Степан Шухевич

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Адвокат, військовик, освітянин
д-р Степан-Ігнатій Шухевич
Степан Шухевич на Закарпатті, 1915
Степан Шухевич на Закарпатті, 1915
Інші імена: Стефан Шухевич
Народження: 1.1.1877
с. Серафинці, нині Городенківський район, Івано-Франківська область, Україна
Смерть: 6.6.1945
м. Амберґ, Баварія, нині Німеччина
Громадянство: size Австро-Угорщинаsize ЗУНРsize Польща → size Українська держава (1941)
Родина: батько — о. Євген, матір — з Левицьких, діти — Іван, Ірена, Степанія, N (син)
Освіта: академічна гімназія та університет у Львові
Робота: суддя, адвокат
Військова служба: командант куреня УСС, командант 4-ї Золочівської бригади УГА, отаман (майор)
Творчість: книги спогадів «Спомини», «Гіркий то сміх», «Моє життя»
Відзнаки: Хрест Симона Петлюри
Примітки: греко-католик

д-р Степан-Ігнатій Шухевич[1] (1 січня 1877, с. Серафинці, нині Україна — 6 червня 1945, м. Амберґ, нині Німеччина) — український адвокат, суддя, військовик, освітянин, громадський діяч, отаман Легіону Українських січових стрільців (УСС), отаман УГА. Стрийко генерала УПА Романа Шухевича. Автор спогадів.

Життєпис

Народився 1 січня 1877 у селі Серафинцях Городенківського повіту коронного краю Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська монархія (нині Городенківського району Івано-Франківської області, Україна) в родині священика УГКЦ о. Євгена Шухевича — рідного брата науковця, професора Володимира Шухевича[2], та його дружини Володимири з Левицьких[3]. Степан мав старшого брата Осипа, який прожив кілька тижнів, та сестру Євгенію (1875–?)[1], яка стала дружиною о. Володимира Герасимовича[4], священика, письменника, етнографа[5]. Батько служив адміністратором парохії у с. Березові. Потім дідич Давид Абрагамович запропонував йому подати прохання на парохію в його селі Добрянах, однак святоюрці-москалофіли відмовили о. Є. Шухевичу. Після цього Д. Абрагамович надав «презенту» в с. Красові біля Львова, яку затвердили в курії.

Спочатку навчався вдома[6], з восьми років у початковій школі у Красові, хоча з неохотою[7]. Склавши вступний іспит, щоправда, при допомозі стрийка Володимира, 1886 р. розпочав навчання у цісарсько-королівській Львівській академічній гімназії. На початку навчання разом із сестрою та служницею мешкав у будинку № 12 на вул. Вірменській, власником якої був д-р Едвард Дубанович[8]. 1887 року закінчив Іа клас гімназії[9], 1888 — II[10], 1889 — ІII (однокласник — Орест Авдикович)[11], 1890 — IV (цього навчального року мешкав у стрийка[12], однокласники Леонтій Куницький, Іларіон Свєнціцький)[13], 1892 — V (однокласник Іларіон Свєнціцький[14]), 1893 — VI[15], 1894 — VII (однокласник ще з VI-го Іван Макух[16]), 1895-го — заклад. 1899-го став випускником правничого факультету Львівського університету (серед викладачів — проф. Михайло Грушевський, викладав історію). Відбув судову практику у Відні, Львові[17].

Протягом 1903–1911 років працював на посадах судді у містах Рава-Руській, Долині та Дрогобичі. В 1911—1914 — адвокат.

Став одним із організаторів Легіону УСС. У вересні 1914 призначений командантом 3-го півкуреня, а з жовтня 1914[18] командантом ІІ куреня у ранзі отамана[19][20]. У жовтні 1914 його курінь відзначився в боях за міста Борислав і Дрогобич. Згодом сотник австрійської армії 1917 р. У 1918 р. — командант польової жандармерії при австрійському губернаторі м. Одеси, потім — військовий комендант Львова часу ЗУНР[21].

Був командантом Підволочиська,[22] 4-ї Золочівської бригади УГА в ранзі отамана (майора), по ньому посаду обійняв Алоїз Ляєр. Згодом став персональним референтом Начальної Команди УГА. В липні 1919 на чолі місії ЗУНР прибув до Львова для переговорів з поляками[23]. Як представник старшин брав участь в нараді Головного Отамана С. Петлюри в Жмеринці 4 листопада 1919[24]

На посаді Голови Трибуналу звинувачував генерала Мирона Тарнавського, Альфреда Шаманека, Омеляна Лисняка під час польового суду 13–14 листопада 1919 у Вінниці у змові з ворожою денікінською армією[25].

Очолював Колегію старшин, яка розробляла план подальших дій УГА після зняття їх з фронту в грудні 1919, увійшов до складу ревкому УГА, який взявся опікуватись 3000 хворими стрільцями. Очолюючи кінний загін, у квітні 1920 зумів вирватися з польського оточення під Махнівкою (нині Козятинського району)[26].

У 1921—1925 роках — професор кримінального права Львівського таємного українського університету[18]. У 1921–1939 р. був Президентом наглядової ради видавничої кооперативи «Червона калина».

Після закінчення етапу визвольних змагань як адвокат обвинувачених брав участь у судових процесах польської влади над борцями за незалежність України, зокрема:

  • «Львівський процес 1936» (адвокат Романа Шухевича та Богдана Гнатевича)
  • процеси Степана Федака-Смока, «Листопадівців»
  • справа Ольги Басараб — представляв інтереси родичів, захищав Коваленка, обвинуваченого за результатами розгляду знайдених у Басараб документів, серед основних обвинувачених був Андрій Мельник
  • справа «Поштовців» (членів УВО, які здійснювали напади на поштовий транспорт)
  • справа Атаманчука і Вербицького (вбивство Станіслава Собінського)
  • справи «Конгресівців», «Східних Торгів»
  • «Бобрецький процес»
  • справа українського посла до польського Сейму Олександра Вислоцького
  • справа Василя Біласа та Дмитра Данилишина; Миколи Лемика; Ілярія Кука
  • гімназійний процес на Волині у серпні 1939 (його останній політичний процес[18]).

Був оборонцем під час процесу звинувачених у державній зраді та приналежності до лав ОУН 24 молодих українців, який розпочався 5 червня 1935 у Тернополі[27][28][29].

Польською владою арештований і вивезений у середні серпня 1939 до Кобриня (Білорусь), де перебував до приходу німців. Звільнившись, на короткий час переїхав до Берліну, звідти — до Кракова, де провадив адвокатську канцелярію, захищаючи українців на німецьких судах. Після захоплення Галичини нацистами переїхав до Львова[30].

Степан Шухевич з родиною у жовтні 1944 виїхав і до весни 1945 проживав у м. Кетцінґ (Баварія). Внаслідок суворої зими простудився та захворів грипом, який дав ускладення. Через сильне погіршення здоров'я[30] потрапив до лікарні баварського м. Амберґ (Американська зона окупації, нині Німеччина), де й помер 6 червня 1945. Похований на цвинтарі Катаріненфродгоф (Katharinenfriedhof) в Амберґу[31].

Творчість

Автор збірки оповідань із життя січового стрілецтва («Видиш, брате мій», «Гіркий то сміх», «Невідомий»)[18], книг спогадів «Спомини» (у 5-ти томах), «Історія українських процесів» (рукопис, остерігаючись переслідування гестапо, спалив його 1943)[30], Гіркий то сміх (1930), «Моє життя» (Лондон, 1991).

Вшанування

В Івано-Франківську є вулиця Шухевичів, названа на честь цієї родини.

Сім'я

Дружина – Іванна з Федоровичів (4.6.1894–?). Діти:

  • Іван, батько д-ра Марка Шухевича
  • Ірена (Любчак)
  • Степанія, чоловік Микола Строкон[32]
  • N (син)[30]

Примітки

  1. 1,0 1,1 Моє життя, с. 31.
  2. Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ. «Тишковецькі Шухевичі»
  3. Моє життя, с. 27, 76.
  4. Моє життя, с. 233.
  5. Матейко, Р. Герасимович Володимир Деонізійович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 348. — ISBN 966-528-197-6.
  6. Моє життя, с. 61.
  7. Моє життя, с. 45, 63.
  8. Моє життя, с. 81—83.
  9. Справозданє директора ц. к. гимназіѣ академичнои у Львовѣ за рôк шкôльный 1886/7. — У Львовѣ : Зъ друкарнѣ Товариства им. Шевченка, 1887. — Часть урядова. — С. 34 [118].
  10. Справозданє директора ц. к. ґимназіѣ академичнои у Львовѣ за рôк шкôльный 1888. — 1888. — Часть урядова. — С. 41—42 [75—76].
  11. Справозданє директора ц. к. ґимназіѣ академичнои у Львовѣ за рôк шкôльный 1889. — 1889. — Часть урядова. — С. 40 [84].
  12. Моє життя, с. 93.
  13. Справозданє директора ц. к. ґімназіи академічнои у Львовѣ за рôк шкôльный 1890. — 1890. — С. 67.
  14. Справозданє директора ц. к. ґимназіѣ академичнои у Львовѣ за рôк шкôльный 1892. — 1892. — С. 40—41 [90—91].
  15. Справозданє дирекциї ц. к. академичної ґімназиї у Львові за шкільний рік 1893. — У Львові : З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка, 1893. — С. 46 [92].
  16. Справозданє дирекциї ц. к. академичної ґімназиї у Львові за шкільний рік 1894. — У Львові : З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка, 1894. — С. 48 [74].
  17. Мельничук, Щербак, с. 663.
  18. 18,0 18,1 18,2 18,3 Степан Шухевич
  19. Шанковський, Л. Українські збройні сили в перспективі нації // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 812.
  20. «Бучач і Бучаччина»
  21. Литвин, М. Р., Науменко, К. Є. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — С. 153. — ISBN 5-7707-7867-9.
  22. Дзісяк, Я. Сумнівна допомога Галицькій Армії // Вільне життя плюс. — Тернопіль, № 4 (15636) за 16 січня 2015. — С. 3.
  23. Литвин, Науменко, с. 206.
  24. Там само. — С. 262.
  25. Там само. — С. 264.
  26. Там само. — С. 305.
  27. Процес 24 українців у Тернополі за приналежність до ОУН // Діло. – 1935. – Ч. 149 (8 червня). – С. 4–5.
  28. 24 німих адвокатів // Діло. – 1935. – Ч. 141 (31 травня). – С. 3–4.
  29. Перед великим політичним процесом в Тернополі // Діло. – 1935. – Ч. 138 (28 травня). – С. 6.
  30. 30,0 30,1 30,2 30,3 † Др Степан Шухевич // Слово. – Регенсбург, 1946. – Ч. 8 (24 лютого). – С. 6.
  31. Моє життя. – С. 21.
  32. Моє життя, с. 13.

Джерела, література

  • Купчинський, Б. Історія Тишківців (в датах, подіях і фактах). — Коломия : ВПТ «Вік», 1994.
  • Мельничук, Б., Щербак, Л. Шухевич Степан Євгенович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 663. — ISBN 978-966-528-279-2.
  • Мірчук, П. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К. : Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. — ISBN 966-410-001-3.

Посилання

Зауваги