Василь (Величковський)

Матеріал з Тернопедії
(Перенаправлено з Василь Величковський)
Перейти до: навігація, пошук
Єпископ
бл. свщмч. Василь Величковський ЧНІ
Ікона бл. свщмч. Василя Величковського
Ікона бл. свщмч. Василя Величковського
Инші імена: о. Василь Всеволод Величковський, Василій Величковський
Народження: 1.06.1903
м. Станиславів, нині Івано-Франківськ, Україна
Смерть: 30.06.1973
м. Вінніпеґ, Манітоба, Канада
Поховання: цвинтар Усіх Святих поблизу Вінніпеґу
Громадянство: size ЗУНРsize Польща → size Українська держава (1941) → СРСР
Родина: батько — о. Володимир, мати — Анна з Теодоровичів, сестра діди — о. Юліян Величковський, о. Микола Теодорович
Освіта: Пробіжнянська народна школа, Місійний інститут імені святого Йосафата (Бучач), Городенківська гімназія, Львівська семінарія УГКЦ, Український таємний університет у Львові
Робота: ігумен монастиря Редемптористів у Тернополі, викладач в ювенаті (малій семінарії) при монастирі у Збоїськах
Військова служба: стрілець УГА
Релігія,
духовне життя:
чернець, ієромонах, проповідник
Відзнаки: блаженний священномученик Католицької церкви

о. Василь Всеволод Величковський ЧНІ (1 червня 1903, м. Станиславів, нині Івано-Франківськ, Україна — 30 червня 1973, м. Вінніпеґ, Канада) — український чернець-редемпторист, греко-католицький релігійний діяч, блаженний священномученик Католицької церкви, місіонер, в'язень радянських концтаборів, один з провідників підпільної і таємно висвячений єпископ Української Греко-Католицької Церкви, від 1963 року місцеблюститель глави катакомбної Греко-Католицької Церкви в Україні, учасник національно-визвольних змагань. Випускник Місійного інституту імені святого Йосафата в Бучачі, Пробіжнянської школи, ігумен монастиря Редемптористів у Тернополі.

Життєпис

Василь Величковський народився 1 червня 1903 року в місті Станиславові[1], центрі однойменного повіту коронного краю Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська монархія[2] (нині м. Івано-Франківськ, центр однойменної области, Україна) в родині священика. Батько, о. Володимир Величковський (1875[3][4]—1940[5]), був парохом у селах Шупарці[1], Яблунові[4] на Тернопільщині.

Рід Величковських походив із козаків Східної України, із села Величків[6]; його засновник — борзнянський сотник Григорій Величковський[7]. Величковські були священичим родом понад 300 років[6]. Зокрема, дід майбутнього єпископа, о. Юліян Величковський (1845—1889) служив у Покропивній, Дитятині[8] поблизу м. Галича. Правдоподібно, прадід[9] о. Юліян Величковський (1814—1872)[10], замолоду, навчаючись у Львівській духовній семінарії, приятелював із видатним просвітителем о. Маркіяном Шашкевичем і на свято Покрови 14 жовтня 1836 вперше виголосив проповідь українською мовою в стінах львівського храму. Того дня Шашкевич проповідував у катедрі святого Юра, Микола Устиянович — у церкві святої Параскеви, а Юліян Величковський — в Успенській (Волоській, Руській). Мати — Анна (1877—1959), дочка о. Миколая Теодоровича (1850—1917), пароха у Трибухівцях, Гусятині й Пробіжній Новій, і Харитини з Онишкевичів[5]. Молодша сестра матері Марія (1885—1951), овдовівши, вступила до монастиря Чину святого Василія Великого, прибравши ім´я Моніка. Пізніше була ігуменею у Словіті, Журавному, Підмихайлівцях, репресована більшовицькою владою[11] .

У вісім років почав навчатися в початковій школі в с. Пробіжній, через три роки василіянського Інституту Св. Йосафата, а гімназію закінчив у Городенці[1].

У 15 років став стрільцем УГА. На початку листопада 1918 року брав участь у встановленні української влади в Городенці та околиці. Під час польсько-української війни скерований до канцелярії Коша Українських Січових Стрільців. Восени 1919 року разом з рештою бійців УГА перейшов річку Збруч. У Старокостянтинові потрапив у польський полон[5], копав собі яму перед розстрілом. «Ти хотів Львова, тепер маєш яму», — насміхався з нього польський жовнір[12]. Невдовзі втік[5].

1920 року повернувся додому, вступив на богословські студії до Львівської греко-католицької семінарії, де професором догматики був о. д-р Йосиф Сліпий. Водночас вивчав право в Українському таємному університеті. Дияконські свячення отримав 1923[1] чи 1924[7]) року з рук митрополита Андрея Шептицького[1]. 29 серпня 1925 став ченцем і вступив до монастиря Редемптористів (ЧНІ) у Голоску біля Львова під патронатом о. Йосифа Схрейверса. 9 жовтня 1925 отримав священичі свячення з рук Луцького єпископа Йосифа Боцяна (1879—1926).[5] Два роки викладав в ювенаті (малій семінарії) при монастирі Матері Божої Неустанної Помочі у Збоїськах поблизу Львова (нині в межах міста), був місіонером поза межами Галичини. Настоятелі помітили його проповідницький талант і 1927 року перевели до монастиря святого Йосифа в Станиславові, де працювала велика місійна група на чолі з визначним місіонером о. Йосифом Де Вохтом. Тут також служив на парафії при монастирі.

У серпні 1928 о. Величковського призначили займатися духовною опікою галицьких переселенців на Волині (замість о. Григорія Шишковича, який поїхав працювати з українцями в Канаді). Там учив катехизму, хрестив дітей, допомагав у будові двох десятків каплиць. Внаслідок агітації прибічників московського православ'я спочатку працювалося з людьми важко, однак проповідницький та організаторський талант о. Василя допоміг переконати людей у необхідности єднання з Вселенською Церквою навіть там, де зазнавав невдач кир Миколай Чарнецький. Маючи велику набожність до Пресвятої Богородиці, наполегливо поширював на Волині почитання ікони Матері Божої Неустанної Помочі, що завдяки своєму східному стилю єднало і греко-католиків, і православних. Перебуваючи на Волині, зажив слави одного з найбільш самовідданих місіонерів Чину. Серед найуспішніших місій — поява парафії ГКЦ у с. Колодяжному (нині в околиці Ковеля на Волині) — родинному селі Лесі Українки. Новими волинськими греко-католиками стали, зокрема, молодший брат поетеси Микола Косач (1884—1937) і його син Юрій (1908—1990), загалом — близько 20000 осіб. Через польських сестер Шариток, які працювали в шпиталі, де лікувався маршал Юзеф Пілсудський, о. Василь 1930 року навіть зумів отримати від нього дозвіл перетворити костел у Ковелі на греко-католицьку церкву. Польська влада неприхильно ставилася до місійних успіхів о. Величковського та владики Чарнецького, тому на її вимогу 1935 року о. Василь покинув Волинь і переїхав до монастиря в Станиславові, звідки розгорнув енергійну місіонерську працю в містечках і селах Західної України, плідно співпрацюючи з визначним проповідником о. Зеноном Коваликом. 1936 року — один з головних доповідачів на Унійному з'їзді УГКЦ у Львові (виголосив для отців реферат про методику унійної праці серед православних)[6], 1938 — міністер монастиря ЧНІ у Станиславові[13].

22 вересня 1939 року московські більшовики анексували Західну Україну. Нова влада відразу розпочала планове знищення УГКЦ, однак о. Василь організував на свято Страждальної Матері Божої урочистий похід вулицями Станиславова, в якому брали участь тисячі вірних, і навіть солдати зі Сходу знімали шапки й хрестилися, бо до того нічого подібного в житті не бачили. За організацію цього походу отця Василя викликали до НКВД, але з огляду на його велику популярність серед людей відпустили.

1941 року за дорученням Митрополита Андрея Шептицького і на прохання православної громади о. Василь виїхав до Кам'янця-Подільського, проте пробув тут тільки три дні, бо внаслідок наклепів комендант-гітлерівець наказав йому під загрозою розстрілу протягом доби покинути місто. 1944 року, коли Червона Армія провадила запеклі бої біля Тернополя, виявилося, що в місті немає жодного священика, який опікувався би парохією. О. Величковський поїхав до міста, де став ігуменом місцевого монастиря редемптористів.

У ніч із 10 на 11 квітня 1945 року енкаведисти арештували практично всіх греко-католицьких ієрархів з митрополитом Йосифом Сліпим включно, о. Василя Величковського — 7 серпня. У слідчому ізоляторі НКВД йому пропонували перейти на православ'я, після твердої відмови відправили до Києва, де за «активну антирадянську пропаганду» обласний суд виніс вирок найвищої міри покарання через розстріл. Три місяці о. Василь чекав виконання вироку і проповідував у камері смертників, з якої щовечора виводили й розстрілювали одного в'язня, а на його місце присилали нового. Однієї ночі «з речами на вихід» викликали і його, проте не розстріляли, а замінили смертний вирок на 10 років ув'язнення в концтаборах Воркути. Як инші в’язні, копав вугілля, але, незважаючи на суворий режим, майже щовечора служив потайки Святу Літургію. Митрополит Максим Германюк згадував, що «за чашу служила о. Василеві накривка від консерви, вона була і дискосом, і престолом, і його церквою. Такий був Храм Божий, така віра, така Церква, якої не знищить ні Москва, ні жодне насилля, якої не замкне жодна тюрма, якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо то ласка Божа».

9 липня 1955 року після закінчення ув’язнення (перебував, зокрема, у Владимирі, Воркуті) звільнений[14]. Влада дозволила о. Величковському повернутися до Львова. Після звільнення з таборів відвідав віце-протоігумена о. Филимона Курчабу, знайомих і братів-редемптористів, побудував у своїй невеличкій кімнаті малий престіл і кожного дня служив Святу Літургію для жменьки віруючих. У часи глибокого підпілля і переслідування ГКЦ о. Василь таємно вчив молодих семінаристів, правив Літургію у приватних помешканнях, займався духовним проводом сестер-василіянок.

1959 року отримав єпископську номінацію. Під час ІІ Ватиканського Собору Папа Іван ХХІІІ звернувся до Нікіти Хрущова з проханням звільнити митрополита Йосифа Сліпого для участі у Соборі. Митрополита звільнили, і під час триденного перебування в Москві йому вдалося послати телеграму до о. Величковського з проханням негайно приїхати для залагодження важливої справи. Отець Василь прибув до Москви і 4 лютого 1963 року відправив з митрополитом Літургію, під час якої о. Величковського було висвячено на єпископа й призначено місцеблюстителем глави Греко-Католицької Церкви в Україні. Очоливши катакомбну Церкву, владика висвятив понад 40 нових священиків. Він написав і поширював книжечку про Матір Божу Неустанної Помочі, провадив активну душпастирську діяльність.

18 жовтня 1968 КГБ перевело масові ревізії в таємних українських священиків, також у помешканні кир Василя, якого арештували 2 січня 1969. Суд тривав три дні, його звинувачено в антисовєтській пропаганді та слуханні релігійних передач з Ватикану й засуджено до трьох років ув’язнення у таборах суворого режиму, яке владика відбував у тюрмі найсуворішого режиму в Комунарську на Донбасі, де захворів на серце. 27 січня 1972 владика був звільнений, невдовзі його депортували з СРСР.

Владика відвідав свою сестру в Загребі, потім зустрівся з кардиналом Йосифом Сліпим у Римі. Під час сердечного прийому в Папи Павло VI понад 40 хвилин розмовляв із ним про переслідування ГКЦ в СРСР. Провівши деякий час у місті, на запрошення митрополита Максима Германюка до канадського міста Вінніпеґу, де місцеві українці вітали його як героя, незламного борця, довголітнього в'язня, що вижив наперекір всім силам зла.

Помер суботнього ранку 30 червня 1973[5] в м. Вінніпеґу (центр провінції Манітоби). За свідченнями бр. Василя Стеця, перед від'їздом за кордон владиці Величковському за наказом КГБ зробили ін'єкцію отрути сповільненої дії, тому він прожив на волі так мало[1]. Похований 5 липня на цвинтарі Всіх Святих поблизу Вінніпеґу[5]. 18 вересня 2002 під час перенесення його останків до храму святого Йосифа у Вінніпеґу виявили, що тіло владики залишилося нетлінним. Нині його мощі перебувають у храмі святого Йосифа та храмі Матері Божої Неустанної Помочі у Львові (вулиця Івана Франка, 56).[15]

Вшанування

  • 2000 року розпочато беатифікаційний процес, який 2 березня 2001 завершився на епархіяльному рівні. 6 квітня 2001 богословська комісія Апостольської Столиці ствердила достовірність мучеництва Василя Величковського, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів. 24 квітня 2001 Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію єпископа Василя Величковського як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 у Львові Папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним[6]
  • 20 червня 2014 у Зарваниці Блаженніший Святослав (Шевчук) спеціяльним декретом проголосив бл. свщмч. Василя Величковського Покровителем пенітенціярного служіння УГКЦ[15]
  • У домі на львівській площі Соборній, 11, кв. 3 нині діє Квартира-Музей його імені[15], яку відкрили наприкінці жовтня 2007 року[16]
  • 19 жовтня 2007 на стіні цього будинку облаштована і освячена Митрополитом Ігорем Возьняком пам'ятна плита: під скульптурним відтворенням постаті Владики — напис: Єпископ-Ісповідник віри, місцеблюститель глави УГКЦ Кир Василій Величковський, ЧНІ жив і працював у цьому домі в 1955—69 рр.[17]

Примітки

  1. 1,0 1,1 1,2 1,3 1,4 1,5 Блаженний мученик кир Василь Величковський // Zbruč. — 2018. — 1 червня.
  2. Stanisławów, miasto powiatowe // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1890. — T. XI : Sochaczew — Szlubowska Wola. — S. 191. (пол.)
  3. Шематизм всего клира греко-католицької Епархії Станиславівської на рік Божий 1935. — Станиславів, 1935. — Р. XXXV. — С. 59.
  4. 4,0 4,1 Шематизм… Епархії Станиславівської… 1938… — Р. XXXVI. — С. 59.
  5. 5,0 5,1 5,2 5,3 5,4 5,5 5,6 Шейко, О. 10 фактів про блаженного Василя Величковського // Фотографії старого Львова. — 2017. — 3 липня.
  6. 6,0 6,1 6,2 6,3 Блаженний Священномученик Василь Величковський 1903—1973 // Сайт Редемптористів.
  7. 7,0 7,1 Романчук, Л. Блаженний Василь Величковський // Блог Лесі Романчук.
  8. Velyčkovs'kyj Julijan 1845 // Блажейовський, Д. Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832—1944). — Том 2 : Духовенство і релігійні згромадження. — Львів — Київ : КМ Академія, 2004. — С. 468. — ISBN 966-518-225-0. (англ.)
  9. Власне дослідження Дмитро Лоґуш.
  10. Velyčkovs'kyj Julijan 1814 // Блажейовський, Д. Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832—1944). — Том 2 : Духовенство і релігійні згромадження. — Львів — Київ : КМ Академія, 2004. — С. 468. — ISBN 966-518-225-0. (англ.)
  11. Лабінська, К. Покликання матері Моніки // РІСУ. — 2012. — 6 грудня.
  12. Боднар, Б. Життя у світлі Віри та Любові // Поступ. — 2003. — 28 лист. — (Духовний Поступ. Служіння).
  13. Шематизм… Епархії Станиславівської… 1938… — С. 181.
  14. З життя Блаженного Василя Величковського // Fr. Constantin Panteley. — 201. — 4 бер. — бл. 7:00.
  15. 15,0 15,1 15,2 Боруцька, О. Василій Величковський: «Господь кріпость моя і спасіння моє» // Вголос. — 2017. — 18 грудня. — 18:29.
  16. Музей блаженного Василя Величковського // tsymbalalyluia. — 2011. — 28 вер.
  17. Боруцька, О. Він вмер для світла, але не загинув для Бога і народу // Вголос. — 2017. — 15 грудня. — 15:45.

Джерела, література

Посилання

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
«Блаженний Василій Величковський зберігав непохитне відчуття людської гідності» // Живе Телебачення. — 2014. — 10 лип.
Наші Герої Василь Величковський // Ярослав Дубневич. — 2012. — 20 лют.

Зауваги