Микола Василь Потоцький

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук

Information icon4.svg


Магнат, меценат, урядник
Микола Василь Потоцький
Микола Василь Потоцький  на портреті з церкви Святої Покрови в Бучачі, нині Національний музей, Варшава, автор невідомий
Микола Василь Потоцький
на портреті з церкви Святої Покрови в Бучачі, нині Національний музей, Варшава, автор невідомий
Інші імена: Миколай Базилій Потоцький
Народження: бл. 1707 або бл. 1713
Смерть: 13 квітня 1782
с. Срібне, нині Радивилівського району на Рівненщині, Україна
Громадянство: Річ Посполита
Родина: батько — Стефан Александер Потоцький, мати Йоанна Потоцька з Сенявських, дружина — Маріанна з Домбровських, кузина — Марія Софія Сенявська
Освіта: Львівський єзуїтський колегіум
Робота: староста, магнат, меценат, дідич
Творчість: автор двох розвідок
Політична діяльність: маршалок сеймиків, посол сеймів
Громадська діяльність: старший брат церкви святого Миколая (Бучач)
Примітки: змінив латинський обряд на східний

Мико́ла Васи́ль Пото́цький, іноді Миколай Базилій Потоцький[1] (пол. Mikołaj Bazyli Potocki herbu Pilawa, бл. 1707 або бл. 1713 — 13 квітня 1782, с. Срібне, нині Україна) — одна з найбільш контраверсійних постатей XVIII століття, польський магнат, благодійник, урядник та громадсько-політичний діяч Речі Посполитої. Староста канівський (через що увійшов до українського фольклору як пан Каньо́вський), богуславський[2], корсуньський, мальтійський кавалер. У багатьох публікаціях його називають графом[3], однак це не підтверджують його відомі друковані грамоти. Представник роду Потоцьких, гербу Золота Пилява. Змінив латинський обряд на східний, часто розмовляв українською (русинською) мовою.

Життєпис

Портрет в Олеському замку
Йоанна Потоцька з Сенявських
Портрет М. В. Потоцького з Львівської картинної галереї

Микола Василь Потоцький у фундаційній грамоті на парафіяльний костел Внебовзяття в Бучачі називає святих Миколая і Тадея своїми патронами по імени[4]. У літературі є різні дати його народження. Галицький краєзнавець, отець-домініканець Садок Баронч, пріор монастиря в Підкамені (тут було поховане тіло батька М. В. Потоцького), на основі архівних матеріалів стверджував, що він прожив 74 роки (отже, народився 1707 чи 1708-го[5]. Д-р Зофія Зєліньська (Zofia Zielińska), авторка біограму М. В. Потоцького у виданні «Polski Słownik Biograficzny», припускала, що ймовірно 1706-го[6]. Цю дату також вказав Томаш Генрик Скшипецький[7]. Деякі автори[8] та інтернет-ресурси вказують ще 1712 рік[9]. Сучасна польська дослідниця з Кракова Божена Попьолек (Bożena Popiołek) стверджує, що народився на межи 1713 та 1714 років[10]. На одному з портретів вказано, що прожив 76 років[11].

Його батьком був Стефан Александер Потоцький, стражник великий коронний, воєвода белзький, староста теребовлянський, яблунівський, канівський тощо, дідич маєтностей на Тернопільщині. Матір — друга дружина батька Йоанна Сенявська (по 1662[12]—21.5.1733, Львів), сестра польного і великого коронного гетьмана, львівського старости, дідича, зокрема, Бережан, Адам Миколая Сенявського, якого вважають політиком промосковської орієнтації. Микола мав сестер Тересу Теофілю (бл.16.8.1696—1778), Ванду, Марію Казімежу та Маґдалєну[10].

Вуйко — Адам Миколай Сенявський (підписувався як «граф на Шклові та Миші»[13], ревний противник короля Станіслава Лещинського[14]), після смерти батька опікувався небожем, допоміг здобути освіту (єзуїтський колеґіум у Львові), організував йому освітню подорож (1724 р. побував у Парижі). Микола Василь добре знав латину, видав дві непогані праці. Після смерти матері Йоанни облишив літературну діяльність, почав розпоряджатись родинним майном. У вересні 1733 разом з представниками Руського воєводства голосував за кандидатуру Станіслава Лєщинського на короля; в грудни для армії надав не гроші, а вправних вояків власної надвірної корогви (мали погану славу, бо шляхта, зібрана в Галичі, висловлювала незадоволення їх дисципліною, мала намір просити надати гроші).

1735 року перебував при дворі короля Августа ІІІ як делегат від галицької шляхти[9]. 1738 року у Львові разом з компанією (можливо, з власної корогви) наробив шкод, зчиняв криваві сутички, тому король Авґуст III Фрідріх наказав покинути місто. 1739-го обрахував свої втрати від переходу московських військ через власні маєтности сумою 12000000 злотих[6]. З 1741 року за рокошовими планами Потоцьких мав бути маршалком Галицької конфедерації. 17 серпня 1744 обраний першим галицьким послом на сейм Гродненський. У вересні 1744 був маршалком Галицького сеймику[6], обраний комісаром до Радомського трибуналу[15] (Trybunał Skarbowy Koronny) на 1746, 1747 роки[6]. 16 червня 1750 став послом Варшавського сейму від Галицького сеймику, на якому був маршалком. Найпізніше від вересня 1753 мав корогву в коронному війську (того року відступив панцерну корогву коронного війська Теодорови Потоцькому[16]). 1 лютого 1755 презентував у Бучачи пароха церкви святого Михайла в Язловци о. І. Зджанського[17].

1755 року: керівництво львівського гарнізону подало позов до суду на М. В. Потоцького за вчинений ним розбій, суд (військовий, під керівництвом коронного гетьмана Яна Клеменса Браніцького, противника М. В. Потоцького[18]) ухвалив, що відповідач винен, зобов'язав відшкодувати збитки; виділив кошти на виготовлення вівтарів у парафіяльних костелах Бучача та Золотого Потоку[19]. 19 січня 1756 брав участь у засіданні ради домініканського монастиря у Львові, де задекларував намір надати на будівництво нового костелу 36000 злотих[20].

Після відходу з політики белзького воєводи Антонія Міхала Потоцького був протягом чотирьох років керівником пропрусської партії в роді Потоцьких[6], оскільки хотів протистояти зростаючим московським упливам[18]. У вересні 1756 обраний до Коронного трибуналу від Галича. У вересни 1759 галицька шляхта на господарському сеймику дякувала йому за захист від опришків та бунтарів-селян його надвірним військом[21]. На межи 1750-х та 1760-х вів перемовини з представниками Османської імперії щодо можливого нападу на московитів. 1762 року усвідомив, що турки не будуть конфліктувати з московитами, тому це стало однією з причин його майбутнього відходу від політики[18].

8 листопада 1764 у Львови оформили акт дарування «Миколая на Бучачі, Потоці, Городенці, Печеніжині Потоцького воєводича белзького» (відпис нині перебуває в архіві домініканського костелу Святої Трійці у Кракові). За цим актом:

  • місто Бучач з палацом, передмістями, селом Підзамочком та ще 14-ма, належними до Бучацького «ключа», отримували Міхал Антоній Потоцький і його брат, львівський каштелян Юзеф (тому правдоподібно, що його вдова Пелаґія 1767 року появилася в Золотопотіцькому латинському братстві святого Тадея як його протекторка)
  • литовський підчаший Йоахім Кароль Потоцький (†1791) і його брат Теодор (1730—1812[16]) стали дідичами містечка Печеніжина з належними до нього селами, міста Городенки з селами Яніхаревом, Чернятином, Ямківцями (разом одне місто, два містечка, близько 10 сіл)
  • глинянський староста Іґнацій Потоцький (†1765) і його братанок Вінцентій (†бл.1789) стали дідичами містечка Бариша, сіл Бобулинців, Незвища, Гарасищ, Луки, міста Потоку, сіл Зубреця, Порохови, Незвиська, Залішиків, Соколова, Русилова, Космирина, Костільників, Губина, Уніжа, Сновидова, Возилова, Стінки, Коропця, Пшеничного, Бушина, Подвоки, частини села Живачан. Також всі спадкоємці мали отримати права на столове срібло та інші цінності, які були в депозиті у ченців домініканського Кам'янець-Подільського конвенту… до рівного поділу.

Поділ мав контролювати Теодор Потоцький. Цілий і детальний перелік цінностей був у палаці М. В. Потоцького в Бучачі, доглядав за ним Каєтан Домбровський. М. В. Потоцький зобов'язав всіх наступних спадкоємців до виплати щороку 50000 флоринів для утримання костелів у Бучачі, Золотому Потоці, Городенці. Записом нові дідичі Бучача Антоній Міхал та Юзеф Потоцькі зобов'язувалися змурувати нову церкву в місті, бо стара руйнувалася[22]. Нові власники «Потіцького» і «Бариського ключів» мали доглядати, щоб у довколишніх лісах не вирубували дерев для випалювання вапна. Документи були додані до архіву урядових актів у Львові 15 листопада 1764, до архіву земських актів у Галичи 21 листопада 1764[23].

Серед головних маєтностей Потоцького — замки і міста Бучач, Золотий Потік, Городенка, Гологори; головна резиденція — Бучач з двома замками, в одному з яких, у Підзамочку, певний час жила дружина. Бував при дворі нового короля Польщі Авґуста III. Не брав участи у Барській конфедерації[24].

Запам'ятався жорстоким поводженням із дрібною шляхтою, селянами і єврейським населенням. Його замок-палац у Бучачи був місцем гучних бенкетів і гріховних утіх. Можливо, переломним моментом життя став випадок, коли в приступі люті вбив дівчину, яку в легендах називають Бондарівною, після чого, на знак покути, почав значні кошти й зусилля тратити на будівництво храмів.

Планував собі резиденцію в Городенци, де його коштом збудували костел з монастирем театинців, греко-католицьку церкву та міст. 12 травня 1751 брав участь у закладенні наріжного каменя, а 1753 p. фундував монастир василіян у Бучачи. Підтримував домініканський монастир у Підкамени (неподалік Залізців), вірменські парафії Городенки, Тисмениці (зокрема, 19000 золотих[25] на новий костел), кляштор оо. паулінів у Ченстохови (300 000 зл.), костел, церкву Юрія та убогих у Гологорах. З політичних міркувань віддав Канівське староство сину львівського каштеляна графа Юзефа Потоцького Яну (за іншими даними, саме Юзефови Потоцькому 1762 року[24]); надалі підписувався як воєводич белзький.

Яків Калинович (?). Портрет Миколи Василя Потоцького, 1771, Львівська галерея мистецтв

Тримав при дворі 150 піхотинців і 300 козаків (близько 3000 осіб[15]). Розмовляв переважно русинською (українською) мовою, носив козацький стрій. Жив просто, по-козацьки, з напоїв уживав тільки мед та горілку. Двору, властивого шляхтичам, не мав, екіпажів шляхетських також, інтересу до політичного життя Польщі також.

З 1771-го керував церковно-монастирським братством у Почаєви[9]. За наказом Австрійського уряду, як инші шляхтичі, змушений був розпустити власне козацьке військо. Роздав усі свої маєтности родичам, які якимось чином втратили свої, залишив собі тільки Ситне (нині в околиці Радивилова) недалеко від Почаєва. Заповіт уклав 26 червня 1774 в маєтности Ситне (Sitno)[26]. Щодня зранку до обіду був на церковній служби, дотримувався усіх постів, так прожив близько семи років. Усе, що залишилося після розподілу власного спадку між родичами, католицькими та вірменськими храмами, монастирями, записав Почаївському монастиреви.

Наприкінці життя роздав, записав у заповіти родичам, храмам та монастирям значні кошти, зокрема:

  • Домініканському у Львови, де поховали матір, — 236 000 злотих
  • Підкамінському, де поховалии тіло батька, 200 000 зл.[25]
  • Золотопотіцький замок — нащадкам львівського каштеляна графа Ю. Потоцького
  • церкви у Зарваници (нині в околиці Теребовлі) — 8 000 зл.[27]
  • церкви оо. Василіян у Буцневи — 7 000 зл.[27]
  • для вшанування о. Стефана Позняка, похованого в костелі Городенки, за заслуги перед М. В. Потоцьким[28]
  • частину свого спадку призначив для ченців-капуцинів у Маріямполи (околиці Галича).

Наприкінці життя став ченцем Почаївського монастиря, на подвір'ї якого мав власний дерев'яний[24] будинок (на його місці тепер Троїцький собор). Виконавцями та протекторами свого заповіту призначив унійних єпископів Лева Шептицького та Сильвестра Рудницького[29].

Портрет М. В. Потоцького у Вишнівци (зліва)

Микола Василь Потоцький помер 13 квітня 1782 року[5][30][31] в маєтности Срібне (Srebrna[24]) неподалік Почаєва (нині село Срібне, околиці Радивилова). Був похований у крипті зліва від головного входу до Почаївського собору[32] (за переказами, труна з прахом перебуває в замурованій каплиці в Почаївському монастирі, розташованій під собором).

Микола Василь Потоцький — меценат

Тарас Шевченко. Головний вівтар собору в Почаєві
Головний фасад Почаївського собору

Був третім за розміром статків серед тодішніх представників роду Потоцьких після великого коронного гетьмана Юзефа (дідич Тернополя, Залізців, Збаража) та крайчого коронного Францішека Салезія Потоцьких (фундатор монастиря Василіян у Струсови). За тодішніми джерелами, річний дохід Миколи Василя становив близько 50000 дукатів[24]. На відміну від багатьох тодішніх магнатів та шляхтичів, не вивозив майно та гроші за кордон, вкладав їх на рідній земли, зокрема, у спорудження храмів, монастирів, громадських будівель[33]. Багато цих пам'яток збереглися до наших днів, зокрема:

На Тернопільщині

За межами Тернопільщини

  • Церква Успіння Пресвятої Діви Марії, Городенка;
  • Костел Божого Тіла і монастир домініканців (нині церква Пресвятої Євхаристії, УГКЦ), зокрема, його коштом (проект Яна де Вітте) збудована каплиця Потоцьких у храмі[19], Львів (друга дотація 200000, з неї половина призначалася для декорування костелу, інша частина була забезпечена на Жовтанцях та Волі Жовтанецькій[40]);
  • Домініканський монастир (нині Монастир походження дерева хреста господнього Чину Студитів УГКЦ) — Підкамінь;
  • Вірменський костел — Тисмениця[25];
  • Костел, церква святого Юра, утримання вбогих шпитальних при костелі — м-ко Гологори (нині село, околиці Золочева);
  • Монастир оо. паулінів — Ченстохова (нині Польща);
  • Вірменський костел та парафія — Городенка (хутір «Ключ», 7150 зл. + 500 зл. щороку[41];
  • Монастирі оо. василіян — бл. 2000000 зл.[42]
  • Іконостас Церкви святого Миколая (Золочів)
  • Монастир оо. Василіян, Золочів, 40000 злотих[43];
  • Церква у Грушеві[44] (нині село Миронівського району);
  • Для потреб василіянських монастирів — по 30 000 злотих кожному[45];
  • Марійна колона (найпізніше, бл. 1750 року; на думку Катажини Бжезіни та Яна Островського, правдоподібно перша робота майстра Пінзеля на теренах Галичини) та, ймовірно, головний портал колишнього парафіяльного костелу Всіх святих (нині церква УГКЦ) у селі Новосілках (околиці Золочева, давніше Новосілки Загальчицькі)[46].

Шлюб

Герб дружини — Єліта

Близько 1756 року взяв шлюб з Маріанною з Домбровських гербу Єліта — найстаршою дочкою скарбника (потім ловчого[47]) галицького Яна Антонія Домбровського. Причиною цього мезальянсу з майнової точки зору стала необхідність бути одруженим. Подружжя тривалий час мешкало окремо; дружина — в Підзамочку, потім стала черницею-кармеліткою, померла 23 січня 1783, була похована в крипті костелу оо. францисканців у Львови[48]. Дітей не мали.

Співпраця зі скульптором Пінзелем, архітектором Меретином та їх учнями

Микола Василь Потоцький певний час був головним замовником робіт, які виконували скульптор Йоан (Йоган) Пінзель (прибув на двір магната десь у середині 1740-х років) та архітектор Бернард Меретин (з ним, імовірно, познайомився у Львови, де митець працював для кузини Марії Зофії княгині Чорторийської, з дому Сенявської) при допомозі своїх учнів, челядників. Вислідом їх співпраці є спорудження кількох знакових будівель на теренах Тернопільщини та Західної України загалом.

Микола Василь Потоцький у літературі та мистецтві

  • Вериківський Михайло: балет «Пан Каньовський» (1930),
  • Гроза Олександр. «Староста Каньовський»
  • Єшкілєв Володимир. Втеча майстра Пінзеля. К. : Грані-Т, 2007.
  • Герой низки сатиричних поезій-«співомовок» Степана Руданського, оповідання «Голка» Олекси Стороженка, п’єси «Бондарівна» і «Паливода XVIII століття» Івана Карпенка-Карого, поеми «Марина» М. Рильського тощо.
  • Герой низки творів польських авторів, зокрема, Юліана Урсина Нємцевича, Францішека Карпінського.

Примітки

  1. Красний, П. Львівське мистецьке середовище супроти ідеї симбіозу мистецтв при оздобленні та впорядженні сакральних інтер'єрів (1730—1780) // Ї. — 2013. — Ч. 72.
  2. Bohusław // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1880. — T. I : Aa — Dereneczna. — S. 289. (пол.) — S. 289.
  3. Зокрема, у списку учнів Бучацької василіянської гімназії 1826 року → див.: Juventus Caesareo-Regii Gymnasii Buczacensis e moribus et progressu in literis censa exeunte anno scholastico 1826. — S. 1.
  4. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 92.
  5. 5,0 5,1 Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок .D0.9169.D0.BF.D1.80 не вказаний текст
  6. 6,0 6,1 6,2 6,3 6,4 Zielińska, s. 113.
  7. Skrzypecki, s. 74.
  8. Возняк, Т. Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля (?—1761) // Ї. — 2013. — Ч. 72.
  9. 9,0 9,1 9,2 Микола-Василь Потоцький // Українці у світі.
  10. 10,0 10,1 Potocka Joanna z Sieniawskich (zm. 1733), strażnikowa wielka koronna, wojewodzina bełska. (пол.)
  11. Пан Каньовський // Репортер. — 2013. — 5 вересня.
  12. Joanna Sieniawska z Sieniawy h. Leliwa (ID: dw.13637) (пол.)
  13. Maciszewski, M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. — Brody, 1910. — S. 218. (пол.)
  14. Czernecki, J. Brzeżany: pamiątki i wspomnienia. — Lwów : nakładem Towarzystwa nauczycieli szkół wyższych, 1905. — S. 23.
  15. 15,0 15,1 Skrzypecki, s. 75.
  16. 16,0 16,1 Szczygielski, W. Potocki Teodor h. Pilawa (1730—1812) // Polski Słownik Biograficzny. — 1985. — T. XXVIII. — S. 213.
  17. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — С. 42—43.
  18. 18,0 18,1 18,2 Walicki, A. Pobożny psychopata // Kurier Historyczny. — 2017. — 19 października.
  19. 19,0 19,1 19,2 Skrzypecki, s. 81.
  20. Biernat, M., Kurzej, M., Ostrowski, J. Kościół p.w. Bożego Ciała i klasztor OO. Dominikanów we Lwowie // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. — Kraków : Antykwa, Drukarnia Stabil, 2012. — Cz. I : Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — T. 20. — S. 195. — ISBN 978-83-63463-02-01.
  21. Там само. — S. 113—114.
  22. Очевидно, мова про дерев'яну церкву Святої Покрови.
  23. Skrzypecki, s. 78—79.
  24. 24,0 24,1 24,2 24,3 24,4 Zielińska, s. 114.
  25. 25,0 25,1 25,2 25,3 Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 57.
  26. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 60—66.
  27. 27,0 27,1 Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 63.
  28. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 64.
  29. Там само. — S. 65.
  30. Стоцький, Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712—1996). — Львів : Місіонер, 1997. — іл. — С. 40. — ISBN 966-7086-24-0.
  31. Томаш Скшипецький ствердив, що 13 вересня, що, вочевидь, є помилкою → див.: Skrzypecki, s. 83.
  32. Skrzypecki, s. 83.
  33. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 56.
  34. Там само. — S. 96.
  35. Дуда, І. Ґоловацький (Ґловацький) Яків // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 451. — ISBN 966-528-197-6.
  36. Чень, Л. Церква Св. Миколая — перлина Бучача. — Львів, 2010. — C. 10.
  37. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 137.
  38. Там само. — S. 145—146.
  39. Krasny, P. Kościół parafialny p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Wiśniowczyku // Materiały do dziejów sztuki sakralnej… — Kraków : Antykwa, 2007. — Cz. I. — T. 15. — 599 il. — S. 430. — ​ISBN 978-83-89273-49-9​.
  40. Biernat, M., Kurzej, M., Ostrowski, J. Kościół p.w. Bożego Ciała i klasztor OO. Dominikanów we Lwowie… — S. 197.
  41. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 56—57.
  42. Там само. — S. 58.
  43. Золочів // Галицька брама. — 1992. — № 1—2 (145—146) (січ.—лют.). — С. 26.
  44. Hruszów, wś, pow. kaniowski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1882. — T. III : Haag — Kępy. — S. 190. (пол.) — S. 190.
  45. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 58?.
  46. Brzezina, K., Ostrowski, J. Dawny kościół parafialny p.w. Wszystkich Świętych (obecnie cerkiew greckokatolicka p.w. objawienia Pańskiego w Nowosiółkach Zahalczyckich // Materiały do dziejów sztuki sakralnej… — Kraków : Antykwa, Drukarnia Narodowa S. A., 2005. — Cz. I. — T. 13. — S. 88—89. — ISBN 978-83-89273-25-X.
  47. Urzędnicy województwa ruskiego XIV—XVIII wieków / opracował K. Prszyboś. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1987. — S. 65. — ISBN 83-04-0251213-4 całość, ISBN 83-04-01814-4.
  48. Skrzypecki, s. 77.

Джерела

Посилання

Зауваги

Шаблон:Влаcне