Степан Гуляк

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Особа
Степан Гуляк
Степан Гуляк

Степан Гуляк (14 листопада 1906, с. Жизномир, нині Україна — 14 січня 1979, ймовірно, м. Торонто, Канада) — український громадський діяч, учасник визвольних змагань, підприємець, військовик, меценат.

Життєпис

Степан Гуляк народився 14 листопада[1] 1906 року в селі Жизномирі Бучацького повіту в коронному краї Королівстві Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина (нині Бучацького району на Тернопільщині, Україна) в родині селянина Якова Гуляка.

У рідному селі закінчив народню школу[2], а 1924 року[3] — середню в Бучачі[2]. Пізніше вступив до Станиславівської учительської семінарії, однак перервав навчання через мобілізацію до війська[3]. З юних літ Степан виявляв неабияке зацікавлення до військового діла. Під час рекрутського вишколу відзначився військовими здібностями, що допомогло йому вступити та успішно закінчити підстаршинську школу в Ченстохови, опісля вступити до старшинської школи в Бидґощи, яку закінчив у ранзі підпоручника. Вбачаючи в молодому старшині здібного учня і потенційного майбутнього командира, поляки запропонували Степанові продовжити студії у військовій академії. Однак умовою цього був перехід на римо-католицький обряд, що Гуляк уважав принизливим, тому 1933 року був звільнений з війська.

Повернувшись до Бучача, Степан вступив до лав УВО, потім ОУН, в якій був інструктором бойового вишколу підпільників[2]. 1934 року в Бучачі заснував та відкрив крамницю «Селянський Базар», яку провадив до початку Другої світової війни[3]. З часом польська поліція вислідила його, тому опинився в тюрмі в Бучачі (також у Чорткови[4]), з якої вийшов 1939 року при розпаді Польщі[2].

Після початку масових арештів в окупованій більшовиками Західній Україні запідозрених у приналежності до ОУН Гуляк нелеґально перейшов німецько-совіцький кордон, тимчасово оселився в Ярославі на території т. зв. Генерал-Губернаторства, де включився у вир праці. ОУН вислала його як інструктора в район Криниця — Дукля — Барвінок, де вишколювалися різні бойові групи, більшість членів яких опісля опинилася в Леґіоні «Нахтіґаль»[2]. Після вибуху німецько-більшовицької війни та окупації німцями Правобережної України[2] на початку липня 1941 року скерований до 1-го полку Українського Війська ім. Холодного Яру в Рівному, в якому командував 1-ю сотнею (із серпня 1941-го на базі цього полку проводилися вишколи персоналу для українських батальйонів «шума»). Командант «Холодного Яру» полковник[2] Леонід Ступницький (1891—1944)[5][6] призначив його своїм старшиною для особливих доручень[2]. У рівненському українському часописі «Волинь» (квітень 1942) були розміщенні оголошення, що Степан Гуляк розшукує Михайла Березу, Іванку та Богдана Кобзарів[7].

Після розпуску гітлерівцями українських військових відділів та арешту багатьох старшин на доручення ОУН він зголосився до дивізії «Галичина», куди не сягала рука ґестапо (під загрозою арешту влітку 1943-го після переходу частина полку до УПА виїхав до Львова і там пройшов верифікаційну комісію). 1 вересня 1943-го отримав ранг унтерштурмфюрера, 1 листопада 1943 – оберштурмфюрера, у липні 1944 року став командантом 2 сотні. С. Гуляка скерували на старшинський перевишкіл до Лєшан поблизу Праги, після закінчення якого він повернувся до Дембиці, де формувалася Дивізія. Звідти командування Дивізії вислало його як старшину-інструктора до вишкільного табору біля Штрасбурґу. Незабаром С. Гуляк став командантом 3-ї сотні ф'юзилерів, виїхав на східний фронт до околиць Бродів, де пережив оточення, з якого тяжко поранений вирвався разом з іншими частинами. Після переформування Дивізії в Нойгамері очолив нову 3-ю сотню ф'юзилерів (14 ф'юзилерного батальйону) і у вересні 1944 р. виїхав до Словаччини для боротьби з більшовицькими партизанами в районі Банської Бистриці. З переїздом Дивізії до Югославії його 3-я сотня ф'юзилерів поборювала тітовців у районі Любляни, по обох боках річки Сави.

Сотника Гуляка любили вояки — вони бачили в ньому «свого» старшину, який, хоч строгий, ніколи не вимагав від своїх підлеглих того, чого не міг виконати, чи додержатись, сам особисто. Послух і дисципліна були притаманною характеристикою Степана Гуляка.

Після капітуляції Третього Райху опинився в американському полоні[2] (за іншими даними англійському[8], чи італійському[4]), а після звільнення зайнявся вишколом вартівничих сотень по таборах, зокрема присвятив багато часу для військового вишколу підпільників ОУН[2]. 1948 року вийшов з італійського полону, працював у світовій організації молоді ІМКА.

1952 року переїхав до Канади, де осів у м. Торонто. Тут став власником ресторану «Одеса», а згодом з братом Володимиром заснував крамницю. Також був співорганізатором та довголітнім головою Станиці Братства колишніх Вояків 1 УД УНА[4].

Автор спогадів:

  • Празник Св. Петра і Павла в окопах // Збірник статей і нарисів за ред. О. Лисяка. — Броди, 2003)
  • Полк із Холодного Яра в Рівному // Вісті братства колишніх вояків 1 УД УНА. — 1952. — Серпень—вересень. — Ч. 8—9.

На видання книги «Бучач і Бучаччина» виплатив 100 USD[4], надавав кошти на потреби інших українських товариств[8].

Степан Гуляк помер 14 січня 1979 року, ймовірно, в м. Торонто. На його похорони прибули бойові побратими з усього світу.

Відзнаки

За бої під Бродами нагороджений Залізним хрестом ІІ класу, а також знаком «За поранення» 3 ступеня.

Примітки

  1. У статті про нього у виданні «Тернопільський енциклопедичний словник» вказано, що народився 14 лютого
  2. 2,0 2,1 2,2 2,3 2,4 2,5 2,6 2,7 2,8 2,9 До 65-річчя…
  3. 3,0 3,1 3,2 Шипилявий, с. 757.
  4. 4,0 4,1 4,2 4,3 Шипилявий, с. 758.
  5. Ковальчук, М., Вовк, О. Підполковник армії УНР, генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький: сторінки біографії // Військово-історичний альманах. — 2009. — Ч. 1 (18). — С. 2—38.
  6. У виданні «Бучач і Бучаччина» згаданий як Стопницький → див.: Бучач і Бучаччина… — С. 758.
  7. Оголошення // Волинь. — Рівне, 1942. — Ч. 27. — С. 4.
  8. 8,0 8,1 Яворський, с. 433.

Джерела