Бучач

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Бучач
Coat of Arms Buchach.PNG
Герб Бучача
Країна: size Україна
Область: size Тернопільська область
Район: size Бучацький район
Тип: місто
Статус: районного значення
Вигляд на місто із замку
Вигляд на місто із замку
Основні дані
Перша згадка: 1260
Населення: 12 550 (01.01.2017)[1]
Площа: 9.98 км²
Густота населення: 1257.1 ос. осіб/км²
Поштовий індекс: 48400—48405
Телефонний код: 03544
День міста: остання неділя липня
Географічні дані
Географічні координати: Шаблон:Coord
Водойми: р. Стрипа
Відстань до обласного центру: 68 км
Найближча залізнична станція: Бучач
Місцева влада
Міська рада: Бучацька міська рада
Міський голова: Йосиф Мосціпан
Адреса ради: 48400, Тернопільська обл., Бучацький р-н, м. Бучач, майдан Волі, 1
Веб-сторінка: http://www.buchach.org.ua

Бучачмісто районного значення на Тернопільщині (Україна). Адміністративний центр Бучацького району. Населення — 12500 осіб.

Розташоване за 68 км на південний захід від обласного центру, на обидвох берегах річки Стрипи, на перехресті шосейних доріг: Н18 Івано-Франківськ — Тернопіль, Т 2001 (Бучач — Скала-Подільська), Т 2006 (Бучач — ЗарваницяГородище). Місцеві дороги — на Золотий Потік (веде через Дністер до дороги Р20); Коропець (до Н18); Язловець, Товстого Т 2016 (до М19). Залізнична станція Бучач — тепер кінцева станція лінії з Чорткова.[2]

У Бучачі є відомі історико-архітектурні пам'ятки — ратуша, церкви святого Миколая, Святої Покрови, Воздвиження Чесного Хреста Господнього, костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, скульптури Йоана Пінзеля, замок тощо.

Зміст

Назва

Є кілька варіантів походження назви міста, зокрема:

  • від старослов'янського слова «буча», що означає «вода напровесні, бистрина і глибінь», що досить точно відображає навколишній ландшафт
  • від букових лісів, які в давнину росли тут[3]
  • річка Стрипа робить довкола міста меандр (обруч)
  • давньослов'янське буч — означало смілива та звитяжна людина,[4] гордий, непоступливий.

Археологічні дослідження, знахідки

На підвищенні в урочищі «Федір» розташовувалася археологічна пам'ятка — поселення трипільської культури етапу В і С.[5] У місті виявлено:

  • пам'ятки доби неоліту: сліди поселення, окремі знахідки крем'яного приладдя для домашнього та господарського вжитку[6]
  • на березі Стрипи: залишки двох поселень ранніх племен трипільської культури, поховання бронзової доби
  • на «Федорі» під час археологічних розкопок знайшли: найбільше з виявлених в околиці досліджуваних селищ трипільців, мешканці якого жили в надземних хатах, кілька гончарних печей, мідне шило, яке засвідчило про торгові зв'язки із Закарпаттям (1922, проводили Лєон Козловський та Кароль[7] Стояновський); 1924 — кам'яні долота, тесла зі старанно зашліфованою поверхнею — інвентар, типовий для племен культури лінійно-стрічкової кераміки (6—3 тис. до н. е.); кераміку з ритим спірально-волютовим орнаментом, характерна для прийшлого із Судетських країв через Шлеськ хліборобського племені наприкінці неоліту — єдиний слід племені у Бучацькому повіті (станом на 1972)
  • на «Шибениці» — кам'яні «скринькові» гроби (також у Берем'янах, Доброполі, Нагірянці), у яких вперше у Бучаччині знайдено бронзові вироби (вотки) та «прикметні» малі глиняні вази з двома вушками", які виступали вище вінця.[8]

Географія

Бучач розташований на території Опілля — західної частини Подільської височини. Бережансько-Тернопільська височина частково захищає місто і весь район від північних вітрів[9]. Центр — у каньйоноподібній долині річки Стрипи, де вона утворила меандр. Місто оточене чотирма «горами»: Замковою, Торговою (Торговицею), Федір та Горою.

За геоморфологічним та геоботанічним районуванням Бучач: у межах однієї геоморфологічної області — Волино-Подільської височини, в підобласті Подільської височини, на межі Придністровської структурно-пластової глибоко розчленованої та Тернопільської структурно-пластової рівнин (як уся область)[10]; біля південної межі Тернопільського геоботанічного району Подільсько-Середньопридністровської підпровінції Европейської області широколистяних лісів, який характеризується поширенням дубових, менше — дубово-грабових, ще менше — букових лісів[11].

Західна межа Подільського князівства проходила межиріччям річок Стрипи та Золотої[12]. Межі території Червоногродського повіту збігалися на заході з руслом річки Стрипи, на півночі межа проходила на відрізку від Бучача до Тарноруди. Нижче міста Бучача кордон Подільського воєводства йшов на схід до Збруча (західною межею була Стрипа).

Стратиграфія, тектоніка

Бучач (як уся Тернопільщина) розташований: на території Бучацької палеозойської локальної структури (плікативне порушення моноклінального залягання верств осадових порід, характерне для найбільш рухливих зон зчленування окремих блоків кристалічного фундаменту)[13]; у межах Волино-Подільської частини (плити) Східно-Европейської (Руської) платформи, в геологічній будові якої беруть участь осадові породи верхнього протерозою, палеозою, мезозою, кайнозою, що залягають на докембрійському кристалічному фундаменті. Породи цього фундаменту на значній глибині, на поверхню не виходять. Біля міста бурували глибокі свердловини для вивчення складу порід докембрію, палеозою[14]; порода складена темно-сірими базальтами, туфами, туфітами, які перешаровуються з аркозовими пісковиками та гравелітами. Абсолютний вік (свердловина в с. Хмелівка, 20 км від Бучача) базальтів 538 млн років.

Клімат

Клімат, як усієї Тернопільщини, помірно-континентальний; для нього характерні нежарке літо, м'яка зима і достатня кількість опадів. Формування клімату залежить від впливу радіаційних умов, циркуляції повітряних мас, підстилаючої поверхні. Упродовж року на клімат міста впливають повітряні маси з Атлантики (зумовлюють циклональну погоду) та континентальне повітря: взимку проникають відроги сибірських антициклонів, спричиняючи холодну погоду; влітку впливає азорський максимум; навесні, на початку осені — холодні арктичні повітряні маси. Місто розташоване на межі двох кліматичних підрайонів області — Центрального та Південного. Центральний називають холодним Поділлям: середня температура повітря за рік +6,8 °C, сума активних температур — 2400—2500 °C, найкоротше літо (90—98 днів), найкоротший безморозний період (150—165 днів), найбільше днів із сніговим покривом (85—93 дні), випадає понад 600-650 мм/рік. Південний називається теплим Поділлям — середньорічна температура повітря +7,3 °C, січня −4,5°÷— −5 °C, липня +19 °C, сума активних температур на рівних ділянках 2500—2600 °C, до 2700 °C на понижених місцях крайнього південного сходу. Весна настає на 2 тижні раніше, ніж на решті території області. Тут добрі умови для вирощування теплолюбних культур, особливо на схилах південної експозиції.

На території міста поширені ясно-сірі опідзолені ґрунти (невеликими острівцями, приурочені до найбільш піднятих і розчленованих форм рельєфу), сірі опідзолені ґрунти (поширені на горбистих місцевостях). Біля річки Стрипи є ґрунти лучних заплав.[15]

Екологія

Сміття на Баштах, Стрипа, Бучач, 2014

Екологічна культура в місті потребує зростання. Наразі відсутні контейнери для первинного сортування вторсировини, за винятком сітчастих ємностей для PET-пляшки. Добровольці перед Пасхою (останнім часом щороку) прибирають від сміття замок, урочище «Башти» в долині Стрипи. Стихійний смітник в потічку біля вул. Галицької, створений мешканцями будинків над потічком та околиць, забруднює середовище вже кільканадцять років[16]. Введення в експлуатацію об'їзної довкола міста дозволило позбутися значної частини вихлопів автотранспорту.

Історія

Шаблон:Детальніше Шаблон:Детальніше

Початки, період Галицько-Волинського князівства - Королівства Руси

На території теперішнього міста розташовувалося давнє слов'янське поселення. На думку Олега Рибчинського, давня міська площа Ринок мала форму трикутника, у місті простежується стара «руська» композиційна структура середмістя (як і, зокрема, в Язловці, Чернелиці).[17]

Польські джерела стверджують: місто (або поселення) було руським, існувало в XII ст.[18][19] (за часів окремих Галицького, Теребовлянського князівств). 1260 року в праці Бартоша Папроцького[20] згаданий староста кам'янецький Гаврило Бучацький, відгеографічне прізвище якого дає підстави стверджувати про існування міста чи поселення з відповідною назвою.

Бучач входив до складу Галицько-Волинського князівства, після коронації 1253 року князя Данила Романовича — Королівства Руси.

Угорський та польський періоди

Найімовірніше, як і сусідня Теребовля, 1349 року захоплене поляками[21], хоча Галичина на підставі історичних прав (результат Вишеградського договору між Казімежем III і угорським королем Карлом І Робертом, підтвердженого договором Казімежа III та угорського короля Людовика у 1350 році) визнавалася землею угорською[22]. Після смерті Казимира III (1370) разом з рештою Галичини перейшов під владу угорського та польського[23] короля Людовика[21]. Новий правитель 1372 року своєю чергою призначив управителем Руського королівства (Regni Russie)[24] (де-факто — надав ці землі (Руське королівство) на княжому праві (jure ducali)[25]) своєму вірному слузі[26] — князеві Владиславові Опольському. 1378 року Владислав Опольчик передав Галичину знову під пряму владу короля[25], а безпосередню владу на місцях мали угорські старости; дуже ймовірно, у Бучачі (як і в інших галицьких містах) була угорська залога[21].

1387 року королева Ядвіґа організувала й очолила військовий похід на Галичину, яка знову опинилась у складі Польщі. У 1434–1772 — місто в складі Галицької землі Руського воєводства. Від 1578 року місто належало до Галицького повіту цієї землі[27], згодом до Теребовельського повіту[28].

Після польської окупації Бучач належав шляхтичам Бучацьким гербу Абданк[29], які прославилися при захисті Галицької Руси і Поділля від кримських та монголо-татар[30]; після окупації Польщею сприяли поширенню католицизму.[31] 1373[32][33][34] року дідич міста Міхал Авданець видав грамоту-привілей, якою надав кошти для розбудови замку, перебудови костелу і записав фундуш на його утримання та католицької парафії[19][35][36].

Наприкінці XIV століття[37][38] на прохання власника міста Міхала Авданця король Владислав II Ягайло надав місту Магдебурзьке право[39][40]. 1427 р. Міхал Мужило Бучацький за згодою короля перевів деякі свої маєтності, зокрема, й місто, з ленного права на дідичне польське.

Дочка і спадкоємиця дідича Якуба Бучацького Катажина вийшла заміж за Яна Творовського гербу Пилява. Її посагом був Бучач, ця гілка Творовських стає Бучацькими-Творовськими (або Бучацькими гербу Пилява)[41], які дідичили місто до кінця XVI ст. Відтак — Ґольські гербу Роля (Роліч) після заміжжя Катажини Бучацької-Творовської[42] за руським воєводою Станіславом Ґольським, потім до його брата Яна, відтак — вдови Яна Зофії. Потоцькі гербу Золота Пилява стали двдичами після Зофії Ґольської.

За іншими даними, місто перейшло до Потоцьких після шлюбу Катажини Бучацької-Творовської — доньки Миколая Бучацького-Творовського — з майбутнім кам'янецьким каштеляном Анджеєм Потоцьким[43], відтак, після шлюбу їх дочки Анни та С. Ґольського[44], перейшло до останнього, після його смерті до брата, кам'янецького каштеляна Яна Ґольського. Після смерті останнього посідачкою стала його вдова Зофія Стадніцька-Ґольська із Замєхова, яка отримала для зберігання скарб Марії Могилівної. Після тривалих феодальних сутичок, судових позовів біля 1618 р. місто перейшло до Стефана Потоцького[45], представники різних гілок яких були дідичами до 1939.

Влітку 1498 Бучач завоювали війська господаря Молдавії Штефана III і його союзників — турків; їх помстою за попередні невдачі стала руйнація міста, полонення частини його жителів.[27] 1508 р. в місто були тимчасово перенесені засідання ґродського (міського) суду зі сильно зруйнованої татарами Теребовлі[46].

1515 року король Сигізмунд I Старий видав привілей[47], за яким місто повторно отримало маґдебурзьке право. 1518 року у всій Польщі, запроваджена панщина; почала діяти урядова заборона селянам Галичини подавати скарги на феодалів. З 1558 року, за привілеєм короля Сиґізмунда II Авґуста (прохання дідички — вдови Катажини Бучацької-Творовської), двічі на рік (на святих Прокопа та Єнджея) проводилися ярмарки, щотижня в четвер — торги[48], що сприяло зростанню добробуту міщан, розвитку ремесел. Власник міста Миколай Бучацький-Творовський — зять князя Радзивілла Миколи Христофора «Чорного» — був кальвіністом, сприяв поширенню цієї течії християнства, перетворив фарний костел на кальвінський збір[49]. Більшість міщан займалися ремеслами і рільництвом, відробляли панщину, сплачували десятину, виконували різні повинності.

За польської влади містом управляв війт, якого призначав дідич з-поміж міщан. Бурмістрів, присяжних, інших урядовців вибирали міщани самі щороку на Зелені Свята.[50] Львівський магістрат був апеляційною інстанцією для магістрату Бучача (при виникненні юридичних колізій справи передавалися до львівської Лави, котра отримала це право від короля у 1444 році; далі справи йшли на розгляд до Кракова).

У 1580-х роках закінчили перебудову фортеці (наступну в 1630-х).[51] Тривалий час (до 1675) місто з успіхом оборонялося завдяки замку та оборонно-спостережним вежам[50].

мапа Томаша Маковського («Радивилівська»)
Бучач на мапі 1613 року
Макет Бучацького замку

1610 р. збудовано[52] та освячено[53] муровану церкву святого Миколая. «Congregatio de propaganda fide» згадує, що 1612 р. за сприяння Марії Могилянки-Потоцької (православної за віросповіданням) на правому березі Стрипи — на найвищому бучацькому узгір'ї — для православних монахів було збудовано муровані церква Святої Трійці та монастир[54][55].

У січні 1614 внаслідок феодального конфлікту замок у Бучачі, який належав тоді Зофiї Замєховській Стадніцькій-Ґольській, здобув завдяки підкупу залоги ординат Несвіжу, троцький каштелян[56] Іван-Юрій Радзивілл при допомозі галицького старости Станіслава Влодека. Причина конфлікту — наслідок несплаченого боргу С. Ґольського: його жовніри ще за життя «сюзерена» спричинили шкоду в маєтностях дружини І.-Ю. Радзивіла Елеонори з князів Острозьких Язловецької, вдови дідича Язловця Героніма Язловецького, оцінені І.-Ю. Радзивілом у 90000 злотих. Після позову до суду він від імені дружини отримав право інтромісії на Бучач[57]).[45] Напад на замок відбувся під претекстом примусового виконання рішення суду. З. Ґольська, вийшовши повторно заміж за подільського воєводу Станіслава Лянцкороньского, подала позов до Коронного трибуналу з приводу нападу на Бучач, вимагала повернути 60000 гривень. С. Лянцкороньський, використовуючи зв'язки, добився кари інфамії та баніції для І.-Ю. Радзивіла. Остаточно закінчилась суперечка «полюбовно» 11 лютого 1615 за посередництва київського воєводи Станіслава Жолкєвського та руського воєводи Івана Даниловича[57].

Час Хмельниччини

Після початку визвольної війни проти польсько-шляхетського панування в місті було скликано всю громаду для проведення наради щодо подальших дій[58]. 1648 року фортецею безуспішно намагались оволодіти незначні частини козацько-селянсько-татарського війська[59]. Обороною замку командував власник міста Ян Потоцький[60]. Було підпалено околишні будинки[61].

Бучач на мапі 1614 року

1652 р. дідич Ян Потоцький, порушивши розпорядження матері, подарував на вічні часи василіянський монастир з церквою Святої Трійці, реставровані раніше коштом матері Марії з Могил[55], та всім майном католицькому монашому ордену домініканців[55] надав ґрунт (земельну ділянку) для кляштора.[62][63] При православному монастирі василіян кам'яна церква була збудована коштом власниці М. Могилянки-Потоцької[55]. За часів володіння містом Яном Потоцьким при фарному костелі існувала школа, шпиталь для 8 хворих[64]. Перед 1664 роком дідич також заснував парафію УГКЦ[65].

Під Бучачем під час походу на захід військ Богдана Хмельницького разом з московитами відбувся бій їх загонів із загоном кінноти, висланим коронним гетьманом Станіславом «Реверою» Потоцьким. Через значні втрати коронне військо відступило на захід.[66] Михайло Грушевський, «Історія України-Руси»:

« З-під Ягольниці пішли ми до Львова сентября 4, і по дорозі твої ратні люди у польських городів Язлівця, Бучача, Бережан, Теребовлі, Потока, Тернополя, Підгайців і за Дністром Галича, Поморян, Голих Гір, Бужська попалили «посади». В Язлівці, Бучачу і Бережанах в маленьких городках засіли Ляхи, Жиди, Вірмени, і міщан богато, і ми до них приступати не веліли, тому що городки муровані, тверді-аби не наробити утрат.[67]  »
}

1655, 1667 рр. — фортецю намагалися захопити кримські татари, але зазнали невдачі, відступаючи, спалили місто.

Здвиженська церква, фасад
Пам'ятна дошка крулю Яну III, осінь 2013
Файл:Podolia 1660.jpg
Бучач на мапі 1660 року
Старий будинок (колишня бурса)

До поділів Польщі

Мандрівник-німець Ульріх фон Вердум, відвідавши місто 1671 або 1672 року, залишив опис, за яким:

…місто було великим, оточене камінним муром, мало непогані доми, три папські (римо-католицькі) костели, руський монастир[68], вірменська церква (в оригіналі пол. koścoił); жидівські: божниця, гарне окописько, оточене окремим муром. Замок, його фортифікації кам'яні.[69] Існували язловецька брама,[70] львівська, галицька, припускають про існування теребовлянської і загайпільської. Француз д'Алерак — придворний короля Яна III Собеського — у своїх описах вказував про існування мурів та чотирибічних веж у місті[71].

У XVII—XVIII ст. працювало близько 10 водяних млинів: три на потічку з передмістя Нагірянки, решта на Стрипі. Один з млинів називався папірнею (вгору по Стрипі, неподалік Підзамочка): у великих ступах товкли ганчір'я, з маси робили папір. На початку XX ст. малі та віддалені млини занепали, деякі переробили на електростанції. На сьогодні залишились дві колишні мукомельні споруди (не мають великого дерев'яного колеса зі скриньками для води, жолобом[72]

Весною 1672 гетьман Петро Дорошенко разом із турецьким султаном Мехмедом IV почали війну, 18 серпня відбили у поляків Кам'янець. 1672 р.: турецько-татарське військо зруйнувало тільки частину міста та замку;[73] 18 жовтня у Бучачі під деревом «Золота Липа», яке частково збереглося при дорозі на Соколів, був підписаний мирний договір між Туреччиною та Річчю Посполитою. Султан Мехмед IV мав за тимчасову резиденцію бучацький замок.[74][75]

За легендою, кордон пройшов по річці Стрипа і поділив місто на дві частини — східну (турецьку) і західну (польську), а окупація лівобережної частини Бучача турками тривала 11 років[76] також, зокрема, Трибухівці, Майдан, Крогулець.[77] Підтвердженням також є факт збору жителів Руського воєводства (урядників, лицарства, простих мешканців) 3 серпня 1674 р. на Бучацькому замку (керівником (губернатором) замку в той час був Кшиштоф Струшевич[78]) з метою організації життя відповідно до потреб того часу (ймовірної навали турків)[79].

1675 р. турецько-татарське військо облягало Теребовлю під командуванням Ібраґіма Шишмана; він наказав кільком башам здобути Бучацький замок, в якому перебували шляхтичі та міщани. Місто було взяте без надзусиль та підпалене. Частину євреїв догнали під брамою замку та вбили. Замок боронився завзято, але шансів на тривалу оборону було мало; врятувала звістка про підхід військ під проводом короля Яна III Собеського.[80] У вересні 1676 турецько-татарське військо під проводом бейлербея Дамаску Ібраґіма-паші на прізвисько «Шейтан»[81] сильно зруйнувало замок, всі житлові будинки міста.[82] Після здобуття Бучача, Язловця, Золотого Потоку Ібраґім-паша «Шейтан» дав наказ отаборитися в околицях Бучача.[83]

Серпень 1687 року: король Ян III Собеський стояв у Бучачі та околицях з табором (обозом), проводив військову раду щодо здобуття Кам'янецької фортеці[84]. За час перебування короля в місті воно не отримало від нього великої допомоги у відновленні.[82] 7 серпня 1687 р. сеймик Галицької землі]] звільнив маєтності С. А. Потоцького від оподаткування (в тому числі Бучач) через їх знищення. 1688 р. Галицький сеймик підняв питання, щоб С. А. Потоцького, в чиїх маєтностях були розквартировані жовніри, отримав за це належне йому «уконтентування»; справу мали розглядати на січневому сеймі в Городні[85].

20 травня 1699 дідич, стражник великий коронний Стефан Александер Потоцький видав грамоту-привілей для єврейської громади Бучача, в якій визначались права та обов'язки представників цієї етнічної громади міста[86]. Завдяки цьому етносу в місті з'являються ґуральні, набуває поширення звичай (потім — звичка) вживати горілку. До цього міщани віддавали перевагу меду, пиву, вину. В одній з тогочасних пісень були рядки:
Га-ча-ча, га-ча-ча, горілочка з Бучача,
А келішок з Терембовлі,
Дай нам, Боже, здоров'я![87]

Терени міста на мапі 1700 року

15 травня 1703 С. А. Потоцький видав привілей для шевських цехів (більшого та меншого)[88]; 16 серпня 1703 менший шевський цех отримав ще один привілей від дідича[89]. Ще одну грамота-привілей для відновлення та розвитку міста С. А. Потоцький видав 8 листопада 1706 в Бучачі[90]. У грудні 1707 р. цар Московії Пьотр І наказав арештувати С. А. Потоцького за підозрою в шпигунстві на користь Речі Посполитої; власник міста зумів уникнути арешту, але в його маєтностях були розквартировані близько 8000 московських солдатів під командуванням бригадира Г. Кропотова (довірена особа царя, підлеглий А. Мєньшикова[91], які грабували мешканців, ґвалтували мешканок Бучача (також інших маєтностей власника, чим завдали йому та його містам, селам значних матеріяльних збитків)[92].

7 грудня 1712 в Любліні С. А. Потоцький видав фундаційну грамоту про заснування монастиря отців Василіянів на місці костелу Святого Хреста в Бучачі (незвичний для тодішньої Речі Посполитої вчинок. Монахи-василіяни, які переїхали до міста з Литовської провінції, починають навчати в заснованій теологічній школі як вже діючих священиків, так і дітей, які планували ними стати[93]. Після його смерті в 1727 р. місто перейшло його вдові Йоанні з Сенявських Потоцькій; після неї — сину Миколі Василю[94]. 1728 року закінчили будівництво головної синагоги міста[95].

На середину XVIII століття припав час містобудівної діяльності мецената М. В. Потоцького, архітекторів Бернарда Меретина та Яна Ґотфрида Гофмана, скульптора Йогана Ґеорґа Пінзеля. Зведено ряд визначних пам'яток пізнього бароко, які сформували обличчя старого міста: придорожня скульптура («фігура») святого Яна Непомука (1750), міська ратуша і придорожня «фігура» Богородиці (1751), Бучацький монастир (1751–1770), парафіяльний костел Внебовзяття (1761–1763), церква Покрови Пресвятої Богородиці (бл. 1764). 1754 р. М. В. Потоцький, за привілеєм короля Авґуста III Фрідріха[96] засновує василіянський колегіум. Ним у місті було засновано власну ґуральню на березі потічка неподалік новозбудованого палацу (нині тут Бучацький мальтозно-спиртовий завод)[97].

8 листопада 1764 року у Львові було оформлено акт дарування «Миколая на Бучачі, Потоці, Городенці, Печеніжині Потоцького воєводича белзького»[98], за яким місто Бучач з палацом, передмістями, селом Підзамочком та 14 сіл, належних до цього «Бучацького ключа», отримували Міхал Антоній Потоцький і його брат — львівський каштелян Юзеф. Також усі спадкоємці мали отримати права на столове срібло та інші цінності, які перебували в депозиті у ченців-домініканців Кам'янець-Подільського конвенту… до рівного поділу. Поділ мав контролювати Теодор Потоцький (1738—1812). Цілий і детальний перелік цінностей був у палаці М. В. Потоцького в Бучачі, доглядав за ним Каєтан Домбровський. М. В. Потоцький зобов'язав усіх наступних спадкоємців до виплати щороку 50000 флоринів для утримання костелів Бучача, Золотого Потоку, Городенки. Записом нові дідичі Бучача Антоній Міхал та Юзеф Потоцькі зобов'язувались змурувати нову церкву в місті, бо стара руйнувалась. Документи були додані до архіву урядових актів у Львові 15 листопада 1764 року, до архіву земських актів у Галичі 21 листопада 1764[99]. 1765-го місто стало центром новоутвореного римо-католицького деканату.[100]

Австрійський період

У складі Габсбурзької монархії

Бучач на мапі Галичини у складі Габсбурзької монархії, 1800
Бучач на мапі 1897
Бучач — повітовий центр Східної Галичини, 1910
Бучач із замку

Після першого поділу Польщі 1772, Бучач відійшов до Габсбурзької монархії1804 р. — Австрійської імперії).

Наприкінці 1773 року сусідні Монастириська — найближче до Бучача місто — та Чортків стали центрами двох з 13-ти дистриктів Галицького округу Королівства Галичини та Володимирії. 14 березня 1775 року Галицька придворна канцелярія затвердила проект від 11 жовтня 1774 року, за яким реформований Галицький циркул з центром у Станіславові складався з 4-х дистриктів, старі Монастириський, Чортківський дистрикти скасовувалися. Новим дистриктовими центрами ставали, зокрема, Галич, Заліщики. Декретом від 2 вересня 1780 року губернатор Галичини був зобов'язаний провести нову адмінреформу коронного краю. 22 березня 1782 року цісарева Марія Терезія видала патент, за яким взагалі скасовувались дистрикти, створювалися 18 циркулів (округів). Остаточні межі циркулів були затверджені цісарським патентом від 25 листопада 1783[101] — Бучач і навколишні села ввійшли до складу Станіславського округу Габсбурзької імперії.

3 жовтня 1772 дідич М. В. Потоцький зі смутком спостерігав за проходженням частин війська монархії Габсбурґів (ночували в Бучачі, вранці 4 жовтня вирушили в напрямку Чорткова). 15 квітня 1773 з полудня почалась пожежа за язловецькою брамою (або на тодішньому покровецькому передмісті); сильний вітер сприяв пожежі, загорілися 130 будинків[102]. 1773 р. при монастирі отців Василіян відкрито вищі філософські курси[103].

1 лютого 1779 до міста прибув граф Ян Потоцький (син графа, львівського каштеляна Юзефа Потоцького (рідного брата Антонія Міхала) староста канівський з 1782) з дружиною Йоанною — за заповітом М. В. Потоцького[104] — новий дідич Бучача. 1781 р. почала діяти пошта[105].

13 травня 1783 року Йозеф II видав декрет про піднесення міст Галичини та Володимирії, за яким Бучач був віднесений до III-го класу міст (мали власний магістрат)[106].

1786 року місто потрапило під секвестр за рішенням трибуналу (причина невідома).[107] 7 червня 1786 р. через виїзд до Литви дідичка графиня Йоанна Потоцька права на дідицтво міста передала рідному брату чоловіка (каноніку ґнєзненському, краківському[104]) графу Каєтанові Потоцькому.[107] Після цього містом керував магістрат з 4-х осіб: президента (пол. prezes, судді (пол. sędyk), радника (пол. radca) та бурмістра (пол. burmistrz). Для його утримання були призначені 964 морґи землі громади. В цей час було виготовлено печатку магістрату з гербом міста. пізніше магістрат був скасований, було утворено «домініум».[108]

26 травня 1790 року після спільного засідання міського уряду та представників ізраелітського кагалу було видане свідоцтво, за яким скарга кагалу стосовно ймовірного пограбування бучацькими студентами Мошка Берковича вважалась безпідставною через відсутність факту злочину, про що було також повідомлено кримінальний суд в Станіславові. 19 травня 1799 року єврейський кагал вніс прохання до керівників міста покарати ізраелітів, які бунтували, арештом чи грошовим штрафом, тільки не тілесно; воно було задоволене[109].

У складі Австрійської імперії

Після організації у Львові на початку ХІХ ст. Галицької крайової будівельної дирекції в місті почав діяти будівельний комісаріат як її територіальний підрозділ.[110] 1811 року: австрійська влада винесла ухвалу, за якою містом вважався населений пункт з міським привілеєм, що мало тільки облікове, не правове значення;[111] трапилася значна пожежа в місті.

Дідичі — графи, каноніки Павел та Каєтан Потоцькі: продали євреям замок, які почали розбирати його на матеріал для будівництва[75]; 1812 р. — наказали розібрати останню зі спостережних веж Бучача на горі Федір та спорудити з каменю гробницю-каплицю в стилі класицизму на міському цвинтарі[112]. За часів каноніків Потоцьких розпочали будівництво приміщення римо-католицької плебанії[113].

Після Віденського конгресу влітку 1815 року Тернопільський край повернено Австрійській імперії. В I-й половині XIX ст. в місті вироблялись орнаментальні тканини поряд з такими містами, як Борщів, Косів, Яворів, Броди, Сокаль[114]. У 1830-х роках почала діяти Бучацька золототкацька мануфактура[115]. 1831 року: епідемія холери забрала 770 бучачан (110 християн, 660 юдеїв), згоріла синагога[116].

Після створення 2 травня 1848 року у Львові Головної Руської Ради (ГРР) в місті почала діяти окружна Руська Рада. Зокрема, окружна Руська Рада в місті скаржилася Головній Руській Раді, що: польські поміщики грабують, мучать народ руський, а австрійський уряд не перешкоджає йому, на скарги селян не звертає уваги, і, взагалі, селяни не можуть поскаржитись на пана, бо він за допомогою … властей покарає їх.[117] У серпні 1848 Руська Рада в Бучачі повідомляла ГРР про переслідування українського селянства за підтримку вимоги поділу Галичини на 2 провінції.[118]

Скасування панщини 1848 р. сприяло розвитку економіки, основне місце в якій продовжувало займати рільництво, що мало натуральний характер. З 1856 р. тричі на тиждень, з 1861 р., після побудови залізниці з Відня до Львова, — щодня ходив поштовий диліжанс. 1863 р. почав діяти телеграф, звичайна пошта — в 1871 р.

29 липня[119] 1865 р. велика пожежа, під час якої згоріло 220 будинків, в тому числі ратуша, монастир і його бібліотека, церква, костел та синагога, архіви магістрату, суду та інші цінні документи, відсутність яких дуже ускладнює працю дослідників міста.

У складі Австро-Угорщини (з 1867)

Buchach 1860.jpg
Центр міста і ратуша зі старим дахом
Бучач до I-ї світової війни. Справа за мостом — будинок банку «Праця», осередку української громади міста
Вигляд на місто з відрогів пагорбу Федір
Будівля повітового староства (тепер бібліотека), осінь 2013
Ґімназія імени В. Гнатюка, осінь 2013

Прокладення 1884 р. залізниці Станиславів — Бучач — Ярмолинці призвело до пожвавлення розвитку промисловості й торгівлі, Бучач став одним з найбільших торгових містечок Галичини[120]. У другій половині XIX століття Бучач славився ткацькими виробами та килимами, які виробляла фабрика в Підзамочку (була закладена в II-й половині XIX ст., за графа Оскара Потоцького[105]) на засадах місцевого народного ткацтва (зокрема, працювали майстри Володимир, Іван, Степан, Дмитро Нагірянські).[114] Галицький історик та фольклорист Садок Баронч написав перші історичні праці про Бучаччину — «Язлівецькі пам'ятки» (1862), «Пам'ятки бучацькі» (1882), видані у Львові.

У 1870-х роках у місті перебував білоруський та польський художник Наполеон Орда, який виконав малюнки міста[121]. 1887 р. перебував на гастролях Театр товариства «Руська Бесіда»: серед акторів — Степан Янович (Курбас), дружина Ванда Яновичева, з ними піврічний син Лесь Курбас — майбутній реформатор українського театру.

Станом на 1880 р.:

  • до Австрійського парламенту обирали 1-го посла:
    • міська громада Бучача разом з громадами Коломиї, Снятина (III-я курія)
    • більші землевласники разом з адміністративними повітами Станіслав, Богородчани, Товмач (I-ша курія)
    • сільські громади разом з сільськими громадами Чортківського повіту (IV-а курія).
  • до Галицького парламенту більші землевласники Бучача і повіту разом з адміністративними повітами Чортків, Гусятин, Борщів, Заліщики (I-ша курія) обирали 3-х послів[122].

У 1880-х роках під прикриттям протидії спольщенню у місті посилились позиції москвофілів. Перед Першою світовою лідерами бучацьких москвофілів були лікар доктор В. Могильницький[123], гімназійний учитель Онуфрій Ґеців (платний агент). Утворене в місті відділення «Товариства ім. Качковського» утримувало бурсу для гімназистів (сприяли деякі священики — Ульванський, Копистянський), найбільше гімназистів-«кацапів» було з Джурина[124].

15 липня 1893 р. перестала діяти василіянська гімназія в місті[125] У 1890-х роках збудовано приміщення державної 8-класної гімназії[126], в якій навчалися Адам Коцко, історик Іван Джиджора, художник Володимир Ласовський, письменник Осип Назарук, поет-січовик Іван Балюк, польський актор, радіо- та кіносценарист Єжи Яніцький,[127][128] инші відомі люди.

1904 р. заснована філія товариства «Сокіл» (керівник — Станіслав Сіяк)[129]; 1907 р. — філія товариства «Просвіти»: перші загальні збори відбулися 25 березня 1908 р., керівником обраний вчитель гімназії Никифор Даниш[130](1877–1954)[131] (читальня «Просвіти» існувала до утворення філії, понад 8 років містилася в домі Гриня Бобика, орієнтовно до 1909 р.; після утворення філії перемістилася до мешкання Гриня Чекановського, де була до 1914).[132] Було засновано по селах читальні «Просвіти», з 27 березня по 15 квітня 1911 р. пройшли перші торгово-касові курси для жителів міста та повіту, організовані філією «Просвіти»[133]. Почесним членом повітової філії «Просвіти» був Володимир Гнатюк — уродженець Бучаччини[134].

3—17 вересня 1905 року в місті відбулась виставка промислової та сільськогосподарської продукції, одним з переможців — золота медаль — стала продукція «Фірми Бачевського»[135]. На загальних виборах до Австрійського парламенту 1907 р. Бучач увійшов до 60-го сільського змішаного округу (IV курія; Бучач, Підгайці, Монастирська, Вишнівчик); депутат — львівський адвокат доктор Гайнріх Ґабель, заступник — доктор Лонгин Цегельський[124]. На початку XX ст. звели ряд громадських і житлових споруд: будинок польського товариства «Сокіл» (1905, тепер Будинок культури)[136], церкву святого Архангела Михаїла (1910) на Нагірянці, «Касу хворих». Перед I-ю світовою Бучач був одним з небагатьох повітових центрів Галичини, в якому мешкали міщани-українці; також — не було приміщення «Народного Дому», тому мандрівний театр «Руської бесіди» вистави давав, наприклад, у заїзді Шнітліха[124]. 1914 р. величавим концертом було вшановано 100-ту річницю народження Тараса Шевченка[137].

Бучач на мапі Адміністративний поділ Королівства Галичина, 1914

Перша світова війна

Наслідки бомбардування Бучача росіянами, 1916
Московські війська вступають у зруйнований ними Бучач, 1916 рік
Бучач після руйнації росіянами в І-шу світову

Під час Першої світової війни в межиріччі Серету і Стрипи проходила лінія фронту. 15 серпня 1914 року в місто вступила Російська імператорська армія (розташовувався штаб 7-ї армії; після Лютневої революції в Росії активізувались більшовики[138]), стояла тут безперервно[128] до липня 1917 року, коли його знову відвоювали австро-угорсько-німецькі війська.[139] Під час відступу росіян в ході П'ятої Галицької битви 12 липня 1917 місто залишили частини 7-ї російської імператорської армії, в місто увійшли частини армій Німецької імперії, Австро-Угорщини під командуванням генералів фон Ботмера, Вінклера.

На початку І-ї світової російські війська спричинили пожежу, вся середина міста і передмістя поза церкву Св. Покрови вигоріла дотла (згарища залишались до початку ІІ-ї світової)[140]. Місто (як Галич, Гусятин зокрема[141]) було сильно зруйноване[142].

В останні дня жовтня 1918 у місті була невелика військова залога, відділ для охорони тунелю на Нагірянці (в основному — галичани-ополченці), відділ саперів (в основному — боснійці-ополченці), які провадили вузькоторівку до Золотого Потоку. З проголошенням ЗУНР частини склали зброю. Шефом експозитури для відбудови поселень був майор Віктор Лучків. Станиця жандармерії була трохи більша, ніж у мирний час, серед них — українці (зокрема, заступник команданта Павло Кухтин з Переволоки). Останнім повітовим старостою був Людвік Бернацький[143][144].

За москвофільство арештували і вивезли до Талергофу Івана та Стефана Беріз, Івана Лісовського, Григорія Громадського, Н. Мандіровича, д-ра Володимира Могильницького з дружиною, Антіна Шведу, Н. Нагірянського, Кирила Крижанівського (помер на тиф у таборі)[137].

У складі ЗУНР (листопад 1918 року)

Читальня «Просвіти» під час I-ї світової війни не діяла[132].

Західноукраїнська Народна Республіка

1 листопада 1918 року українці перебрали владу в Галичині і створили Західноукраїнську Народну Республіку (офіційна назва від 13 листопада 1918 року). Перехід влади до українців у місті відбувся швидко (як і в Станиславові, Стрию, Коломиї, Бродах, Збаражі[145]), спокійно. 1—2 листопада 1918 року місто увійшло до складу Української держави — ЗУНР. 2 листопада було встановлено владу Української держави в місті та повіті Бучач[146]. У період ЗУНР в місті було відкрито українську гімназію (всього в ЗУНР — 20).[147]

Першим міським головою (посадником) міста тоді був Климентій Рогозинський, першим державним повітовим комісаром (обраний на повітовій нараді більшістю голосів) — доктор Ілярій Боцюрків. Після виборів повітового комісара на зборах 7 листопада 1918 за участи 209 делегатів з 70 громад повіту[148] представники власників великої земельної власності, пізніше — представники єврейської громади — склали заяву лояльности ЗУНР.[149] Делегатом до Української національної Ради був Остап Сіяк[150]. Помітний вплив на життя міста того часу мала родина його пароха о. Дениса Нестайка.

Вояки УГА в Бучачі, 1919

Тимчасові призначення ЗУНР (для повіту): майор інженер Віктор Лучків — військовий командант (невдовзі четар Михайло Босаків), хорунжий Евген Носковський — залізниця, поручник Юліян Нестайко — жандармерія (невдовзі Павло Кухтин), Теодор Марків — начальник суду, Матитчак — скарбовий уряд, професор Василь Винар — шкільництво, Остап Сіяк — пошта[149].

Зі Станиславова до Бучача було евакуйовано уряд ЗУНР за допомогою збройного залізничного загону на чолі з сотником Іваном Сіяком[151]. У травні—червні 1919 у місті перебувала Начальна Команда Галицької Армії: вперше — під час відступу до «Трикутника смерті», вдруге — після звільнення міста від польських окупантів під час Чортківської офензиви).

2 червня 1919 в монастирі відбулася нарада з участю президента ЗУНР доктора Евгена Петрушевича, державних секретарів, генералів Михайла Омеляновича-Павленка і Олександра Грекова, полковника Віктора Курмановича та інших старшин УГА. Переглядали «фатальну ситуацію на фронті», вирішили використати всі можливості для оборони Галичини, в крайньому випадку — перевести УГА за Збруч[152].

10 червня 1919 року передові частини II-го Корпусу УГА підійшли до міста, куди противник перекинув резерви, виявлені летунами УГА. Важливу роль при звільненні міста відіграла артилерія УГА[153]. 11 червня місто звільнили від польських військ[154]; першими увійшли артилеристи сотника Степана Когута, батарейці Володимира Ґалана, які відбили сильну контратаку уланів[155]. Безпосереднім учасником подій був отаман Степан Шухевич, який відзначав дії начальника штабу II-го Корпусу УГА Альфреда Шаманека. В ті дні добровольцями стали УГА близько 5 000 мешканців міста та повіту[156]. 19 червня 1919 до міста переїхала НКГА, в Бучачі почала формуватися 16-та Бучацька бриґада (командант — отаман Антін Виметаль[157]).

Місто було одним з орієнтирів планованого напрямку наступу армійських груп польських генералів Ю. Галлера (Сокаль — Красне — Бережани — Бучач) та Івашкевича (напрямок Самбір — Дрогобич — Стрий — Бучач) весню 1919[158]. Бучач — один з опорних пунктів базування УГА (також Чортків, Заліщики) під час відступу УГА під натиском поляків наприкінці травня 1919[159]. Місто входило до планованого коридору наступу УГА (під командуванням генерала М. Тарнавського; напрямок Чортків — Бучач — Станіслав — Калуш — Стрий — Лавочне) для отримання виходу до Чехословаччини[160].

На початку липня 1919 місто взяли польські війська.

Бої за місто, у складі Галицької Соціалістичної Радянської Республіки

Наприкінці липня — на початку серпня 1920 р. більшовики створили в Чорткові ударну групу для наступу на Бучач. У серпні 1920 в місті перебував штаб Дієвої армії УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка. 6 серпня більшовиками було проведено гарматний обстріл міста, війська УНР опинилися в небезпеці оточення, тому генерал М. Омелянович-Павленко віддав наказ покинути місто. 11 серпня при допомозі Волинської та Київської дивізій місто було звільнене від червоних. До 17 серпня бойових дій не було. 18 серпня за наказом командування війська УНР покинули місто через прорив червоними лінії фронту в районі Ходорова[161].

18 серпня15 вересня 1920 під владою більшовиків. Бучацький ревком (голова М. Галон) виконував декрети більшовицького Галицького революційного комітету (Галревкому), що містився в Тернополі. Каральним органом була Галицька Чрєзвичайна (Надзвичайна) Комісія (ГЧК, ГНК, так звана ГАНКА). В місті ГАНКА (чекісти) організувала показовий суд.[162].

Від більшовиків місто 16 вересня звільнили частини Дієвої Армії УНР (Бучацький повіт визволяла середня група під командою генерала Олександра Загродського у складі 1-ї Запорізької, 2-ї Волинської, 6-ї січової дивізій група[163].

Дитяча захоронка (тепер поліклініка), осінь 2013

У складі Польської республіки

Забудова Повітового Союзу Кооператив
Діячі «Просвіти» Бучача, повіту
Команда «Буревій»
Стара хатина. Бучач-Нагірянка
Керівництво Повітового Союзу Кооператив

3 грудня 1920 уряд Польщі видав закон щодо тимчасового адміністративного поділу, за яким Бучач став центром повіту польської держави[164] і був ним до 1939 року. Після закінчення першої світової війни почала діяти Версальсько-вашингтонська система. Бучач, як частина ЗУНР, був анексований Польщею. Тодішній польський уряд не думав надавати Галичині автономію, посилив заходи, щоб припинити український розвиток, проводячи політику спольщення.

1921 р. значна частина міста (центр, найближчі вулички), спалена в перших роках I-ї світової, була в руїнах[165]. Усупереч утискам українського населення з боку польської окупаційної адміністрації, вона докладала певних зусиль для збереження, відновлення обличчя міста.

1922 р., за почином учнів та учениць-семінаристок створено бібліотеку (містилась в найбільшій з кімнат банку «Праця»)[166]. Після війни 1918—1919 років, попри тиск влади, відновлюють роботу українські громадські організації «Просвіта», «Пласт», «Сільський господар», «Рідна школа», «Сокіл»; члени повітових філій товариств «Просвіта» та москвофільського «Товариства ім. Качковського» утворюють «Українське міщанське братство» (УМБ), яке діяло на основі статуту «Просвіти» (1923): у 1923—1924 роках звели приміщення УМБ[167], заснували бібліотеку товариства «Просвіта», 1924 — повітову учительську бібліотеку.

24 серпня 1924 відбулись установчі збори «Бучацького Повітового Союзу кооператив» (ПСК)[168] (головою Надзірної (тепер спостережної) Ради було обрано пароха Бучача о. Дениса Нестайка, після нього був о. Іван Галібей; директорами були доктор Роман Слюзар, Сильвестр Вінницький[169].

1924—1925 рр. — зводиться будинок дитячої захоронки (садка) під опікою монахинь СС. Служебниць Станиславівської єпархії УГКЦ (теперішня районна поліклініка).[140] , музикант Софія Ілевич відкрила в місті музичну школу на початку 1920-х років.[170] 1927 р. в місті відкрив адвокатську канцелярію доктор Михайло Гринів.[171]

Перед Другою світовою в місті діяли такі Марійські дружини (надалі М. Д.): М. Д. Пань — канонічно ериґована, аґреґована до Риму 1932 р., мала 27 членкинь, провідник о. М. Р.; М. Д. дівчат-міщанок — членкинь 75, провідник о. Висаріон Бородайко ЧСВВ; М. Д. учнів при Інституті отців Василіян, членів 54, провідник о. Й. Маркевич ЧСВВ; М. Д. учнів державної ґімназії, членів 40, провідник о. Іван Терешкун, М. Д. учениць державної ґімназії, членкинь 29, провідник о. Іван Терешкун; М. Д. ремісників, членів 33, провідник о. М. Ґрень ЧСВВ[172].

За цей час було зведено будинок «Каси хворих», до якого після І-ї світової перенесли «скарбовий уряд».[140]

1 квітня 1934 р. територія міста розширена шляхом вилучення із села Нагірянка присілку Ґавронець і включення його до міста[173].

Перші «совіти»

У вересені 1939 Галичину окупували совіти, 18 вересня 1939 в місто прийшов тоталітарний сталінський режим.

Прихід нової влади по-різному зустріли представниками як етнічних громад Бучача (української, єврейської, польської), так і різних соціальних прошарків — інформовані жителі знали про Голодомор, репресії 1937–1939. На жаль, для нової влади чільні представники української громади міста становили «буржуазно-націоналістичну» загрозу, були «занадто інтелігентними та свідомими», тому їх переслідування не забарилось (зокрема, у квітні 1940 року з бучацького двірця до Казахстану виїхало 28 товарняків з 694 особами[174]), а закінчилось воно жахливою різнею перед відступом більшовиків з Бучача. Тільки 1989 року рештки 148[175] бучачан, знайдених у підвалі церкви Покрови, були поховані в спільній могилі біля цього храму.

Спротив новому режиму чинили українці (зокрема, члени ОУН), поляки (створили підпільну організацію для боротьби з більшовиками[174]). За нової влади почала виходити районна газета «За нове життя», на базі майстерні створили ливарно-механічний завод, відкрили зооветеринарний технікум (перевели з Язловця). Під час відступу більшовики знищили та спалили міський архів.[176]

Гітлерівська окупація

Староста Іван Бобик
Повіти Дистрикту Галичина на мапі Генерал-губернаторства Польща
Аерофотосвілину повоєнного міста дивіться в Ізраїльській вікі.
Ґенеральна губернія, Дистрикт Галичина, Райхскомісаріат Україна у 1941—1945 рр.

5 чи 7 липня 1941 Бучач зайняли війська вермахту. Проведений нашвидкуруч перепис встановив: проживали понад 8000 євреїв, трохи більше 3600 українців, 3500 поляків[176]. Спочатку Бучач увійшов до окружного староства (крайсгауптманшафту) Бережани, а згодом входив до окружного староства Чортків (нім. Kreishauptmannschaft Tschortkau). Крайсгауптмани: Ґерхард Літтшваґер, Ганс Куят. З 1 березня 1943 ляндкомісаром[177] Бучача був нім. Verwaltungsobersekretär Вальтер Гофер. 1 липня 1943 року було утворено «Ляндкомісаріат Бучач» (нім. Landkommissariate Buczacz)[178].

Гітлерівці знищили близько 7500 жителів міста і району, переважно євреїв. Молодих людей примусово вивозили на роботу до Німеччини. Під час Другої світової війни колію залізниці в напрямку до Станиславова зруйнували, пізніше — розібрали, не відновлено по цей час (місцями залишилися насипи — «штрики»).

Перше повідомлення влади для єврейської громади було у серпні 1941 року. 800 молодих чоловіків були ув'язнені в бучацькій тюрмі, наступного ранку розстріляні. Частина молодих робітників була переведена до концтабору у Великих Бірках (ніхто не повернувся).[179] Восени 1942 утворили «ґетто» та окремий табір біля вулиці Підгаєцької; число євреїв доходило до 15000 осіб[179]. 17 жовтня 1942 гітлерівці розпочали першу масштабну так звану «Акцію» у Бучачі. Нацистська поліція порядку та, під примусом, українська поліція нападали на єврейські домівки і насильно конвоювали мешканців на міську площу; деякі євреї ховались в підвалах та бункерах, тож почалися ретельні обшуки. Більшість бункерів були добре замасковані, гітлерівці розбирали будинки та руйнували фундаменти, сподіваючись знайти захованих. Багато спромоглися втекти з площі, де їх зібрали перед відправленням, близько 200 вбили при спробі втечі. Того дня заарештували 1600 осіб, яких потім відправили на залізничну станцію для транспортування в запечатаних товарних вагонах у табір смерті в Берґен-Бельзен. 30 листопада 1942 була ще одна «акція» (знищено 1800 осіб). У червні 1943 місто проголошене «Юденрайн» (вільне від євреїв), залишки примусово вивезені ніби до Копичинець, розстріляні в околиці Товстого[179]. Місто було визначене гітлерівцями як «Judenfrei» у квітні-травні 1943 (жоден єврей, під загрозою негайного розстрілу, не мав права перебувати)[180]. Залишились живими близько 50 осіб[179].

Другі «совіти»

Репресовані

Шаблон:Детальніше

Приклад соцреалізму, осінь 2013

Червона Армія вдруге зайняла Бучач 21 липня 1944, місто стало районним центром УРСР.[181] Боротьбу проти гітлерівських окупантів вели ОУН та підрозділи УПА. За 100 м за корпусом СПТУ височить символічна могила-курган, насипана 1992 року в пам'ять полеглих за волю України членів ОУН, вояків УПА. 1945 р. заборонено Богослужіння в остелі, храм перетворений на склад[182]

Одним зі «звичаїв» в роботі місцевого НКВД було залишати тіла вбитих біля стіни власної будівлі на кілька діб. Родичі загиблих боялись чи остерігались підійти, бо могли отримати по 25 років тюрми чи таборів[183]. Тіла потім вивозили, зокрема, на міський цвинтар на Федір-горі, де їх іноді їли собаки. Зокрема, так сталось із загиблим повстанцем Дмитром Тимчишиним (псевдо «Меч»), тіло якого три доби лежало біля «управи», після вивезення його на цвинтар собаки відгризли голову.[184]

Після війни старе місто частково відбудували; розширили територію шляхом передмість, житловий, промисловий потенціал. Тоталітарний режим і надалі проводив «зачищення» міста від «буржуазно-націоналістичного елементу»: потрапляли в тюрми, табори та на спецпоселення представники довоєнних інтелігенції, підприємців; іноді повторно, після повернення до Бучача (родини Берез, Крушельницьких та ін.). З храмів діяла тільки Миколаївська церква, примусово переведена до РПЦ. Підпільну службу вів о. Ярослав Богатюк. Костел, монастир отців Василіян, церква Покрови використовувались не за призначенням (у них розміщувалися склади, музеї), було частково зруйновано придорожні статуї роботи Й.-Ґ. Пінзеля. На жаль, почали приживатись безбожництво, лихослів'я, пияцтво та інші неодмінні атрибути більшовицького способу життя, в приміщенні колишнього відділку НКВД облаштували кафе «Золота рибка».

1947 року організовано автошколу, 1950 — школу механізації сільського господарства (тепер СПТУ № 26). У 1951–1980 рр. діяла обласна школа майстрів сільського господарства, 1952 – у приміщенні колишнього млина Потоцьких почала працювати ГЕС (працювала до 1972),[185] 1953–1956 — школа медичних сестер (медучилище). 1955–1958 — на західній околиці міста побудовано цукровий завод, біля нього — селище цукровиків і середню школу. Відкрито дитячі школи — художню (1960), музичну (1963) та спортивну (1965). На східній околиці міста, біля Трибухівців, в середині 1970-х зведене навчальне містечко радгосп-технікуму; Бучацький коледж Подільського ДАТУ, створений на його базі 1999 р., — один із найбільших навчальних закладів України цього профілю. 30 грудня 1982[186] почав діяти Бучацький історико-краєзнавчий музей.

Початок 1970-х — реконструкція центральної частини міста: знесено пам'ятник Леніну, зведено адміністративну будівлю (дисонує з навколишньою забудовою; типовий проект, аналогічний до будівлі в Любомлі). Кінець 1980-х: стан будівель монастиря Василіян був аварійним, ратушу почали відновлювати.

Період незалежної України

Символічна могила вояків ОУН, УПА. Гора Федір

Після відновлення незалежності України місто почало набувати європейських обрисів: позбулося частини «совіцького спадку», частково відновлено пам'ятки архітектури, почастішали відвідини іноземних туристів. Спеціалістами кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів (РРАК) Львівської політехніки[187] (завідувач Микола Бевз) розроблена науково-проектна документація для відкриття історико-культурного заповідника в місті, спроби створення якого були невдалими. Донині не відреставровано ратушу, в незадовільному стані — приміщення художньої школи.

Почала виходити газета «Золота Пілава» (тепер «Нова доба»), інтернет-видання «Бучацькі оголошення», сайти «Бучач сьогодні», Бучацькі новини. У серпні 2000 року у Бучачі відбувся Синод Єпископів УГКЦ, на якому було створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську, реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.[188] 24 листопада 2013 на Майдані Волі відбулося громадське віче на підтримку асоціації України з ЄС. 26 листопада 2013 в актовому залі Бучацької райради відбулася спільна сесія Бучацьких міської та районної рад, на якій одноголосно підтримали підписання Угоди про асоціацію України з ЄС у Вільнюсі (в тому числі депутати-регіонали[189]). 23 лютого 2014 відбулася панахида за загиблим під час Протистояння в Києві 20 лютого 2014 Героєм України, уродженцем Зубреця Ігорем Костенком[190].

Релігія

Діють релігійні громади наступних церков: Української греко-католицької, Української автокефальної православної, Української православної Київського патріархату, Римо-католицької, протестантської (адвентисти), також свідків Єгови, євангельських християн-баптистів.

Пам'ятки

Пам'ятки і пам'ятники

Бучацька ратуша
Я. Ґ. Гофман. Бучацький монастир (віленське бароко)

Наявні пам'ятки архітектури

Пам'ятки природи

Ботанічна пам'ятка «Бучацька липа» (400-річна), осінь 2013

Пам'ятки історії та культури

Статуя Богородиці
Справа ратуші — синагога

Друковані пам'ятки

У книгозбірні Бучацького монастиря отців Василіян зберігалося Бучацьке Євангеліє (нині — у Львові).

Пам'ятні дошки

Меморіальна таблиця генералу УПА Романові Шухевичу
  • головнокомандувачу УПА генералу Романові Шухевичу (початок вулиці генерала Шухевича)
  • доктору Володимиру Гамерському (будівля теперішнього відділення «Укрпошти»)
  • доктору Володимирові Гамерському та вчительці, композиторові Софії Ілевич (будівля теперішнього райвійськкомісаріату, 2002)
  • до 300-річчя монастиря отців Василіян (будівля монастиря)
  • королю Янові III Собєському
  • з нагоди 300-річчя заснування Бучацького монастиря.

Барельєфи

  • головнокомандувачу УПА генералу Роману Шухевичу (початок вулиці генерала Шухевича)
  • В'ячеславу Чорноволу (будівля Бучацького історико-краєзнавчого музею)
  • Шмуелю Аґнону (вулиця Аґнона)

Пам'ятники

  • Пінзелю (2014)
  • погруддя Агнону, на вул. Аґнона навпроти «Арт-Двору» (відкритий 26 червня 2016)
  • Учасникам війни в Афганістані (2014)

Зниклі пам'ятки та будівлі

  • Дерев'яна архітектура часів княжої доби та початків польсько-угорської окупації
  • Дерев'яний палац Потоцьких (збудований у XVIII ст. навпроти монастиря отців Василіян; згорів 1888)[103]
  • Церква Святої Трійці отців Василіян (православних) (з 1652 — домініканів, розібрана 1808,[192]
  • Церква Святої Покрови (розташовувалася біля сучасної)[193]
  • Дзвіниці костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії[194]
  • Церква Різдва Богородиці (на Підзамчі)[195]
  • Костел Святого Хреста (розібраний бл. 1765 для спорудження церкви монастиря)[196].
  • Бейт-мідраш
  • Велика синаґоґа

Соціальна сфера

Будівлі

Церква святого Миколая

Некрополі

Окописько

Шаблон:Детальніше На міському цвинтарі («гора» Федір) поховані, зокрема, повітові діячі ЗУНР (Теодор Марків, Василь Винар, Климентій Рогозинський), Софія Ілевич, дідичі-каноніки Павел і Каєтан Потоцькі, бурмістри, посадовці, заможні міщани. На цвинтарі є частково збережена каплиця Потоцьких, радянський військовий меморіал (скульптура воїна заввишки 2 м, справа і зліва — 22 надмогильні плити з прізвищами загиблих понад 1500 воїнів Червоної армії, які загинули у боях за Бучач та Бучаччину[197]).

Шаблон:Детальніше Інший цвинтар — на території колишнього приміського села Нагірянки, довкола церкви святого Михайла. Поховані, зокрема, парохи й душпастирі Бучача (зокрема, отці Денис Нестайко, Ярослав Богатюк), є родинна гробниця Назаруків.

Шаблон:Детальніше Збереглося засноване у XVI столітті старе єврейське кладовище (у загальному вжитку — жидівський цвинтар, або Окописько), розташоване на колишній околиці міста. Останнє відоме поховання тут відбулося до 1940 р. Багато надгробків зруйновано, частина залишилася. Є невелика хасидська гробниця, яку в 2010-х роках ремонтували. Територію частково огороджено[198].

На південно-західній околиці міста недавно почало діяти нове міське кладовище.

Економіка

Шаблон:Детальніше Діяли заводи «Квант», на даний момент функціонують ливарний кооператив «Іскра» (керівник — меценат Василь Бабала), сирзавод, дистилярія (ТзОВ «Галіція Дистилері»), національного значення — виробництво коньяків та інших міцних алкогольних напоїв (більше відоме під торговими марками «Бучач», «Грінвіч», «Renuage»). В місті розташована «контора» «ДП Бучацьке лісове господарство».

Функціонують підприємства харчової промисловості: масло-сироробний, хлібний заводи, дистилярія (виробництво міцних напоїв), комбінат хлібопродуктів.

Не діють: спиртзавод (мальтозний завод),[199][200] цукровий. У стані ліквідації — ТзОВ Бучацький консервний завод.

Інфраструктура

Транспорт

Шаблон:Детальніше

Суботній корок, 2014

Автомобільний

Бучач розташований на перехресті шосейних доріг: Н18 Івано-Франківськ — Тернопіль, Т 2001 Бучач — Скала-Подільська, Т 2006 Бучач — Зарваниця — Городище. Місцеві дороги — на Золотий Потік (веде до дороги Р20), Коропець (до Н18), Язловець, Товстого (до М19).

Працюють служби таксі (кілька фірм, приватні таксисти), автобусне сполучення (підприємство: ВАТ «Бучацьке АТП»). Автостанція (Автобусна станція ВАТ «Тернопільавтотранс 16100» розташовується між так званим «Чорним мостом» та історичною частиною міста (зі сходу). Поруч — будівля Бучацької ДПІ. Безпосереднє міжобласне автобусне сполучення ВАТ «Бучацьке АТП» має з такими містами: Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Хмельницький, Кам'янець-Подільський. Транзитні рейси прямують до Варшави, Києва, Луцька, Рівного, Вінниці, Одеси, Калуша, Яремчого, Трускавця, Рахова та Дунаївців[201].

Працюють АЗС кількох мереж, зокрема, «Укрнафта» (дві; обидві біля виїзду з міста: одна — біля кінцевої зупинки «маршруток», західна околиця, інша — поблизу переїзду, північна околиця), «OKKO», «WOG» (обидві біля дороги на Івано-Франківськ).

Залізничний

Шаблон:Детальніше У місті (західна околиця) розташована залізнична станція. Залізничне сполучення (вантажне) — тільки в східному напрямку з Чортковом. Після II-ї світової війни залізничне сполучення зі Станиславовом не відновлювалось. Рештки тодішнього насипу можна спостерігати під час руху автотранспортом через Монастириська — Нижнів до Тисмениці. Між селами Криниця (Хоростятин) та Комарівка біля TIR-паркінгу старий залізничний насип перетинається з автодорогою Н18. Пасажирський залізничний транспорт відсутній (кілька років тому скасували останній дизель-потяг, який рухався за маршрутом Бучач — Чортків — Гусятин).

Охорона здоров'я

Діють: районна лікарня (має два відділення: головне (вул. Генерала Шухевича, 48), і терапевтичне (вул. Галицька, 104 колишня «каса хворих» та приміщення Бучацького радгоспу-технікуму)[202]; районна поліклініка (вул. Галицька, 40), районна дитяча консультація (вул. Шкільна, 1 біля гімназії), стоматологічна поліклініка (вул. Шевченка, за монастирем Василіян).

Дозвілля та відпочинок

Будинок культури
Вхід до АРТ-двору

Є «Арт-двір» (вул. Аґнона, 5; працює від травня до кінця вересня; керівник, надхненник — Віктор Гребеньовський), кінотеатр (не діє), три парки — центральний, міський (південно-західна околиця міста, біля житлового масиву «Південний» та не збереженого палацу М. В. Потоцького), залишки парку кінця XVIII — початку XIX століть (біля монастиря Василіян); два басейни — великий відкритий міський басейн (в центрі міста; влітку 2013 року був очищений, прибрано територію довкола нього, проведено пробне наповнення водою, 2014 року наповнений водою), критий 25 м басейн (розташований на території селища цукровиків, не діє).

Діють: готелі «Бучач» (також ресторан, вул. Генерала Шухевича, 1В), «Візит» (вул. Галицька, 19А), колишній «готель Андермана» не діє (вул. Галицька, 74); ресторани «Водограй» (вул. Генерала Шухевича, 1), «Замок» (вул. Галицька, 70), «Стрипа» (вул. Генерала Шухевича, 1), «Гостинний двір» (вул. Галицька, 190).

Спорт

Шаблон:Детальніше 1965 р. на місці старого стадіону «Авангард», розташованого на місці старого футбольного майданчика на г. Федір, де відбувся перший футбольний матч у місті, збудували «стадіон Колос». З 4 по 12 жовтня на стадіоні відбулись ігри фінальної частини першості СССР за Кубок «Золотий колос» серед сільських футбольних колективів[203]. 1966—1973 роки: футбольна команда «Колос» — 8-разовий чемпіон області з футболу, чемпіон України серед колективів фізкультури, 3-разовий володар «Кубка „Золотий колос“» серед сільських команд, де представляла радгосп «Дружба».

У місті є два стадіони (міський — місце проведення змагань ще з довоєнних часів, перебуває у занедбаному стані; «Колос», або центральний — один із найбільших в області, частково з пластиковими сидіннями), є спортивний майданчик зі штучним покриттям, спортивні зали та майданчики шкіл, футбольні поля, ФК «Колос».

Проводяться районні змагання з шахів, сітківки (волейболу) та інших видів спорту.

Культура та освіта

Докладніше: Освіта в Бучачі
Будинок центру дитячої творчості «Сузір'я». Осінь 2013
Агроколедж
Дитяча музична школа

Господарство

Населення

  • 1854 — 6683 осіб[205]
  • 1864 — 9535 мешканців (не враховано позамісцевих учнів); з них: 8809 народжених в місті, 726 прибулих; євреїв 5272 осіб. Домів: усього — 919, мурованих 90, з «пруського муру» 359, дерев'яних 360. Крамниць єврейських 158, католицьких 2; заїзних домів 46, шинків 168. Було 2 цехи: шевський, ковальський; кушнірський, ткацький, кравецький скасовані. Серед майстрів 30 католиків, євреїв 372. Челядників євреїв 215, католиків 60. Було два уряди (адміністрації): повітова, скарбова (податкова). Духівників усіх 18 (в тому числі 12 вчителів), урядовців. Були аптека, гарбарня, фабрика поташу. Місто мало 1753 морґів орного поля, 244 — сіножатей, 1454 морґи лісу, всього 3451 морґів; пасовища не було. Дідичу належали: 492 морґи поля, 41 — сіножатей, 1241 — лісу. Місто мало 204 коней, 62 воли, 395 корів, 126 овець, 627 свиней.
  • 1870 — 8959, з них 6,077 (67.9 %) юдеї[206]
  • 1880 — 8967, у т. ч. юдеїв 6077 (67,8 %), римо-католиків 1816 (20,25 %), греко-католиків 1066 (11,9 %); за іншими даними, 9970 ос., з них українців 1761 (17,7 %), 1920 поляків (19,3 %), 6281 (63,0 %) єврей[207], 8 (0,1 %) євангелістів; будинків — 1017[208], територія міста — 3055 морґів[209].
  • 1890 — 11106[210]
  • 1900 — 11756 осіб, з них українців 1948 (16,6 %), 3078 поляків (27,1 %), 6730 (57,3 %) юдеїв[132]
  • Рік невідомий — 13000 осіб, з них 2000 українців, поляків — 3500, євреїв — 7500[18]
  • 1921 — 7517, разом із приміськими селами Нагірянкою і Підзамочком — 12309; 847 будинків[132]; євреї — 51,3 %
  • 1931 — 10000[211], 1110 мешкальних домів
  • 1939 — 2400 (21,6 %) українців, 3550 (32,0 %) поляків, 5150 (46,4 %) євреїв[132]
  • 1947 — 3288[181]
  • 1999 — 14600[212]
  • 2009 — 12522
  • 2010 — 12480[213]
  • 2011 — 12514[214]
  • 2012 — 12547[215]
  • 2013 — 12597[216]
  • 2014 — 12631
  • 2015 — 12667
  • 2016 — 12597[217]
  • 2017 — 12550

Відомі люди

Народилися

Ярослав Падох

Примітки

  1. Чисельність наявного населення України, на 1 січня 2017 року. — С. 65.
  2. Відтинок від Бучача до Станиславова зруйнований у 1944 році гітлерівцями.
  3. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 3.
  4. Станкевич, М. Бучач та околиці… — С. 14.
  5. Герета, І. та ін. Археологічні пам'ятки Прикарпаття і Волині Кам'яного віку. — К. : Наукова думка, 1981. — С. 238.
  6. Пастернак, Я. Бучаччина крізь серпанок тисячеліть // Бучач і Бучаччина… — С. 12.
  7. Antropologia prehistoryczna Polski / Karol Stojanowski. (пол.)
  8. Пастернак, Я. Бучаччина крізь серпанок тисячеліть… — С. 13—15.
  9. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — С. 51.
  10. Там само. — С. 53—56.
  11. Там само. — С. 95—97.
  12. Михайловський, В. Подільське князівство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 305.  ISBN 978-966-00-1142-7.
  13. Там само. — С. 21—24.
  14. Природа Тернопільської області / редактор К. Геренчук. — Львів : Вища школа, 1979. — іл. — С. 12—13.
  15. Там само. — С. 101—104.
  16. Екологічні ревізори в Бучачі, частина 2.
  17. Рибчинський, О. Особливості композиційно-планувальної структури містечка Чернелиця // Пам'ятки України. — К. — 2015. — № 7—9 (191) (лип.—вер.). — С. 30.
  18. 18,0 18,1 Orłowicz, M. Ilustrowany przewodnik po Galicyi. — Lwów : Drukarnia «Grafii», 1919; Репринт. Krosno : Ruthenus, 2008. — S. 141. — ISBN 978-83-7530-028-4.
  19. 19,0 19,1 Czyż, Gutowski, s. 14.
  20. Paprocki, B. Gniazdo Cnoty, Zkąd Herby Rycerstwa slawnego Krolestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego, Pruskiego, Mazowieckiego, Zmudzkiego, y inszych Państw do tego Krolestwa należących Książąt, y Panow początek swoy maią (пол.)
  21. 21,0 21,1 21,2 Городиський Л., Зінчишин І.' Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів : Каменяр, 1998. — іл. — С. 44. — ISBN 966-7255-01-8.
  22. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 101—102.
  23. з листопада 1370 → див.: Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 103.
  24. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 105.
  25. 25,0 25,1 Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 107.
  26. Там само. — С. 104.
  27. 27,0 27,1 Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — С. 30.
  28. Городиський, Зінчишин, с. 66.
  29. За даними польськогo дослідника С. Ковальського, у 1360-х років, після закінчення війни за галицько-волинську спадщину, рід польських Абданків почав осідати на східних рубежах завойованої території → див.: Kowalski, S. J. Powiat buczacki i jego zabytki. — Biały Dunajec-Ostróg : Wołanie z Wołynia, 2005. — S. 33. — ISBN 83-88863-16-9.
  30. Станкевич, с. 12.
  31. Андрусяк, с. 26.
  32. Підставка, Р., Рибчинський, О. Язловець — 640. Історія, архітектура, туризм. — Збараж, 2013. — С. 29—30.
  33. Михайловський, В. Коріатовичів на Поділлі (1340-ві—1394): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. — 2009. — № 5 (488) (вер.—жовт.). — С. 42.
  34. За старішими даними 28 липня 1379 → див.: Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — С. 27; Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 5; 87; 158. — які дослідники Єжи Сперка, Руслан Підставка трактують як поновлення грамоти 1373 року.
  35. Пресвятої Діви Марії
  36. виділив місце (пустинь) між селами Переволока та Рукомиш, яке звалося Журавинці, для заснування села з правами, які мали названі села, під юрисдикцію пробощів (ксьондзів) → Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 87, 155—158.
  37. Кобельський, с. 674.
  38. За іншими даними 1393 р.
  39. Michał Adwaniec z Buczacza (пол.)
  40. точна дата не вказана → див.: Czyż, Gutowski, s. 14.
  41. Андрусяк, с. 30—31.
  42. доньки Яна Бучацького-Творовського (молодшого) і Катажини з Баранова (Бараніва або Баранув)
  43. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 6.
  44. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 49.
  45. 45,0 45,1 Wojewodzina Golska. (пол.)
  46. Городиський, Зінчишин, с. 60.
  47. Czyż, Gutowski, s. 15.
  48. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 5.
  49. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 5—6.
  50. 50,0 50,1 Боднарук, І. Бучач сто років тому // Бучач і Бучаччина… — С. 64.
  51. Станкевич, с. 19.
  52. Бучач. Фотопутівник… — С. 27.
  53. Станкевич, с. 62.
  54. старий валився
  55. 55,0 55,1 55,2 55,3 Боднарук, І. Бучач сто років тому… — С. 69.
  56. Radziwiłłowie (02) (англ.), (пол.)
  57. 57,0 57,1 Lulewicz, H. Radziwiłł Jan Jerzy h. Trąby // Polski Słownik Biograficzny. — 1987. — T. XXX/2, zeszyt 125. — S. 198.
  58. Крип'якевич, І. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). — Львів : Світ, 1990. — С. 123.
  59. Андрусяк, с. 36.
  60. Barącz, S. Pamiątki buczacki… — S. 6.
  61. Baliński, M., Lipiński, T. Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana… — Warszawa, 1845. — Т. II, cz. 2. — S. 713.
  62. Józefowicz, J. T. Kronika miasta Lwowa: od roku 1634 do 1690: obejmująca w ogólności dzieje dawnej Rusi Czerwonej: a zwłaszcza Historyą arcybiskupstwa lwowskiego w tejże epoce. — Lwów : Drukarnia «Zakladu narodowego im.Ossolińskych», 1854. — S. 150. (пол.)
  63. Польські дослідники ствердили, що Ян Потоцький надав кошти для спорудження костелу Воскресіння Господнього, який на плані мав форму латинського хреста → Czyż, Gutowski, s. 16.
  64. Czyż, Gutowski, s. 16.
  65. Smoliński A. Buczacz — perła podolskiego baroku… — S. 56.
  66. Крип'якевич, І. Богдан Хмельницький… — С. 314.
  67. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IX. — Розділ X. — С. 6.
  68. однак у ньому жили монахи-домініканці, мова про переданий Яном Потоцьким монастир
  69. Czyż, Gutowski, s. 13.
  70. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 34.
  71. Станкевич, с. 17.
  72. Станкевич, с. 154—155.
  73. Barącz, S. Pamiątki buczacki… — S. 12.
  74. Czyż, Gutowski, s. 17.
  75. 75,0 75,1 Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Galicyi… — S. 143.
  76. Вона виглядає малоймовірною, бо в листопаді 1673 поляки здобули перемогу над турками в битві під Хотином, статті Бучацького договору втратили силу), після демаркації 1680 р. польсько-турецького кордону в складі Речі Посполитої був навіть Джурина → див.: Biernat, M. Kościół parafialny p.w. Matki Boskiej Nieustającej Pomocy w Trybuchowcach // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — Kraków : Antykwa, drukarnia Skleniarz, 2010. — T. 18. — S. 283. — ISBN 978-83-89273-79-6.
  77. Підставка, Р. Язловецький «ключ Поділля» // Нова доба. — 2014. — №; 33 (15 серпня). — С. 4.
  78. Akta grodskie і ziemskie z czasów Rzeczpospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie… Lauda Halickich sejmów 1575—1695 rr. — Lwów, 1931. — T. XXIV. — S. 380.
  79. Akta grodskie і ziemskie… — T. XXIV. — S. 380—382.
  80. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — C. 39—40.
  81. Skrzypecki, s. 63.
  82. 82,0 82,1 Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 12.
  83. Skrzypecki, s. 65.
  84. Baliński, M., Lipiński, T. Starożytna Polska… — S. 721.
  85. Link-Lenczowski, A. Potocki Stefan h. Pilawa (zm. 1726) // Polski Słownik Biograficzny. — 1985. — T. XXVIII/2. — Zesz. 117. — S. 177.
  86. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 14—16.
  87. Станкевич, с. 155—156.
  88. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 16—20.
  89. Там само. — S. 20—22.
  90. Там само. — S. 24—27.
  91. Глава третья. Секретная переписка в петровскую эпоху. Виды шифров (рос.)
  92. Skrzypecki, s. 73.
  93. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — C. 41.
  94. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 33.
  95. Бобик, І. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням // Бучач і Бучаччина… — C. 477.
  96. Akta grodskie і ziemskie… — Lwów, 1868.— T. 1. — S. 145—146.
  97. Станкевич, с. 156.
  98. Відпис є в архіві домініканів у Кракові.
  99. Skrzypecki, s. 78—79.
  100. Zaucha, T. Kościół parafialny p.w. Narodzenia Najśw. Panny Marii i Św. Szczepana pierwszego męczenika w Potoku Złotym // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — Kraków : Antykwa, 2010. — T. 18. — S. 190. — ISBN 978-83-89273-79-6.
  101. Настасяк, І. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії (1772—1848). — К. : Атіка, 2006. — С. 37—39. — ISBN 966-3261-191-9.
  102. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 34.
  103. 103,0 103,1 Бучач. Фотопутівник… — С. 19.
  104. 104,0 104,1 Czyż, Gutowski, s. 19.
  105. 105,0 105,1 Czyż, Gutowski, s. 21.
  106. Настасяк, с. 105.
  107. 107,0 107,1 Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 35.
  108. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 36.
  109. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 36—37.
  110. Настасяк, с. 112.
  111. Настасяк, с. 105.
  112. Станкевич, с. 18.
  113. Czyż, Gutowski, s. 20.
  114. 114,0 114,1 Гординський, C. Бучач і його мистецькі традиції // Бучач і Бучаччина… — С. 95.
  115. Станкевич М Бучацька золототкацька мануфактура // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 206. — ISBN 966-528-197-6.
  116. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 37.
  117. Полянський, О. Західна Україна у двох революціях. — Тернопіль : Джура, 1998. — іл. — С. 11.
  118. Полянський, О. Західна Україна у двох революціях… — С. 17.
  119. або 26 липня (14 — за старим стилем)
  120. Боднарук, І. Бучач сто років тому… — С. 65.
  121. «Тіні загубленого світу»
  122. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — C. 57.
  123. Одружений на московці.
  124. 124,0 124,1 124,2 Коцик, Р. Бучач при кінці XIX-го і з початком XX-го століття… — С. 177.
  125. Назарко, І. Марійські Дружини в Бучачі // Бучач і Бучаччина… — С. 233.
  126. За одними даними, у 1891—1895 → див.: Бучач. Фотопутівник… — С. 16; за проектом Топольницького і Джованні Батісти Феррарі (1851—1905 → див.: Бучач. Фотопутівник… — С. 16. За іншими, львівських архітекторів Тадеуша Мостовського, Гіполіта Слівінського → див.: Czyż, Gutowski, s. 22.
  127. Jerzy Janicki (пол.)
  128. 128,0 128,1 Czyż, Gutowski, s. 23.
  129. Данилів, Т. Організація молоді в Бучаччині // Бучач і Бучаччина… — С. 281.
  130. Колцьо, В. Праця і розвиток читалень т-ва «Просвіта» в Бучаччині // Бучач і Бучаччина… — С. 254.
  131. Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—2003. — ISBN 5-7707-4048-5. — С. 488.
  132. 132,0 132,1 132,2 132,3 132,4 Калейдоскоп минулого // Бучач і Бучаччина… — С. 447.
  133. Колцьо, В. Праця і розвиток читалень т-ва «Просвіта» в Бучаччині… — С. 258.
  134. Там само. — С. 262.
  135. Драк, М. Фірма Бачевських у Львові і розвиток лікеро-горілчаної промисловості в Галичині (1782—1939). — Львів, 2004. — С. 15.
  136. Гузар, М. Жмут спогадів про Бучач // Бучач і Бучаччина… — С. 184.
  137. 137,0 137,1 Калейдоскоп минулого… — С. 448.
  138. Реабілітовані історією. Тернопільська область : у 3 кн. / О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). — Тернопіль : Збруч, 2008. — Кн. 1. — С. 15. — ISBN 978-966-528-297-6.
  139. Бучач. Фотопутівник… — С. 14.
  140. 140,0 140,1 140,2 Бобик, І. Бучач і його міщанство // Бучач і Бучаччина… — С. 454.
  141. Литвин, Науменко, с. 91.
  142. Зруйнована війною південна сторона площі біля ратуші
  143. Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem na rok 1914. — Lwów, 1914. — S. 21. (пол.)
  144. Степан Шипилявий вказав, що Юзеф Бернацький → Див.: Шипилявий С. Бучаччина в боротьбі за самостійну Українську державу… — С. 73.
  145. Макотерський, Ю. Тигровий скок. — Чортків, 2004. — С. 6.
  146. Шанківський, Л. Стрий і Стрийщина у визвольній війні 1918—1920 рр.
  147. Полянський, О. Західна Україна у двох революціях… — С. 39.
  148. Павлишин, О. Повітові комісаріати // Організація цивільної влади ЗУНР у повітах Галичини (листопад-грудень 1918 року)
  149. 149,0 149,1 Шипилявий С. Бучаччина в боротьбі за самостійну Українську державу… — С. 74.
  150. Литвин, Науменко, с. 87.
  151. Томін Ю., Романишин Ю., Коритко Р., Паращак І. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці. — Львів : ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011. — іл. — С. 121. — ISBN 978-617-655-000-6.
  152. Шанковський Л. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920 // Бучач і Бучаччина… — С. 78.
  153. Литвин, Науменко, с. 195.
  154. Полянський, О. Західна Україна у двох революціях… — С. 46.
  155. Литвин М., Науменко К. Історія Галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — С. 129. — ISBN 5-7745-0394-1.
  156. Литвин, Науменко, с. 196.
  157. Шанковський Л. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920… — С. 80.
  158. Литвин, Науменко, с. 182.
  159. Там само. — С. 189.
  160. Там само. — С. 223.
  161. Шанковський, Л. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920… — С. 82—83.
  162. Реабілітовані історією. Тернопільська область : у 3 кн. / О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). — Тернопіль : Збруч, 2008. — Кн. 1. — С. 18. — ISBN 978-966-528-297-6.
  163. Шанковський, Л. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920… — С. 84.
  164. Ustawa z dia 3 grudnia 1920
  165. Гузар, М. Жмут спогадів про Бучач… — C. 197.
  166. Там само. — С. 201.
  167. Калейдоскоп минулого… — С. 447—449.
  168. Шипилявий С. Національно-економічне відродження Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — C. 292.
  169. Реабілітовані історією. Тернопільська область : у 3 кн. / О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). — Тернопіль : Збруч, 2008. — Кн. 1. — С. 584. — ISBN 978-966-528-297-6.
  170. Залеський О. Піяністка Софія Ілевич // Бучач і Бучаччина… — C. 173.
  171. Шипилявий С. Календар «Просвіти» за 1927 рік // Бучач і Бучаччина… — C. 244.
  172. о. Назарко, І.-І. Марійські Дружини в Бучачі // Бучач і Бучаччина… — C. 235.
  173. Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 20 lutego 1934 r. o zmianie granic miasta Buczacza w powiecie buczackim, województwie tarnopolskiem. (пол.)
  174. 174,0 174,1 Czyż, Gutowski, s. 25.
  175. або 151 особа
  176. 176,0 176,1 Бобик, І. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням // Бучач і Бучаччина… — С. 475.
  177. landkomissar (англ.)
  178. Kreishauptmannschaft Czortków (нім.)
  179. 179,0 179,1 179,2 179,3 Бобик І. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням… — С. 478.
  180. Там само. — С. 476.
  181. 181,0 181,1 Бучач. Фотопутівник… — С. 15.
  182. Бучач. Фотопутівник… — С. 23.
  183. Страшків, С. Спогади Петра Шкляра // Трибухівці. Минуле і сьогодення. — Івано-Франківськ, 2004. — іл. — С. 49—50.
  184. Там само. — С. 47.
  185. Бучач. Фотопутівник… — С. 25.
  186. Бучач. Фотопутівник… — С. 18.
  187. Наукова діяльність кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів
  188. Історія УГКЦ
  189. Нова доба. — № 48 (8566), 29 листопада. — С. 1—2.
  190. Чорній, О. Герої Небесної Сотні із Зубреця // Нова доба. — 2014. — № 9 (8579), 28 лютого. — С. 1, 5.
  191. Гузар, М. Жмут спогадів про Бучач // Бучач і Бучаччина… — С. 184.
  192. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 110.
  193. Дерев'яна або мурована.
  194. Відомо про 2.
  195. Боднарук, І. Бучач сто років тому… — С. 69.
  196. Стоцький, Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього… — С. 50.
  197. Андрушків, Б. Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили. — Тернопіль : Підручники і посібники, 1998. — С. 17.
  198. Див. веб-сторінку
  199. Вигляд з вул. Бандери
  200. Вигляд з вул. Галицької
  201. Zabytki. Автовокзал Бучач
  202. Біля повороту дороги на Золотий Потік.
  203. Перемога». — 1969. — № 117 (4 жовтня). — С. 4.
  204. в аварійному приміщенні
  205. [1] — S. 155. (нім.) (пол.)
  206. History of the Jews in Buczacz. Translated by Adam Prager (англ.)
  207. Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 447.
  208. Бучач. Фотопутівник… — С. 12.
  209. Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 42.
  210. Sprawozdanie Wydziału Krajowego. — 1891. — S. 10.
  211. Бучач // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—2003. — ISBN 5-7707-4048-5. — Т. 1. — С. 200.
  212. Савченко, І. Бучач // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 420. — ISBN 966-00-0734-5.
  213. Державна служба статистики України. Чисельність наявного населення України, на 1 січня 2011 року. — К., 2011. — С. 94.
  214. Державна служба статистики України. Чисельність наявного населення України, на 1 січня 2013 року. — К., 2013. — С. 94.
  215. Чисельність наявного населення України, на 1 січня 2012 року // Державна служба статистики України.
  216. Чисельність наявного населення України, на 1 січня 2015 року. — С. 91.
  217. Чисельність наявного населення України, на 1 січня 2016 року. — С. 68.

Джерела, література

  • Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — 944 с. — іл.
  • Бучач над Стрипою / автори тексту В. Мельничук, О. Чорній, Т. Павлишин, Л. Матчак, редактор В. Тракало. — Бучач : Бучацька районна друкарня, 2000. — 28 с.
  • Бучач. Туристичний путівник / відповідальний П. Козловський, автори тексту В. Балюх, Л. Легка, В. Тракало. — Тернопіль : Збруч, 2005. — 60 с. — ISBN 966-528-236-0.
  • Бучач. Фотопутівник / автор тексту М. Козак, літредактор П. Бубній. — Тернопіль : Збруч, 2010. — 64 с., іл.
  • Група Нижнів // Літопис Червоної Калини. — Жовква, 1929. — Ч. 2 (листопад). — С. 18.
  • Дуда, І., Оверко, О. Бучач // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 211—213. — ISBN 966-528-197-6.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—2003. — ISBN 5-7707-4048-5.
  • З днів трівоги на Покуттю // Літопис Червоної Калини. — Жовква, 1929. — Ч. 3 (груд.). — С. 15—18.
  • Кобельський, М. В. Бучач // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2004. — Т. 3 : Біо — Бя.— С. 674. — ISBN 966-02-2682-9.
  • Козак М., Логуш Д., Уніят В. Бучач // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 582—588. — ISBN 978-966-457-228-3.
  • Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — ISBN 5-7707-7867-9.
  • Реабілітовані історією. Тернопільська область : у 3 кн. / О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). — Тернопіль : Збруч, 2008. — Кн. 1. — 728 с. — ISBN 978-966-528-297-6.
  • Семенів, О. Тернопільщина у вихорі війни (весна-літо 1944 року): монографія. — Тернопіль : Астон, 2013. — 176 с.: 24 іл. — ISBN 978-966-308-512-8.
  • Станкевич, М. Бучач та околиці. — Львів : СКІМ (Спілка критиків та істориків мистецтва), 2010. — 256 с., іл. — ISBN 966-95709-0-4.
  • Barącz S. Pamiątki buczackie. — Lwów : Drukarnia «Gazety narodowej», 1882. — 168 s. (пол.)
  • Buczacz // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1880. — T. I : Aa — Dereneczna. — S. 433. (пол.)
— S. 433—437. (пол.)
— S. 254. (пол.)

Посилання

••• Міста Тернопільщини •••
Міста обласного значення БережаниКременецьТернопільЧортків
Міста районного значення БорщівБучачЗаліщикиЗбаражЗборівКопичинціЛанівціМонастириськаПідгайціПочаївСкалатТеребовляХоростківШумськ
Колишні міста
П/Р Окремо див. Селища міського типу

Шаблон:Бучацька міська рада