Антоній Міхал Потоцький

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук


Політик, дипломат,
урядник, дідич
Антоній Міхал Потоцький
Инші імена: Antoni Michał Potocki, Антоній Потоцький
Народження: січень 1702
Смерть: 11.04.1766
Громадянство: size Республіка Обидвох Націй
Родина: батько — Александер Ян Потоцький, матір — Тереса з Тарлів, дружина — Марія Людвіка із Сапегів, син — Ян Проспер, Микола Василь Потоцький (3-рідний брат)
Робота: буцнівський староста, політик дипломат, магнат, урядник
Військова служба: ймовірно, генерал-лейтенат
Творчість: автор промов, щоденника
Політична діяльність: противник «Фамілії» князів Чорторийських, посол сеймів
Громадська діяльність: благодійник РКЦ
Відзнаки: ордени святого Андрія Первозванного і Алєксандра Невського (обидва — Росія), Білого орла
Примітки: конфесія — римо-католик; іноді його титулують графом

Антоній Міхал Потоцький (пол. Antoni Michał Potocki, січень 1702 — 11 квітня 1766) — польський шляхтич, політичний діяч, дипломат, урядник Республіки Обидвох Націй (Речі Посполитої), благодійник РКЦ. Представник примасівської гілки роду Потоцьких, гербу Золота Пилява. Противник посилення російського впливу. Дідич маєтностей на Тернопільщині, буцнівський староста.

Життєпис

Стрийко — примас Теодор Анджей Потоцький
Варіянт гербу Золота Пилява

Антоній Міхал Потоцький народився в січні 1702 року[1] (місце народження невідоме). Був молодшим син смоленського воєводи Александера Яна Потоцького[2] (пом. 1714)[3], дідича, зокрема, Монастириськ[4], Устя-Зеленого[5], і його другої дружини Тереси, дочки завихостського каштеляна Александера Тарла[6], онуком кам'янецького каштеляна Павела Потоцького[1] (пом. 1675[7]), небожем (племінником) примаса Польщі Теодора Анджея Потоцького, братом львівського каштеляна Юзефа Потоцького[1].

Очевидно, що здобув добру освіту[8]. Перебував під опікою свого стрийка — примаса Теодора Потоцького, за підтримки якого починав публічну кар'єру, зокрема, на Волині та Поділлі, а 1726 року посів уряд ґузовського старости. Наприкінці 1727-го добивався уряду житомирського старости, 1728 року став литовським підстолієм. З ініціятиви примаса Теодора Потоцького влітку 1729 їздив до Варшави на зустріч з новим послом Франції Монті, щоб переконати його в необхідности зірвати сейм; з цього часу починаються його близькі стосунки з французькою дипломатією. Був послом Городненського сейму 1729 року від Сохачівської землі. У травні 1730 відісланий ухвалою сенату як надзвичайний посол до Москви з поздоровленнями для нової цариці Анни Йоанівни, своєї родички. Офіційною метою місії було вирішення спірних питань: присутности російських військ у Курляндії, опіки Росії над православ'ям у Польщі, маєтностей Гори і Горки у Великому Князівстві Литовському (нині м. Горки на Могильовщині), які незаконно набув міністр Алєксандр Мєньшиков від Сапіг. Потоцький віз таємного листа від примаса з критичними зауваженнями на адресу Сасів; мав доручення проведення переговорів з царицею з питання виходу Росії із військового союзу. У Москві, куди прибув у липні, їдучи через Мітаву (нині Єлґава, Латвія), контактував із керівником «староруської» партії Павлом Яґужинським, французьким дипломатом Маньяном. Французька дипломатія сподівалася, що Потоцький зможе послабити позицію австрофільського віце-канцлера Гайнріха Йогана (Андрєя) Остермана. Спроби Потоцького домовитися з Анною Йоанівною за спиною Остермана не увінчалися успіхом. Він виїхав із Москви у вересні 1730 року. Після повернення був послом на гродненський сейм 1730 року від Оршанського повіту. Влітку 1731 виїхав до Москви як посол короля Авґуста ІІ Сильного (віз орден Білого Орла для цариці); мав виконати додаткову, таємну місію, доручену йому стрийком-примасом і яку, нібито, санкціонував Авґуст ІІ — довести до зриву російсько-пруського договору, скерованого проти виборів королевича (король Людовик XV мав надію, що за допомогою Потоцького усуне Остермана). Дипломатичні антипруські заходи Потоцького нейтралізував Остерман, чим довів Яґужинського до падіння. Антоній Міхал Потоцький викупив для себе маєтності Гори-Горки, наприкінці 1731 року залишив Москву.

Як белзький воєвода (призначений 14 липня 1732[9]) був на сеймі 1732 року. На раді сенату у Всхові 14 жовтня 1732 висловився з питання управління маєтностями, які межували з Росією (знав, що Росія не хоче в Польщі ні Августа ІІ Саса, ні Станіслава Лєщинського, такі відомості передав Франції наприкінці листопада 1732). Видається, що А. М. Потоцький розраховував разом зі своєю сім'єю на корону, спираючись, імовірно, на договори, укладені весною 1732 в Петербурзі (мав добиватися вторгнення російських, австрійських військ у Польщу). Перед сеймом 1733 року близько співпрацював з великим литовським підскарбієм Юзефом Сапегою. Після раптової смерти короля Авґуста ІІ підтримував разом зі своєю сім'єю, примасом Теодором Потоцьким кандидатуру Станіслава Лєщинського. 26 лютого 1733 отримав повістку до оршанського суду конфедератів з питання маєтностей. Коли гетьман Юзеф Потоцький, Станіслав Понятовський, Тарли роз'їхалися готувати вибори у провінції, Антоній Міхал, призначений у склад ради при примасі, залишився у Варшаві, щоб протидіяти кандидатурі Фридерика Авґуста. Після конвокації, виборів короля та втечі Лєщинського до Ґданська був прихильником конфедерацій, які формувалися: белзької — на чолі з Францішеком Салезієм Потоцьким, волинської — Міхалом Потоцьким. Після поділу війська конфедератів і скерування відділку Яна Тарла для оброни Гданська перебував в оточенні гетьмана Юзефа Потоцького, який залишився стерегти свої маєтності та намагався посилити міць Кам'янецької фортеці. Наприкінці весни 1734 в Яворові та Ярославі підтримував пляни гетьмана Юзефа Потоцького вдарити на полишений Веттіном Краків та пробиватися до Ґданська. 28 березня 1735 Галицький сеймик доручив своїм послам звернутися до короля щодо звільнення ув'язнених у Москві Потоцьких. 1736 року підписав ухвали пацифікаційного сейму.

Був пов'язаний з плянованою за підтримки Прусії так званої Сулєйовської конфедерації під проводом гетьмана Юзефа Потоцького (осінь 1741), чому протидіяли Станіслав Понятовський в інтересах короля та Григір Орлик, який плянував конфедерацію під проводом Тарлів. 1745 року: Антоній Міхал отримав титул маршалка двору королеви, від квітня до грудня був маршалком Коронного трибуналу, незважаючи на протести представників «Фамілії». У лютому 1746 на запрошення канцлера Генріха Брюля виїхав до Дрездену, бо той вирішив встановити контакти з прихильниками Франції. Потоцький запропонував свій плян конфедерації та реформ, які мали розглянути на пацифікаційному сеймі; написав лист Янови Тарлу. На початку 1748 року організував протести проти переходу російських військ через території Республіки, сподіваючись отримати підтримку для ідеї конфедерації (до цього заохочували Григір Орлик і його швагро Анджей Дзєржановський) і кошти Франції. Деякі його пляни були схожі з давнішими Григора Орлика (він представляв у Франції інтереси «патріотів-республіканців», також звертав увагу на скрутне матеріяльне становище Потоцького) — польсько-української іреденти на випадок сподіваної в Росії «революції» внаслідок боротьби за трон. Від січня до літа 1751 року перебував в Устю, Львові, Ґузові, де приймав Луї Адрієна Дюперрона де Кастера. У травні 1754 заступав під час Люблинського трибуналу часто відсутнього маршалка Евстахія Потоцького. Семирічна війна та розбиті союзи відсунули його від двору та Франції.

Не завжди був послідовним противником саського двору. Послідовний ворог «Фамілії», російської гегемонії. Після смерти стрийка, примаса Теодора Потоцького (1738) посів перше місце в республіканській партії. Ця позиція Потоцького не знаходила відповідного місця в його маєтностях (фортуні). За інформацією Дюперрона де Кастера (з 1750 р.) серед дванадцяти Потоцьких Антоній Міхал зі своїм річним доходом 12 000 дукатів займав третє місце з кінця. Мав фінансові проблеми; багато енергії присвячував процесам, трибунальським справам. Французькі, пруські гроші не були для нього зайвими (мотив перекупки не був ключем до політичної діяльності Потоцького). «Партієць» у саському значенні цього слова, обдумував проєкти реформ для республіканської Польщі, знайшов у цьому прибічників у Франції, Прусії. У серпні 1744 на передсеймових сеймиках виступав з промовою «Do Panów utriusque status» («Do Panów obojga stanów»), в якому окреслив сміливу програму реформ, в тому числі допуск міщан до участи в сеймі. В останні роки життя залишив політичну діяльність. Владислав Конопчиньський називав його «найбільшим нищителем сеймів у польській історії».

1746 року керував розмежуванням території Яблунова, Тудорова, Сухоставу, Кобиловолоків[10] 1760 року здійснив передачу прав ґузовського старости на свого сина Яна Проспера.

Брав участь, мав промову під час похорону великого коронного гетьмана Юзефа Потоцького[11]. Прийняв опіку над дітьми брата — львівського каштеляна Юзефа Потоцького. Після смерти сина (1763) займався внуком Протазієм (Протом). Лікувався у Кракові. Відступив уряд белзького воєводи Іґнацієви Цетнеру 20 березня 1763. Тільки через свого брата Пйотра дізнавався про громадські справи, 1764 року про «коронацію варшавського короля». 1765-го на короткий час став почувати себе краще, в листах висловлював надію, «що всіх нас нещасливих на батьківщині дуже швидко змінить на щасливих. Турки точно вдарять по Москві».

Залишив у рукописі щоденник, який Зиґмунт Ґлоґер переклав з французької, опублікував під назвою «Щоденник про повторне вибрання короля Станіслава Лещинського». Також є автором двох трактатів «Punkta niektóre…» і «Testament polityczny…».

За даними деяких авторів[12] та інтернет-ресурсів, мав ранг генерал-лейтенанта коронних військ 1754 року[13][14], натомість Барбара Ґросфельд стверджувала тільки його прохання до короля щодо цього рангу[15]. За даними інтернет-ресурсів, посідав уряд крем'янецького старости[13][14], однак ні Мар'ян Вольський[16], ні Ґросфельд не згадували про це[17]. Микола Бантиш-Каменський стверджував, що литовський підстолій Антоній Потоцький мав титул графа[18].

Помер 11 квітня[17] 1766 року[17][19]. Не виключено, що міг бути похований у крипті одного з костелів, який обдарував[8]. Його портрет, який близько 1730 року виконав невідомий майстер, принаймні на початку 1980-х був у збірці Музею Ягайлонського університету.

Відзнаки, нагороди

  • Російські ордени святого Андрія Первозванного (2 серпня 1730)[20], Алєксандра Невського (12 серпня 1730, дати за старим стилем)[21]
  • Орден Білого орла (1745).

Маєтності

Державив королівські маєтності (кварта[22] становила 39 060 злотих) у Київському (Черкаське староство), Краківському (Рабштинське), Равському (Болімовське), Белзькому (Грабовецьке), Руському (Буцнівське староство з містом Буцневом, селами Ходенковом, Драганівкою, Почапинцями, Забойками, Довжанкою, Домаморичем) воєводствах. До його спадкових маєтностей додалися ті, що внесла дружина (зокрема, Коцьк)[17]. Після поділу родинних маєтностей став дідичем:

  • Устецького ключа (центр — Устя-Зелене; зокрема, записаний як дідич 1730 р.), підписувався «на Устю»; після його смерти дідичкою стала шваґерка Пелаґія — вдова львівського каштеляна Юзефа Потоцького[5]
  • Гусятина (1759 р. видаржавив його берестейському воєводі Карлові Сапізі), продав після смерти сина[17]; відомо, що дідичем Гусятина був Іґнацій Єжи Потоцький, братанок А. М. Потоцького[23], можна припустити, що власне йому й продав цю маєтність стрийко[8]
  • Головчина (Мстиславське воєводство), Гори-Горки (Оршанський повіт), Краснополя, Махнівки (Волинське воєводство, купив у Сапегів[17]; у березні 1757 відбив напад на цю маєтність князя Альбрехта Радзивіла[15])
  • 8 листопада 1764 у Львові оформили акт дарування «Миколая на Бучачі, Потоці, Городенці, Печеніжині Потоцького воєводича белзького» (відпис перебуває в архіві домініканів у Кракові). За ним місто Бучач з палацом, передмістями, селом Підзамочком та ще 14 сіл, які належали до цього Бучацького ключа, отримували брати Потоцькі — Антоній Міхал і його брат — львівський каштелян Юзеф. Нові дідичі Бучача — Юзеф та Антоній Міхал Потоцькі — зобов'язувалися змурувати нову церкву в місті, бо стара руйнувалася[24]. За даними Володимира Січинського, 1760 року в Бучачі було три дерев'яні церкви, одна з яких — трибанною, зі склепінням, «дуже зарисованою, підпертою стовпами, обведена муром, в якіс дві фіртки», невідомим часом будівництва[25]. Не виключено, що це та дерев'яна церква, яка розташовувалася на місці теперішньої церкви Святої Покрови[8].
Костел Святої Трійці та дзвіниця, Устя-Зелене

Благодійник

1734 року надав кошти на позолочення корони для римо-католицького Братства Святої Трійці в Устю-Зеленому[26]. Його коштом було виготовлено та встановлено головний вівтар у парафіяльному костелі в Устю-Зеленому, п'ять орнатів для парохів храму[27]. На дзвіниці біля цього латинського храму зберігся ліплений картуш з гербом Потоцького — Пилявою, увінчаний короною; з боків є ініціяли: А(ntoni) P(otocki) W(ojewoda) B(ełski) D(ziedic) U(ścia) 1741[28].

Сім'я

За даними Ґросфельд, 1727 року одружився з Марією Людовикою з Сапегів (удовою після смерти її чоловіка Александера Домініка Вєльопольського)[17]. За даними сайту Марека Мінаковського, вони взяли шлюб 31 серпня 1726 в Рокитному, нині райцентрі на Рівненщині[13]. Син:

  • Ян Проспер (1728—1763) — комендант прикордонних фортець, генерал-лейтенант королівських військ, гузовський староста, у 6 років його арештували росіяни.

Примітки

  1. 1,0 1,1 1,2 Grosfeld, s. 782.
  2. Dymnicka-Wołoszyńska, H. Potocki Józef h. Pilawa (ok. 1695—1764) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1984. — T. XXVIII/1, zeszyt 116. — S. 72—73. (пол.)
  3. Dunin Borkowski, J. Almanach blękitny : genealogia żyjących rodów polskich. — Lwów, Warszawa, 1908. — S. 734. (пол.)
  4. Ostrowski, J. K. Kościół parafialny p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Monasterzyskach // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. — Kraków : Międzynarodowe Centrum Kultury, Drukarnia narodowa, 1996. — Cz. I : Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — T. 4. — S. 84—85. — ISBN 83-85739-34-3. (пол.)
  5. 5,0 5,1 Betlej, A. Kościół parafialny p.w. Św. Trójcy w Uściu Zielonym // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. — Kraków : Antykwa, drukarnia Skleniarz, 2010. — Cz. I : Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — T. 18. — 509 il. — S. 297. — ISBN 978-83-89273-79-6. (пол.)
  6. Dunin Borkowski, J. Almanach blękitny… — S. 759—760. (пол.)
  7. Nagielski, M. Potocki Paweł h. Pilawa (zm. 1675) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1984. — T. XXVIII/1, zeszyt 116. — S. 117—119. (пол.)
  8. 8,0 8,1 8,2 8,3 Власне дослідження автора — Дмитро Лоґуш.
  9. Шаблон:УДРП
  10. Kurzej, M. Kościół parafialny p.w. Św. Elżbety Królowej w Jabłonowie // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. — Kraków : Antykwa, drukarnia Skleniarz, 2009. — Cz. I : Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — T. 17. — 806 il. — S. 144. — ISBN 978-83-89273-71-0. (пол.)
  11. Barącz, S. Pamiątki miasta Stanisławowa. — Lwów : Konwent WW. OO. Dominikanów w Podkamieniu, Drukarnia Zakłady Narodowego im. Ossolińskich, 1858. — S. 137. (пол.)
  12. Ciesielski, T. Generałowie wojska koronnego w latach 1717-1763 // Organizacja armii w nowożytnej Europie: struktura — urzędy — prawo — finanse. — Zabrze, 2011. — S. 464. (пол.)
  13. 13,0 13,1 13,2 Antoni Michał Potocki h. Pilawa (Złota) (ID: dw.14825). (пол.)
  14. 14,0 14,1 Potoccy (03). (пол.)
  15. 15,0 15,1 Grosfeld, s. 788.
  16. Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XIV–XVIII wieku: spisy. — T. 3: Ziemie ruskie. — Zeszyt 5 : Urzędnicy Wołyńscy XV–XVIII wieku: spisy / Opracowal Marian Wolski. — Kόrnik : Polska akademia nauk, Biblioteka Kόrnika; Instytut historii, 2007. — S. 64—65, 177. (пол.)
  17. 17,0 17,1 17,2 17,3 17,4 17,5 17,6 Grosfeld, s. 789—790.
  18. Бантыш-Каменский, Н. Списки кавалерам российских императорских орденов Св. Андрея Первозванного, Св. Екатерины, Св. Александра Невского и Св. Анны с учреждения до установления в 1797 году орденского капитула / подготовил П. А. Дружинин. — Москва : Трутень, Древлехранилище, 2005. — С. 73, 123. (рос.)
  19. На сайті Марека Мінаковського станом на 7.04.2019 стверджувалося, що помер 1765 року.
  20. Бантыш-Каменский, Н. Списки кавалерам российских императорских орденов… — С. 73. (рос.)
  21. Бантыш-Каменский, Н. Списки кавалерам российских императорских орденов… — С. 123. (рос.)
  22. Кварта — податок у Королівстві Польському для утримання кварцяного війська.
  23. Szczygielski, W. Potocki Ignacy h. Pilawa (1738—1794?) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1983. — T. XXVII/4, zeszyt 115. — S. 830—831. (пол.)
  24. Skrzypecki, T. H. Potok Złoty na tle historii polskich kresów południowo-wschodnich. — Opole : Solpress, 2010. — S. 78—79. — ISBN 978-83-927244-4-5. (пол.)
  25. Січинський, В. Деревяні дзвіниці і церкви Галицької України XVI – XIX ст. — Львів, 1925. — С. 9—11 [87—89].
  26. Betlej, A. Kościół parafialny p.w. Św. Trójcy w Uściu Zielonym… — S. 299.
  27. Betlej, A. Kościół parafialny p.w. Św. Trójcy w Uściu Zielonym… — S. 301.
  28. Betlej, A. Kościół parafialny p.w. Św. Trójcy w Uściu Zielonym… — S. 307—308.

Джерела, література

Посилання

Зауваги