Михайло Островерха

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Письменник, співак,
перекладач, редактор
Михайло Островерха
Михайло Островерха
Михайло Островерха
Псевдо: Михайло Осика
Народження: 7.10.1897
м. Бучач, нині Бучацький район, Тернопільська область, Україна
Смерть: 17.04.1979
м. Нью-Йорк, США
Громадянство: українець
size Австро-Угорщинаsize ЗУНРsize США
Родина: дружина — Олена з Романів; брат — Володимир, сестри — Юлія, Ольга, Іванка
Освіта: народна школа і цісарсько-королівська гімназія в Бучачі, Музичний інститут ім. Миколи Лисенка у Станиславові
Робота: журналіст, редактор тижневика «До перемоги» дивізії Галичина
Військова служба: вояк Легіону УСС, УГА, Дієвої армії УНР
Творчість: автор оповідань, спогадів
Громадська діяльність: член Товариства письменників і журналістів ім Івана Франка у Львові
Примітки: головний редактор збірника «Бучач і Бучаччина», популяризував італійський фашизм

Михайло Острове́рха (псевдонім: Михайло Осика; 7 жовтня 1897, м. Бучач, нині Україна — 17 квітня 1979, Бруклін, Нью-Йорк, США) — український письменник, перекладач, фольклорист, мистецтвознавець, оперний співак (ліричний тенор[1]), громадсько-просвітній діяч, військовик. Вояк Легіону УСС, УГА, Дієвої Армії УНР. Член редакційної колегії, головний редактор збірника «Бучач і Бучаччина». Певний час популяризував італійський фашизм. Редактор тижневика «До перемоги», видання дивізії «Галичина».

Життєпис

Михайло Островерха народився 7 жовтня 1897 року в м. Бучачі[2], центрі однойменного повіту коронного краю Королівство Галичини та Володимирії Австро-Угорської монархії (нині районний центр Тернопільщини, Україна) в багатодітній міщанській родині, яка певний час проживала на бучацькому Зазамку. Батько помер від тифу (ним перехворіли також матір, брат Володимир та сестри Юлія, Ольга, Іванка[3]) за рік до повернення Михайла з табору додому. Брат пішов воювати до лав Українського війська, був за Збручем[4].

У рідному місті навчався в народній школі[5] (очевидно, у тій, яку часто називали школою на бараках[6]), школі при монастирі оо. Василіян[2], цісарсько-королівській гімназії, де його вчителями були, зокрема, Володимир Масляк, катехит о. Адріян Добрянський[7], а шкільними приятелями — Іван Бобик, Омелян Григорович, Богдан Береза, Олекса Кузів[8], Микола Косарчин.

Будучи гімназистом[9], під час Першої світової війни, в 1915 році став добровольцем Легіону Українських січових стрільців (УСС)[2]. Від вересня 1915-го у складі сотні команданта Романа Сушка брав участь у бойових діях. 1916-го поблизу Бережан потрапив у полон до російських імперських військ, з якого звільнився влітку 1918 року. Вступивши до лав війська ЗУНР, у складі 1-ї бригади УСС брав участь у бойових діях поблизу Львова[10]. За його власними спогадами, внаслідок фізичного виснаження під час боїв за Львів втратив свідомість, а прийшов до тями в лічниці у Станиславови[11]. 1919-го закінчив старшинську піхотну школу УГА в м. Золочеві на Львівщині, отримав ранг хорунжого[2]. Прикріплений до складу 10-ї Янівської бригади, де спільно з О. Кононом керував розвідкою. У складі цієї бригади брав участь у Чортківській офензиві та поході на Київ. Захворів тифом у «чотирикутнику смерті», після виздоровлення вступив до лав Дієвої Армії УНР, у складі Запорізької дивізії служив на посаді заступника начальника культурно-освітнього відділу[10]. Після поразки у військових діях потрапив у польські табори інтернованих українських вояків (с. Пикуличі поблизу Перемишля, м. Вадовиці)[10]. Начальникові табору у Вадовицях, де Островерха перебував як Михайло Осика зі села Нестерварки поблизу Тульчина, хтось доніс про його справжні дані, тому Михайло отримав можливість виїзду додому у квітні 1921[4]. У таборі інтернованих українських вояків почав літературну діяльність, друкуючи свої твори в журналах, що там виходили — «Запорожець» у Вадовицях, «Веселка» в Каліші[12].

Повернувшись до Бучача, був обмежений у праві вільного пересування, зобов'язаний спочатку тричі на тиждень (потім — двічі) відмічатися в місцевому поліційному відділку[13]. Наприкінці грудня 1921 його вдома провідав парох Сороків о. Володислав Носковський, із сином якого Евгеном Михайло служив в УСС. Священик запропонував пожити якийсь час у нього[14]. Певний час Михайло працював у селах Бу́чаччини та Станиславівщини[9]. У листопаді 1922 року заарештований польською владою та доправлений до тернопільської в'язниці, звідти до чортківської, потім до станиславівської на вул. Білинського, наприкінці грудня випущений на волю[15].

Певний час навчався в Музичному інституті ім. Миколи Лисенка у Станиславові, восени 1926 для завершення співочих студій виїхав до Міляна[16]. Незадовго до 6 червня 1929 року повернувся зі студій додому[17]. Виступав з концертами, зокрема, в супроводі піяністки Дарії Герасимович 11 червня 1929 у Станиславові, 14 червня — у Коломиї[1].

Іван Боднарук стверджував, що 1926 року Островерха виїхав до Італії, де вивчав мистецтво, літературу, музику, побут; свої враження, знання описував у часописах «Діло», «Новий час», журналах «Назустріч», «Обрії», «Життя і знання», «Дзвони»[18]. За даними Богдана Якимовича, в 1926—1939 роках мешкав у Львові, співпрацював з місцевими літературними часописами[10]. Український історик, професор УКУ Олександр Зайцев стверджує, що Островерха мешкав переважно в Італії[19]. Від 1934 року співпрацював[19] з незалежним українським журналом[20] «Вістник»[19], місячником літератури, мистецтва, науки й громадського життя, який видавався 1933—1939 у Львові під редакцією Дмитра Донцова[20].

1 жовтня 1934 року прийнятий до складу Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові[21]. У червні 1937 року під час зустрічі, яку організували представники товариства «Бесіда» в Станиславові, поділився враженнями про тодішню Італію[22].

Під час німецько-радянської війни працював у Львові в історичному відділі військової управи 14-ї гренадерської дивізії Зброї СС «Галичина». Був редактором дивізійного тижневика «До перемоги»[2].

1944 року виїхав до Німеччини, згодом, 1949-го — до США[10] (ЗСА, ЗДА). Співпрацював з редакціями часописів «Америка», «Народна воля», «Свобода», продовжував літературну діяльність[2].

Учасник ініціятивного комітету проведення З'їзду Бучачан у місті Рочестері (штат Нью-Йорк), який відбувся 30 травня1 червня 1969 року[23].

На початку 1917 року надав кошти для утримання 25 українських шкіл на Волині[24]. Разом з дружиною Оленою з Романів (1906, Сянік — ?) виплатили 250 дол. для видання збірника «Бучач і Бучаччина»[9].

Помер 17 квітня 1979 року в Брукліні — районі міста Нью-Йорка, США[2]. Очевидно, похований за кордоном, правдоподібно, у США[6].

Доробок

Писати почав весною 1916 року під час перебування в селі Соснові[25]. Увійшов до складу редакційної колегії історико-мемуарного збірника «Бучач і Бучаччина», був його головним редактором. 1923 року у видавництві «Веселка» в Каліші вийшла спільна збірка поезій Євгена Маланюка, Михайла Селегія та Михайла Осики[26][18].

Автор книг і творів:

  • Собор у Міляно (1929[27])
  • Муссоліні: людина і чин[28] (перша книжка, яку він опублікував у співпраці з «Вістником» (нею відкрилася серія «Книгозбірня Вістника»), що зробила його найбільшим популяризатором фашистської Італії серед українських еміґрантів, більшим, ніж член ОУН Евген Онацький; [19]);
  • На морську рибу (фейлетон, 1935[29]);
  • Нова імперія: Італія і фашизм (Львів, 1938)[30] (1934[31]);
  • З римського щоденника (1946);
  • Nihil novi (1946);
  • Без докору (1948);
  • Обніжками на битий шлях (Ню Йорк, 1957);
  • На закруті (1958);
  • Великий Василіянин слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький ЧСВВ (1960[32]);
  • Блиски і темряви (1966)[2];
  • Грона калини,
  • Гомін здалека,
  • Чорнокнижник із Зубівки.

На думку українського історика, професора УКУ Олександра Зайцева, Островерха став найбільшим популяризатором фашистської Італії та режиму Беніто Муссоліні серед осіб, які не входили до лав ОУН, 1938 року п. Михайло опублікував книжку «Нова імперія» — найяскравішу апологію італійського фашизму, яка будь-коли виходила з-під пера українця[33]; .

Також перекладав з італійської (зокрема, літературні твори Ґрація Делєдда, Ада Неґрі, Чезаре Мано, Н. Фаріна; «Іль Прінчіпе» Ніколо Макіявеллі[18]), автор инших публікацій.

Був режисером аматорських вистав у селах Жизномирі[34], Сороках[35], виконував у них ролі[36].

Пам'ять

В експозиції Бучацького районного краєзнавчого музею представлено матеріяли, що розповідають про життя і діяльність Михайла Островерхи.

Примітки

  1. 1,0 1,1 Михайло Островерха, ліричний тенор // Діло. — 1929. — Ч. 127. (9 червня). — С. 5.
  2. 2,0 2,1 2,2 2,3 2,4 2,5 2,6 2,7 Головин, Б., Пиндус, Б., Фроленков, В. Островерха Михайло… — С. 696—697.
  3. Островерха, М. Обніжками на битий шлях… — С. 14.
  4. 4,0 4,1 Островерха, М. Обніжками на битий шлях… — С. 10.
  5. Островерха, М. Обніжками на битий шлях… — С. 28.
  6. 6,0 6,1
  7. Островерха, М. Обніжками на битий шлях… — С. 17—19.
  8. Похований на бучацькому міському цвинтарі, зять Климентія Рогозинського, на надгробку його ім'я вказане як Олександр.
  9. 9,0 9,1 9,2 Шипилявий, С. Меценати, фундатори і передплатники пропам'ятної книги «Бучач і Бучаччина» // Бучач і Бучаччина… — С. 745.
  10. 10,0 10,1 10,2 10,3 10,4 Якимович, Б. Островерха Михайло… — С. 678.
  11. Островерха, М. Блиски і темряви 1918 — 1919 — 1920. — Ню Йорк, 1966. — Ч. І : У Галицкій волості. — С. 21.
  12. Боднарук, І. Бучацький Парнас… — С. 104—105.
  13. Островерха, М. Обніжками на битий шлях… — С. 12.
  14. Островерха, М. Обніжками на битий шлях… — С. 36—38.
  15. Островерха, М. Обніжками на битий шлях… — С. 68—71.
  16. Новинки. Особисті вісти // Діло. — 1926. — Ч. 267 (1 груд.). — С. 3.
  17. Новинки. Концерт Михайла Островерхи // Діло. — 1929. — Ч. 120 (1 черв.). — С. 4.
  18. 18,0 18,1 18,2 Боднарук, І. Бучацький Парнас… — С. 105.
  19. 19,0 19,1 19,2 19,3 Зайцев, О. Націоналіст у добі фашизму. Донцов і вістниківці // Історична правда. — 2019. — 31 трав.
  20. 20,0 20,1 Головко, В. «Вістник», місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 578. — ISBN 966-00-0734-5.
  21. Новинки. Комунікат Ради Т-ва Письм. і Журналістів ім. І. Франка у Львові // Діло. — 1934. — Ч. 272 (11 жовт.). — С. 6.
  22. Інформацію подав Микола Козак, на основі замітки у часописі «Станиславівські вісті». — 1937. — Ч. 8 (20 червня).
  23. Колцьо, В. З перших починів нашого комітету // Бучач і Бучаччина… — С. 893.
  24. На волинські школи // Діло. — 1917. — Ч. 14 (19 січ.). — С. 3.
  25. Островерха, М. Обніжками на битий шлях… — С. 32.
  26. Маланюк, Євген Филимонович. Земля й залізо (Електронна копія): третя кн. віршів / Евген Маланюк. — Париж : Тризуб, 1929
  27. Собор у Міляно // Діло. — 1929. — Ч. 117 (29 травня). — С. 2—3.
  28. Зайцев, О. Фашизм і український націоналізм (1920-30-ті рр.) // «Ї»: незалежний культурологічний часопис. — Львів, 2000. — Число 16. — С. 86—104.
  29. Зміст // Діло. — 1935. — Ч. 110 (27 квітня). — С. 1.
  30. Зайцев, О. Український націоналізм та італійський фашизм (1922—1939) // Україна Модерна. — 2012. — 3 січня.
  31. З нових видань // Діло. — 1934. — Ч. 78 (25 березня). — С. 7.
  32. Островерха, М. Великий Василіянин слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький ЧСВВ. — Ню Йорк : Накладом автора, 1960. — 48 с.
  33. Зайцев, О. Український націоналізм та італійський фашизм (1922—1939) // Україна Модерна. — 2012. — 3 січ.
  34. Шипилявий, С. Жизномир // Бучач і Бучаччина… — С. 522.
  35. Носковська-Гірняк, Г. Сороки // Бучач і Бучаччина… — С. 649.
  36. Там само. — С. 656.

Джерела

Зауваги