкого; сєрадзького воєводи Войцеха Леона Опаліньського[30]
  • дві доньки не дожили до повноліття[39].

Примітки

  1. 1,0 1,1 Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XII-XVIII wieku: spisy. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1987. — T. 3 : Ziemie ruskie. — Zesz. 1 : Urzędnicy wojewόdztwa ruskiego XIV–XVIII wieku (Ziemie Halicka, Lwowska, Przemyska, Sanocka) / opracował Kazimierz Przyboś. — S. 100, 381. (пол.)
  2. Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XIV–XVIII wieku: spisy / opracowali Henryk Gmiterek, Ryszard Szczygieł; pod redakcja Antoniego Gąsiorowskiego. – Kόrnik : Polska akademia nauk, Biblioteka Kόrnicka, 1992. – T. 3. – Zesz. 2 : Urzędnicy wojewόdztwa Bełskiego i ziemi Chełmskiej XIV–XVIII wieku: spisy – S. 256. (пол.)
  3. Buczacz // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1880. — T. I : Aa — Dereneczna. — S. 434. (пол.) — S. 434. (пол.)
  4. М. Ковальчук припускає, що народився в с. Потоки, нині Жмеринського району на Вінничині → див.: Ковальчук, М. Стефан Потоцький… — С. 125.
  5. 5,0 5,1 5,2 Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 54.
  6. також в ПСБ → див.: Link-Lenczowski, A. Potocki Stefan h. Pilawa (zm. 1726)… — S. 177.
  7. Деякі польські автори також стверджують, що матір'ю була друга дружина батька — Урсула з Даниловичів, спольщеного українського роду.
  8. 8,0 8,1 Skrzypecki, s. 65.
  9. Аkta grоdskіe і ziеmskіe… — Lwów, 1931. — Т. XXIV. — S. 447—452. (пол.), (лат.)
  10. 10,0 10,1 Link-Lenczowski, s. 177.
  11. Kaźmierczyk, A. Skarbek Krzysztof h. Abdank (ok. 1630—1706) // Polski Słownik Biograficzny… — T. XXXVIIІ/1, zeszyt 156. — S. 20. (пол.)
  12. Link-Lenczowski, A. i Popiołek, B. Sieniawska Elżbieta Helena z Lubomirskich (1669—1729) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1996. — T. XXXVII/1, zeszyt 152. — S. 90. (пол.)
  13. 13,0 13,1 Link-Lenczowski, s. 178.
  14. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 16—20.
  15. Там само. — S. 20—22.
  16. 16,0 16,1 16,2 16,3 Ковальчук, М. Стефан Потоцький… — С. 125.
  17. Link-Lenczowski, s. 178—179.
  18. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 99.
  19. Palkij, H. Szczuka St. Antoni h. Grabie, ps. Candidus Veronensis (ok. 1654—1710) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków, 2011. — T. XLVII/3, 4, zeszyty 194, 195. — S. 469—480, 481. (пол.)
  20. 20,0 20,1 20,2 Link-Lenczowski, s. 179.
  21. Нині греко-католицький монастир оо. Студитів у селищі міського типу Львівської області неподалік Залізців.
  22. Dunin Borkowski, J. Almanach blękitny : genealogia żyjących rodów polskich. — Lwów, Warszawa, 1908. — S. 734. (пол.)
  23. Цю дату повторено у польських збірниках-списках урядників Руського та Белзького воєводств.
  24. Очевидно, що це родинний гробівець Цетнерів у крипті під каплицею святого Домініка у костелі Внебовзяття Пресвятої Діви Марії домініканського монастиря в містечку Підкамені → див.: Kurzej, M. Podkamień i Lublin – dekoracje sztukatorskie warsztatu Falconiego w kościołach dominikańskich // Dominikanie na ziemiach polskich w epoce nowożytnej / red. A. Markiewicz, M. Miławicki. — Kraków : Wydawnictwo Esprit, 2009. — T. 5. — S. 435—436. (Studia i źródła Dominikańskiego Instytutu Historycznego)
  25. Очевидно, що це гробівець, який розташовувався у крипті каплиці святої Анни фарного костелу в Бучачі → див.: Aneks I, aneks II // Kościół parafialny p. w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Buczaczu // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — Kraków : «Secesja», 1993. — Cz. I. — T. 1. — 364 il. — S. 26—28. — ISBN 83-85739-09-2. (лат.)
  26. Popiołek, B. Woli mojej ostatniej testament ten--: testamenty staropolskie jako zrodlo do historii mentalnosci XVII i XVIII wieku. — Prace Monograficzne. — Uniwersytet Pedagogiczny im. Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie. — S. 215. — ISBN 8372715165, 9788372715166. (пол.)
  27. Подані М. Ковальчуком інші дати, з 15 вересня 1698 до 11 лютого 1704 → див.: Ковальчук, М. Стефан Потоцький… — С. 125., очевидно, стосуються його тезки — дідича Чорткова, пізніше коронного референдаря, львівського та черкаського старости Стефана Потоцького → див.: Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XII-XVIII wieku. — T. 3. — Zesz. 1 : Urzędnicy wojewόdztwa ruskiego XIV–XVIII wieku. — S. 100, 381.
  28. Нині місто Городок Львівської області
  29. Леон Городиський та Ігор Зінчишин у своїй книзі «Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині» ствердили, що був старостою до 1727 року → див.: Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів : Каменяр, 1998. — іл. — С. 109. — ISBN 966-7255-01-8.
  30. 30,0 30,1 Potoccy (03) (пол.)
  31. Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XIV–XVIII wieku: spisy. – T. 3. – Zesz. 2. – S. 72.
  32. Barącz, s. 133—134.
  33. Ймовірно, він та бучацький декан Дмитро Зілинський (див.: Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та инші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, 1972. — С. 42. — (Український архів, т. XXVII).) — одна особа
  34. Стоцький, Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712—1996). — Львів : Місіонер, 1997. — іл. — С. 143. — ISBN 966-7086-24-0.
  35. Очевидно, що це нинішнє селище міського типу Коропець Монастириського району, яке перед цим було містечком, однак, найімовірніше, внаслідок воєн з Османською імперією та її васалами кримськими татарами втратило значну кількість мешканців, а з ними й міські права.
  36. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 115.
  37. Нині Шклов — це місто районного підпорядкування Могилівської області Білорусі
  38. Стара Миша чи Нова Миша — нині села Барановицького району Білорусі
  39. Link-Lenczowski, s. 180.

Джерела

Посилання

Зауваги

Першу версію цієї статті започаткував Дмитро Лоґуш.