Микола Василь Потоцький

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Магнат, благодійник, урядник
Микола Василь Потоцький
Микола Василь Потоцький,  портрет із церкви Святої Покрови, Бучач, нині — в Національному музеї у Варшаві, автор невідомий
Микола Василь Потоцький,
портрет із церкви Святої Покрови, Бучач, нині — в Національному музеї у Варшаві, автор невідомий
Инші імена: Миколай Базилій Потоцький, Mikołaj Bazyli Potocki
Псевдо: пан Каньо́вський
Народження: бл. 1707 або бл. 1713
Смерть: 13 квітня 1782
с. Срібне, нині Радивилівського району на Рівненщині, Україна
Громадянство: size Республіка Обидвох Націй
Родина: батько — Стефан Александер Потоцький, мати — Йоанна Потоцька з Сенявських, дружина — Маріанна з Домбровських, кузина — Марія Софія з Сенявських
Освіта: Львівський єзуїтський колегіум
Робота: староста, магнат, благодійник, дідич
Військова служба: корогва коронного війська
Творчість: автор двох розвідок латиною
Політична діяльність: маршалок сеймиків, посол сеймів
Громадська діяльність: старший брат церкви святого Миколая (Бучач)
Відзнаки: орден святого Станіслава
Примітки: змінив латинський обряд на східний

Микола Василь Потоцький, іноді Миколай Базилій Потоцький[1] (пол. Mikołaj Bazyli Potocki, бл. 1707 або бл. 1713 — 13 квітня 1782, с. Срібне, нині Україна) — одна з найбільш контраверсійних постатей XVIII століття, польсько-український магнат, благодійник ГКЦ та РКЦ, урядник та громадсько-політичний діяч Республіки Обидвох Націй (Речі Посполитої). Староста канівський (через це відомий в українському фольклорі як пан Каньо́вський), богуславський[2], корсунський, мальтійський кавалер. У багатьох публікаціях його називають графом[3], однак це не підтверджують його відомі друковані грамоти. Представник роду Потоцьких, гербу Золота Пилява. Змінив латинський обряд на східний. Був щирим прихильником українського народу, любив його мову, пісню, звичаї, стосунки підтримував тільки з тими нечисленними представниками польської шляхти, які, як і він, прихильно ставилися до українців[4]. Його коштом збудовано кілька визначних споруд Тернопільщини, зокрема, Успенський собор монастиря отців Василіян (Почаїв), бучацьку ратушу, церкву Воздвиження Чесного Хреста Господнього при бучацькому монастиреви Василіян. Засновник та благодійник колегіуму при цій обителі.

Життєпис

Варіянт гербу Золота Пилява
Портрет в Олеському замку
Йоанна Потоцька з Сенявських
Портрет М. В. Потоцького з Львівської картинної галереї

Не відомі ні час, ні місце, де народився Микола Василь Потоцький (у дарчій грамоті на бучацький парафіяльний костел Внебовзяття називає святих Миколая і Тадея своїми патронами по імені[5]). У літературі є різні дати його народження. Галицький краєзнавець, отець-домініканець Садок Баронч, пріор монастиря в Підкамені поблизу Залізців[6] (тут було поховане тіло батька М. В. Потоцького[7]), на основі архівних матеріалів стверджував, що він прожив 74 роки[8] (отже, народився 1707 чи 1708-го). Д-р Зофія Зєліньська (Zofia Zielińska), авторка біограми М. В. Потоцького у виданні «Polski Słownik Biograficzny», припускала, що ймовірно 1706-го[9] (цю дату також вказав Томаш Скшипецький[10]), Теодор Жихліньський — що близько 1712 року[11]. Деякі автори[12] та інтернет-ресурси вказують 1712 рік[13]. Сучасна польська дослідниця з Кракова Божена Попьолек (Bożena Popiołek) стверджує, що народився на межі 1713 та 1714-го[14]. На одному з портретів вказано, що прожив 76 років[15].

Його батьком був Стефан Александер Потоцький (пом. 1727[16]), великий коронний стражник, белзький воєвода, староста теребовлянський, яблунівський, канівський тощо, дідич маєтностей на Тернопільщині. Мати — друга дружина батька Йоанна з Сенявських (по 1662[17]—21.5.1733, Львів), сестра польного і великого коронного гетьмана, львівського старости, дідича, зокрема, Бережан, Адама Миколая Сенявського (пом. 1726)[18], якого вважають політиком промосковської орієнтації. Микола мав сестер Тересу Теофілю (бл. 16.8.1696—1778), Ванду, Марію Казімежу та Маґдалєну[14]. Мати брала участь у політичному житті, нерідко підтримувала не чоловіка, а брата, тому батьки Миколи Василя нерідко конфліктували[19].

Вуйко — Адам Миколай Сенявський (підписувався як «граф на Шклові та Миші»[20], ревний противник короля Станіслава Лєщиньського[21]), опікувався небожем, допоміг здобути освіту (єзуїтський колеґіум у Львові), організував йому освітню подорож (зокрема, 1724 року юний Потоцький побував у Парижі). Микола Василь добре знав латину, видав дві непогані праці. Після смерти матері Йоанни облишив літературну діяльність, почав розпоряджатися родинним майном. У вересні 1733 разом з представниками Руського воєводства голосував за кандидатуру Станіслава Лєщиньського під час виборів короля; в грудні для армії надав не гроші, а вправних вояків власної надвірної корогви (мали погану славу, бо шляхта, зібрана в Галичі, висловлювала незадоволення їх дисципліною, мала намір просити надати гроші).

23 березня 1735 року з Королевця (Прусія) повідомляли, що Микола Василь Потоцький залишався прихильником короля Станіслава. 28 березня 1735 галицька шляхта обрала його своїм делегатом до нового короля Польщі Авґуста ІІІ Фрідріха. 1738-го у Львові разом з компанією (можливо, з власної корогви) наробив шкод, зчиняв криваві сутички, тому король Авґуст III Фрідріх наказав їм покинути місто. 1739 р. оцінив свої втрати від переходу московських військ через власні маєтності сумою 12000000 злотих[9]. З 1741 р. за рокошовими планами Потоцьких мав бути маршалком Галицької конфедерації. 17 серпня 1744 обраний першим галицьким послом на сейм у Городні (нині місто Білорусі). У вересні 1744 був маршалком Галицького сеймику[9], обраний комісаром до Радомського трибуналу[22] (Trybunał Skarbowy Koronny) на 1746, 1747 роки[9]. 16 червня 1750 став послом Варшавського сейму від Галицького сеймику, на якому був маршалком. Найпізніше від вересня 1753 мав корогву в коронному війську (того року відступив панцерну корогву коронного війська Теодорови Потоцькому[23]). 1 лютого 1755 презентував у Бучачі пароха язловецької церкви святого Михаїла о. І. Зджанського[24].

1755 року: керівництво львівського гарнізону подало позов до суду на М. В. Потоцького за вчинений ним розбій, суд (військовий, під керівництвом коронного гетьмана Яна Клеменса Браніцького, противника М. В. Потоцького[25]) ухвалив, що відповідач винен, зобов'язавши його відшкодувати збитки; надав кошти на виготовлення вівтарів у парафіяльних костелах Бучача та Золотого Потоку[26]. 19 січня 1756 брав участь у засіданні ради домініканського монастиря у Львові, де задеклярував намір надати на будівництво нового костелу при обителі 36000 злотих[27].

Після відходу з політики белзького воєводи Антонія Міхала Потоцького протягом чотирьох років був керівником пропруської партії роду Потоцьких[9], оскільки хотів протистояти зростаючим московським упливам[25]. У вересні 1756 обраний до Коронного трибуналу від Галича. У вересні 1759 галицька шляхта на господарському сеймику дякувала Миколі Василю Потоцькому за захист від опришків та бунтарів-селян його надвірним військом[28]. На межи 1750-х та 1760-х вів перемовини з представниками Османської імперії щодо можливого нападу на московитів. 1762 р. усвідомив: турки не будуть конфліктувати з московитами, що стало однією з причин його майбутнього відходу від політики[25]. Не брав участи у Барській конфедерації[29].

8 листопада 1764 у Львові оформили акт дарування «Миколая на Бучачу, Потоку, Городенці, Печеніжині Потоцького воєводича белзького» (відпис нині перебуває в архіві домініканського костелу Святої Трійці у Кракові). За цим актом:

Також всі спадкоємці мали отримати однакові права на столове срібло та инші цінності, які перебували в депозиті у ченців домініканського Кам'янець-Подільського конвенту. Поділ мав контролювати Теодор Потоцький. Цілий і детальний перелік цінностей був у бучацькому палаці магната, доглядав за ним Каєтан Домбровський (Kajetan Dąbrowski[32]). Микола Василь Потоцький зобов'язав усіх наступних спадкоємців щороку виплачувати 50000 флоринів на утримання костелів у Бучачу, Золотому Потоку, Городенці. Записом нові дідичі Бучача Антоній Міхал та Юзеф Потоцькі були зобов'язані змурувати нову церкву в місті, бо стара руйнувалася[33]. Нові власники Потіцького і Бариського «ключів» мали доглядати, щоб у довколишніх лісах не вирубували дерев для випалювання вапна. Документи були додані до архіву урядових актів у Львові 15 листопада 1764, до архіву земських актів у Галичі — 21 листопада 1764[30].

Рохманівський «ключ», також Милянів (Milanów) в останні роки життя заповів його «на вічні часи» краківському каноніку о. Каєтанови Потоцькому. Володів маєтностями на теренах Люблинщини (зокрема, Великі Очі), Підляшшя[34]. Москалівку, Ванжулів, Волицю[35] записав Почаївському василіянському монастирю[36].

Тримав при дворі 150 піхотинців і 300 козаків (близько 3000 осіб[22]). Запам'ятався жорстоким поводженням із дрібною шляхтою, селянами і єврейським населенням. Його бучацький замок-палац певний час був місцем гучних бенкетів і гріховних утіх. Можливо, переломним моментом життя став випадок, коли в приступі люті вбив дівчину, яку в легендах називають Бондарівною, після чого, на знак покути, почав значні кошти й зусилля тратити на будівництво храмів.

З політичних міркувань відступив Канівське староство Юзефови Потоцькому 1762 року[29] (давніше автори стверджували, що його сину Янови[37]), тому після цього підписувався як воєводич белзький. Плянував собі резиденцію в Городенці, де його коштом збудували костел з монастирем театинців, греко-католицьку церкву та міст.

Яків Калинович (?). Портрет Миколи Василя Потоцького, 1771, Львівська галерея мистецтв

Митрополит Іларіон на основі архіву Почаївського монастиря стверджував, що в одному з листів Потоцький зізнавався, що не вміє ані читати, ані писати «по-руськи»[38], деякі инші автори (зокрема, о. Садок Баронч[39]) — що він розмовляв переважно русинською (українською) мовою. Не мав інтересу до політичного життя Польщі часів останнього короля.

З 1771-го керував церковно-монастирським братством у Почаєві[13]. 715 вересня 1772 його коштом у Почаєви відбулися урочистості з нагоди коронування Почаївської ікони Божої Матері[40].

За наказом Австрійського уряду, як инші шляхтичі, змушений був розпустити власне козацьке військо. Роздав усі свої маєтності родичам, які втратили свої, залишивши собі тільки Ситне (Sitno[41]) недалеко від Почаєва, де 26 червня 1774 уклав заповіт[42]. Щодня зранку до обіду був на церковній службі, дотримувався усіх постів, так прожив близько семи років.

Наприкінці життя став ченцем Почаївського монастиря, на подвір'ї якого мав власний дерев'яний[29] будинок (на його місці тепер Троїцький собор). Виконавцями та протекторами свого заповіту призначив унійних єпископів Лева Шептицького та Сильвестра Рудницького[43]. Восени 1778 року, на свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього востаннє перебував у Бучачу[44]. 1779 року папа Пій IV відпустив йому як благодійнику Почаївського монастиря повне відпущення всіх його гріхів, заборон і кар[45].

Портрет М. В. Потоцького у Вишнівці (зліва)

Заповів поховати себе з, правдоподібно, вервицею на шиї[46]. Помер 13 квітня 1782[8][47][48][49][50] в маєтності Срібне (Srebrna[29]) неподалік Почаєва (правдоподібно, нині село Срібне, околиці Радивилова[51]). Був похований у крипті зліва від головного входу до Почаївського собору[52][53]. Набальзамоване тіло одягли у світський одяг, поверх нього — чернечий[45]. Його серце, поміщене у спиртовому розчині, принаймні до початку другої світової війни зберігалося в ризниці Почаївського монастиря[54].

Микола Василь Потоцький — благодійник

Тарас Шевченко. Головний вівтар собору в Почаєві
Головний фасад Почаївського собору
Проповідальниця Зарваницької церкви, 2017

Був третім за розміром статків серед тодішніх представників роду Потоцьких після великого коронного гетьмана Юзефа (дідич Тернополя, Залізців, Збаража) та крайчого коронного Францішека Салезія Потоцьких (фундатор монастиря Василіян у Струсови). Серед головних маєтностей Потоцького — замки і міста Бучач, Золотий Потік, Городенка, Гологори; головна резиденція — Бучач з двома замками, в одному з яких, у Підзамочку, певний час жила дружина. За тодішніми джерелами, річний дохід Миколи Василя становив близько 50000 дукатів[29].

12 травня 1751 брав участь у закладенні наріжного каменя[55]. а 1754 p. написав дарчу бучацькому монастиреви Василіян[29]. Підтримував Підкамінський домініканський монастир (неподалік Залізців), вірменські парафії Городенки, Тисмениці (зокрема, 19000 злотих на новий костел), кляштор оо. паулінів у Ченстохові (300 000 польських злотих), костел, церкву Юрія та убогих у Гологорах[56].

Наприкінці життя роздав, записав у заповіті родичам, храмам та монастирям значні кошти, зокрема:

  • Домініканському у Львові, де поховали матір, — 236 000 п. зл.
  • Підкамінському, де поховали тіло батька, 200 000 п. зл.
  • Золотопотіцькому домініканському — 50 000 п. зл.[56]
  • церкві Пресвятої Трійці, Зарваниця (нині в околиці Теребовлі) — 8 000 п. зл.[57]
  • церкві оо. Василіян, Буцнів — 7 000 п. зл.[57]
  • Звенигород і Зелену, села Бучацького «ключа», 1754 року записав для утримання колегіуму та конвікту при бучацькому монастирі Василіян[29]
  • для вшанування о. Стефана Позняка, похованого в костелі Городенки, за заслуги перед М. В. Потоцьким[58]
  • для луцьких домініканів, милятинських кармелітів — по 10000 п. зл.[57]
  • для черниць (10000 п. зл.)[57] і ченців-капуцинів у Маріямполі (околиця м. Галича).

На відміну від багатьох тодішніх магнатів та шляхтичів, не вивозив майно та гроші за кордон, вкладав їх на рідній земли, зокрема, у спорудження храмів, монастирів, громадських будівель[59]. Багато цих пам'яток збереглися до наших днів, зокрема:

На Тернопільщині

За межами Тернопільщини

  • Церква Успіння Пресвятої Діви Марії, Городенка;
  • Костел Божого Тіла і монастир домініканців (нині церква Пресвятої Євхаристії, УГКЦ), зокрема, його коштом (проект Яна де Вітте) збудована каплиця Потоцьких у храмі[26], Львів (друга дотація 200000, з неї половина призначалася для декорування костелу, інша частина була забезпечена на Жовтанцях та Волі Жовтанецькій[67]);
  • Домініканський монастир (нині Монастир походження дерева хреста господнього Чину Студитів УГКЦ) — Підкамінь поблизу Залізців;
  • Вірменський костел — Тисмениця, 19 000 п. зл.[56];
  • Костел, церква святого Юра, утримання вбогих шпитальних при костелі — м-ко Гологори (нині село, околиці Золочева);
  • Монастир оо. паулінів — Ченстохова (нині Польща);
  • Вірменський костел та парафія — Городенка (хутір «Ключ», 7150 зл. + 500 зл. щороку[68];
  • Монастирі отців Василіян — бл. 2000000 зл.[69]
  • Іконостас церкви святого Миколая (Золочів)
  • Монастир оо. Василіян, Золочів, 40000 злотих[70];
  • Церква у Грушеві[71] (нині село Миронівського району);
  • Для потреб василіянських монастирів — по 30 000 злотих кожному[72];
  • Марійна колона (найпізніше, бл. 1750 року; на думку Катажини Бжезіни та д-ра Яна Островського, правдоподібно перша робота майстра Пінзеля на теренах Галичини) та, ймовірно, головний портал колишнього парафіяльного костелу Всіх святих (нині церква УГКЦ) у селі Новосілках (околиці Золочева, давніше Новосілки Загальчицькі)[73].

Співпраця зі скульптором Пінзелем, архітектором Меретином та їх учнями

Микола Василь Потоцький певний час був головним замовником робіт, що виконували скульптор Йоган Пінзель, який прибув на двір магната десь у середині 1740-х, та архітектор Бернард Меретин (з ним, імовірно, познайомився у Львові, де митець працював для кузини Марії Софії княгині Чорторийської, з дому Сенявської) при допомозі своїх учнів, челядників. Вислідом їх співпраці є спорудження кількох знакових будівель на теренах Тернопільщини та Західної України загалом, зокрема:.

Шлюб

Герб дружини — Єліта

Близько 1756 року взяв шлюб з Маріанною (Марією Анною[74]) з Домбровських гербу Єліта — найстаршою дочкою скарбника (потім ловчого[75]) галицького Яна Антонія Домбровського. Причиною цього мезальянсу з майнової точки зору стала необхідність бути одруженим. Подружжя тривалий час мешкало окремо; дружина — в Підзамочку, потім стала черницею-кармеліткою, померла 23 січня 1783, була похована у крипті костелу оо. францисканців у Львові[76], де існував її надгробок (храм нині не існує, розташовувався поблизу нинішнього Проспекту Свободи). Дітей не мали.

Пам'ять

  • Вериківський Михайло: балет «Пан Каньовський» (1930)
  • Гроза Олександр. «Староста Каньовський»
  • Єшкілєв Володимир. Втеча майстра Пінзеля. — К. : Грані-Т, 2007.
  • Герой низки сатиричних поезій-«співомовок» Степана Руданського, оповідання «Голка» Олекси Стороженка, п’єси «Бондарівна» і «Паливода XVIII століття» Івана Карпенка-Карого, поеми «Марина» Максима Рильського тощо.
  • Герой низки творів польських авторів, зокрема, Юліана Урсина Нємцевича, Францішека Карпінського.

Примітки

  1. Красний, П. Львівське мистецьке середовище супроти ідеї симбіозу мистецтв при оздобленні та впорядженні сакральних інтер'єрів (1730—1780) // Ї. — 2013. — Ч. 72.
  2. Bohusław // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1880. — T. I : Aa — Dereneczna. — S. 289. (пол.)
  3. Зокрема, у списку учнів Бучацької василіянської гімназії 1826 року → див.: Juventus Caesareo-Regii Gymnasii Buczacensis e moribus et progressu in literis censa exeunte anno scholastico 1826. — S. 1. (лат.), також — Митрополит Іларіон (Огієнко) (див. його книгу «Фортеця православія на Волині. Свята Почаївська лавра.» — С. 125—154.
  4. Стверджував Юзеф Дунін-Карвіцький; очевидно, мова про останній період життя магната.
  5. Barącz, s. 92.
  6. Knot, A. Barącz Sadok Wincenty Fererjusz (1814–1892) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Polska Akademia Umiejętności, 1935. — T. I. — S. 290–292. (пол.)
  7. Barącz, s. 54.
  8. 8,0 8,1 Barącz, s. 69 (przyp.)
  9. 9,0 9,1 9,2 9,3 9,4 Zielińska, s. 113.
  10. Skrzypecki, s. 74.
  11. Żyhliński, s. 75—78.
  12. Возняк, Т. Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля (?—1761) // Ї. — 2013. — Ч. 72.
  13. 13,0 13,1 Микола-Василь Потоцький // Українці у світі.
  14. 14,0 14,1 Potocka Joanna z Sieniawskich (zm. 1733), strażnikowa wielka koronna, wojewodzina bełska. (пол.)
  15. Пан Каньовський // Репортер. — 2013. — 5 вересня.
  16. Dunin Borkowski, J Almanach blękitny : genealogia żyjących rodów polskich. — Lwów, Warszawa, 1908. — S. 734. (пол.)
  17. Joanna Sieniawska z Sieniawy h. Leliwa (ID: dw.13637).
  18. Link-Lenczowski, A. Sieniawski Adam Mikołaj h. Leliwa (1666–1726) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków : Polska Akademia Nauk, Drukarnia Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1996. — T. XXXVII/1, zeszyt 152. — S. 105—115. (пол.)
  19. Link-Lenczowski, A. Potocki Stefan h. Pilawa (zm. 1730) // Polski Słownik Biograficzny. — 1985. — T. XXVIII/2, zesz. 117. — S. 183. (пол.)
  20. Maciszewski, M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. — Brody, 1910. — S. 218. (пол.)
  21. Czernecki, J. Brzeżany: pamiątki i wspomnienia. — Lwów : nakładem Towarzystwa nauczycieli szkół wyższych, 1905. — S. 23. (пол.)
  22. 22,0 22,1 Skrzypecki, s. 75.
  23. 23,0 23,1 Szczygielski, W. Potocki Teodor h. Pilawa (1730—1812) // Polski Słownik Biograficzny. — 1985. — T. XXVIII. — S. 213. (пол.)
  24. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — С. 42—43.
  25. 25,0 25,1 25,2 Walicki, A. Pobożny psychopata // Kurier Historyczny. — 2017. — 19 października. (пол.)
  26. 26,0 26,1 26,2 Skrzypecki, s. 81.
  27. Biernat, M., Kurzej, M., Ostrowski, J. Kościół p.w. Bożego Ciała i klasztor OO. Dominikanów we Lwowie // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. — Kraków : Antykwa, Drukarnia Stabil, 2012. — Cz. I : Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — T. 20. — S. 195. — ISBN 978-83-63463-02-01.
  28. Zielińska, s. 113—114.
  29. 29,0 29,1 29,2 29,3 29,4 29,5 29,6 Zielińska, s. 114.
  30. 30,0 30,1 Skrzypecki, s. 78—79.
  31. Wincenty Gaweł Potocki h. Pilawa (Złota) (ID: 3.373.625). (пол.)
  32. Правдоподібно, гербу Єліта, галицький підвоєвода; див.: Boniecki, A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne Artystyczno-Wydawnicze, 1901. — Cz. 1. — T. 4. — S. 130—131. (пол.)
  33. Очевидно, мова про дерев'яну церкву Святої Покрови (Власне дослідження автора(ів).).
  34. Barącz, s. 68—69.
  35. Не виключено, що нині — це село поблизу Ланівців (Власне дослідження автора(ів).).
  36. † Митрополит Іларіон, с. 150.
  37. Зокрема, Теодор Жихліньський (див.: Żychliński, s. 78).
  38. † Митрополит Іларіон, с. 129.
  39. Barącz, s. 58.
  40. † Митрополит Іларіон, с. 146—150.
  41. Очевидно, нині в околиці Радивилова (Власне дослідження автора(ів).).
  42. Barącz, s. 66.
  43. Там само. — S. 65.
  44. Barącz, s. 68.
  45. 45,0 45,1 Митрополит Іларіон. Фортеця православія на Волині… — С. 140.
  46. Barącz, s. 69.
  47. Стоцький, Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712—1996). — Львів : Місіонер, 1997. — іл. — С. 40. — ISBN 966-7086-24-0.
  48. У книзі Митрополита Іларіона — 12 квітня 1782; (див.: † Митрополит Іларіон. Фортеця православія на Волині… — С. 127).
  49. Томаш Скшипецький ствердив 13 вересня, що, вочевидь, є помилкою → див.: Skrzypecki, s. 83.
  50. Теодор Жихліньський уважав, що 15 червня 1782; (див.: Żychliński, s. 78).
  51. Власне дослідження автора(ів).
  52. Skrzypecki, s. 83.
  53. За переказами, труна з прахом перебуває в замурованій каплиці в Почаївському монастирі, розташованій під собором (Власне дослідження автора(ів).).
  54. † Митрополит Іларіон, с. 152.
  55. Barącz, s. 114.
  56. 56,0 56,1 56,2 56,3 Barącz, s. 57.
  57. 57,0 57,1 57,2 57,3 Barącz, s. 63.
  58. Barącz, s. 64.
  59. Barącz, s. 56.
  60. Квич, Л. М. З Історії Марійського духовного центру Зарваниця // Наукові записки Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. — Серія «Історичне релігієзнавство». — 2011. — Вип. 5. — С. 118.
  61. Barącz, s. 96.
  62. Дуда, І. Ґоловацький (Ґловацький) Яків // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ин. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 451. — ISBN 966-528-197-6.
  63. Чень, Л. Церква Св. Миколая — перлина Бучача. — Львів, 2010. — C. 10.
  64. Barącz, s. 137.
  65. Там само. — S. 145—146.
  66. Krasny, P. Kościół parafialny p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Wiśniowczyku // Materiały do dziejów sztuki sakralnej… — Kraków : Antykwa, 2007. — Cz. I. — T. 15. — 599 il. — S. 430. — ​ISBN 978-83-89273-49-9​.
  67. Biernat, M., Kurzej, M., Ostrowski, J. Kościół p.w. Bożego Ciała i klasztor OO. Dominikanów we Lwowie… — S. 197.
  68. Barącz, s. 56—57.
  69. Там само. — S. 58.
  70. Золочів // Галицька брама. — 1992. — № 1—2 (145—146) (січ.—лют.). — С. 26.
  71. Hruszów, wś, pow. kaniowski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1882. — T. III : Haag — Kępy. — S. 190. (пол.)
  72. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 58?.
  73. Brzezina, K., Ostrowski, J. Dawny kościół parafialny p.w. Wszystkich Świętych (obecnie cerkiew greckokatolicka p.w. objawienia Pańskiego w Nowosiółkach Zahalczyckich // Materiały do dziejów sztuki sakralnej… — Kraków : Antykwa, Drukarnia Narodowa S. A., 2005. — Cz. I. — T. 13. — S. 88—89. — ISBN 978-83-89273-25-X. (пол.)
  74. Żychliński, s. 77.
  75. Шаблон:УРДП
  76. Skrzypecki, s. 77.

Джерела, література

Посилання

Зауваги