Історія Бучача

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук

У цій статті ви можете ознайомитися з короткою історією міста Бучача — нині районного центру на Тернопільщині (Україна). Маґдебурзьке (німецьке) міське право Бучач отримав наприкінці XIV ст.[1] або 1393[2] року.

Історія

Початки, давньоруський період

Нині невідомо про точну дату виникнення Бучача. На думку професора Леонтія Войтовича, Східнотребовельське князівство з центром у Теребовлі було останнім відламом давньої держави – Великої Хорватії[3]. Очевидно, що терени нинішнього міста мали б входити до складу Східнотребовельського князівства.

Рюрик Ростиславич після смерти свого батька, Ростислава Володимировича (Шаблон:Пом 1067[4]), разом з братами Васильком (пом. 1024[5]) та Володарем стали князями-ізгоями, не отримавши жодних удiлiв. Певний час Рюрик перебував на службi у волинського князя Ярополка Iзяславича, і, можливо, тоді увійшов у контакти із верхівкою майбутньої Галицької земли (тоді ще була складовою частиною Волинського князівства), яка пам’ятала про незалежні хорватські князівства. 1084 року Рюрик Ростиславич захопив Перемишль та отримав повну підтримку від місцевого населення. Невдовзі до нього приєдналися брати Василько, який став княжити у Теребовлі, та Володар, який осів у Звенигороді Галицькому (нині село Звенигород Пустомитівського району, поблизу Львова). Великий князь київський Всеволод Ярославич визнав за братами захопленi ними землi[6].

Очевидно, що на території теперішнього міста існувало давнє слов'янське поселення. Українські та польські джерела стверджують: місто (або поселення) було руським, існувало в XII ст.[7][8][9][10] (за часів окремих Галицького, Теребовлянського князівств). Дослідниця Анна Сильвія Чиж[11] вказувала на спробу Олександра Чоловського та Богдана Януша твердити про існування тут «руської осади» у XII ст.[9] Хоча у самій праці (автор розділу Чоловський) на вказаних нею сторінках відсутні звістки про Бучач[12]. Григорій Логвин припускав, що місто, мабуть, виникло як як укріплена оселя у XII—XIII ст.[13]

Перша письмова згадка про місто походить з 1260 року, коли згадується Гаврило (Габріель) Бучацький, кам'янецький староста. Зокрема, її наводив галицький краєзнавець, о. Садок Баронч[14], посилаючись на працю польського геральдика Бартоша Папроцького (Bartosz Paprocki) «Gniazdo Cnoty, Zkąd Herby Rycerstwa slawnego Krolestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego, Pruskiego, Mazowieckiego, Zmudzkiego…», що дає підстави стверджувати про існування міста чи поселення.

Бучач входив до складу Галицько-Волинського князівства, яке після коронації князя Данила Романовича 1253 року стало Королівством Руси. До важливих подій у Галицько-Волинському князівстві – Королівство Руси перед датою першої згадки про місто є:

  • визнання князем Данилом Романовичем васальної залежности від Орди у 1245—1246 роках[15]
  • коронація князя Данила Романовича у 1253 році у Дорогичині[16], його успішна війна проти ординців 1254—1255 років проти орд Куремси та поразка від елітних військ Бурундая (темник хана Берке[17]) 1259 року, який після цього наказав князям зруйнувати замки у своїх землях, приєднатися до ординської виправи на Литву і Польщу[18]
  • після смерти короля Данила його син Лев отримав Галичину — землі Галицьку й Перемишльську; не до кінця відомо, яку волость отримав Мстислав Данилович, можливо Теребовельщину[19].

На думку львівського дослідника Олега Рибчинського, давня міська площа Ринок мала форму трикутника, в місті простежується стара «руська» композиційна структура середмістя (як і, зокрема, в Язловці, Чернелиці)[20].

Часи боротьби за спадщину Романовичів (угорсько-польський кондомініум)

Влітку 1338 року відбувся Другий з'їзд монархів в угорському місті Вишеграді. Його результатом стала домовленість між королями Польщі (Казімеж III) та Угорщини (Карл I Роберт), що у випадку відсутності синів у першого права на польський трон переходять до сина Карла І Роберта — тоді принца Людовика[21].

варіант гербу Абданк

У квітні 1340 року правителя Руси, великого князя Юрія ІІ (до вступу на престіл мазовецького князя Болеслава, сина Тройдена) який, на думку бояр, занадто протегував католикам, отруїли у Володимирі на Волині (нині Володимир-Волинський). Після цього розпочалася Війна за галицько-волинську спадщину між Великим князівством Литовським і союзними Королівствами Польським та Угорським, яка тривала у 13401392 роках. Після отримання про звістки про отруєння короля Руси Казімеж ІІІ та Карл І Роберт (угорців очолив палатин Вілерм десь наприкінці квітня) вислали війська в Галичину.[22] військо Казімежа ІІІ несподіваним набігом захопило кілька замків, забрало чимало здобичі. Можливо, відбулася якась битва біля Перемишля з руським військом. Дмитро Дедько, який став управителем Королівства Руси, вислав послів до татар, які переконували останніх піти походом проти поляків та угорців.

Медієвіст Віталій Михайловський стверджував, що західна межа Подільського князівства, яке виникло в середині 1340-х років, проходила межиріччям річок Стрипи та Золотої[23], а кордони Подільського воєводства стабілізувалися в середині XV ст.[24]

2 лютого 1348 відбулася катастрофічна для Великого Князівства Литовського битва над Стравою. Правдоподібно, Казімеж ІІІ (він також мав певні династичні права на спадщину Романовичів[25]), уклавши 1349-го перемир'я з татарами, восени того ж року з великим військом напав на Галичину. Великий князь Дмитро-Любарт, син великого литовського князя Ґедиміна — легітимний володар Галичини — не був готовим до такого повороту подій, тому не відбулося якихось серйозних сутичок. Казімеж ІІІ захопив головніші замки Королівства Руси, крім Луцька[26], зокрема, теребовлянський[27]. Бучач, найімовірніше, як і сусідня княжа Теребовля, 1349 року був захоплений поляками (у поході брали участь і угри[21]).

1350 року, коли процес оволодіння поляками землями Королівства Руси затягнувся, а війна проти Дмитра-Любарта не принесла швидкого успіху, Казімеж III визнав право Угорщини на спадщину Романовичів[28], разом з королем Угорщини Людовиком I підтвердив укладений раніше договір[21] з умовою, що у випадку народження сина у Казімежа ІІІ Людовик І чи його наступники у будь-який момент можуть викупити Королівство Руси за 100000 флоринів[29].

Дмитро-Любарт, останній правитель Королівства Руси (об'єднаного Галицько-Волинського князівства), 1351 року здобув Галич, намагався здобути Львів[30]. Будучи в угорському полоні разом із братом, князем тракайським, гродненським і берестейським Кейстутом, він підписав 15 серпня 1351 угоду, за якою відмовлявся від претензій на Галичину, але зберігав за собою більшу частину Волині з центром у Луцьку. 1352 року Любарт і Кейстут разом з іншими соратниками-Гедиміновичами від імені великого князя литовського Ольгерда уклали мирний договір щодо Галичини та Волині також з Казимиром III і мазовецькими князями на таких само умовах, що й з угорцями[31].

Влітку 1352 року Казімеж ІІІ позичив у міщан Кракова 1000 кіп грошів і, певне, вирушив у похід проти литовських князів (зокрема, у серпні перебував у руському місті Щебрешині (нині Польща). Після цього було укладено перемир'я (його невдовзі порушили), за яким Галичина залишалась за поляками. За словами Грушевського, «се був важний успіх з польської сторони — … був початком трівкого прилучення Галичини до Польської корони.»[32] У травні, липні, вересні 1353-го Дмитро-Любарт очолив три великі походи на Галичину, однак відновити свою владу над нею не зміг[31]. 1354 року відбувся спільний польсько-угорський похід на татар[33].

За Казімежа ІІІ Галичина перебувала під загрозою відібрання від Польщі. Тому для зміцнення позицій польський уряд різними способами сприяв появі нових осадників (колоністів) — німецьких та польських «приходнів», які також витискали русичів з їх осад[34].

1370 року після смерти польського короля Казімежа III його наступником — правителем Польщі — став король Угорщини Людовик I. Від його імени в 1372—1379 роках Галичиною керував намісник — титулярний «Король Руси» Владислав Опольчик. 1374 року Людовик І видав привілей, відомий як Кошицький, за яким жоден замок у Польщі не міг бути відданим у державлення чи управу на якийсь час чи назавжди жодному князю, нащадку княжої династії. В грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і сьвятої корони нашої»[35], чим перетворював Галичину на звичайну провінцію Угорського королівства. У цей час безпосередню владу на місцях мали угорські (також вихідці з Сілезії[36]) старости. Дуже ймовірно, в Бучачі (як і в інших галицьких містах) була угорська залога[21]. Після смерти Людовика Угорського (1326–1382[37]) його старша дочка Марія стала угорською королевою (однак вже не титулувалася королевою польською), видавала грамоти для Галичини. 1383 р. польські стани в Серадзі висунули вимогу до королеви повернути Галичину Польщі. Король Неаполю Карл III Малий 1385 року став королем Угорщини, однак у лютому 1386 він помер після убивства внаслідок інтриг матері королеви Марії — Єлизавети Боснійської. Його наступником на угорському троні став Сигізмунд Люксембург, чоловік Марії[38].

1387 р. польська королева Ядвіґа організувала й очолила військовий похід на Галичину, яка знову опинилась у складі Польщі. У 1387—1389 роках королева Ядвіга та король Ягайло зобов'язались не відлучати Галичини від Польської Корони, старостою ставити тільки поляків або русинів шляхетського роду[39]. Угорщина не визнала анексії Галичини Польщею у 1387 р.[40], хоча все тоді обмежилося дипломатичними протестами, а, ймовірно, за посередництвом Папи римського 1388 року королі Угорщини Сигізмунд Люксембург та Польщі Ягайло уклали перемир'я на один рік, а 1398-го уклали ще одну угоду на 16 років[41]. У польсько-угорських угодах 1412, 1415 та 1423 роках вирішення цього відкладалося на пізніше[40].

М. Грушевський стверджував, що Поділля (Подільська земля) було новотвором, і появилося внаслідок відлучення від давньої Теребовельської земли Королівства Руси, частину якої — Теребовельщину — захопив король Польщі Казімеж ІІІ та приєднав до Галичини 1349 року[42]. На Поділлі (округи Теребовлі та Стінки вважав Грушевський колишніми галицькими аннексами Поділля[43]) з 1393 року почалася боротьба між литовськими боярами, які вважали своїм зверхником великого князя Витовта, та польськими шляхтичами, які визнавали зверхність Ягайла. Після смерті Спитка з Мельштина у битві на Ворсклі у 1399 році Ягайло не захотів залишати Поділля в руках його вдови та віддав край князю Свидригайлови[44]. На початку 1430-х років йшла боротьба в Теребовельщині (на межі з Волинню) між русинами та поляками[45].

Бучач у руках шляхтичів гербу Абданк

Після польської анексії Бучач належав магнатам Бучацьким гербу Абданк. На думку професора Віталія Михайловського, ймовірно, у 1372—1373 роках шляхтич Міхал Авданець отримав Бучач з ласки Владислава, князя Опольського, володаря Королівства Руси[46]. За даними польськогo дослідника Станіслава Ковальського, у 1360-х роках, після закінчення одного з етапів війни за галицько-волинську спадщину, рід польських Абданків почав осідати на східних рубежах завойованої території[47]. Вони прославилися при захисті Галицької Руси і Поділля під час нападів кримських та монголо-татар[48], а після окупації Польщею сприяли поширенню католицизму[49]. Владислав Семкович уважав, що: фактом є те, що 1379 року Бучач був містом, локованим[50] на німецькому праві, дарча М. Авданця могла бути поновленням давнішої, який міг постраждати від литовських нападів[51]; правдоподібно, Бучацькі посідали місто ще з часів короля Казімежа ІІІ[52]. Єжи Сперка стверджує, що отримали вони Бучач вже від князя Владислава Опольського[53]. Наразі інформація про точний час надання Бучача Абданкам та текст грамоти відсутні.

За старішими даними, 28 липня 1379[54][55] Міхал Авданець видав грамоту-привілей, якою виділив кошти для розбудови замку, перебудови костелу, надав кошти для утримання костелу та католицької парафії (за С. Барончом, Пресвятої Діви Марії (semper virginis Marie[56]) або Matki Najświętszej[57], за А. С. Чиж та Б. Ґутовским — Внебовзяття Пресвятої Діви Марії (Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii[9])); виділив місце (пустинь) між селами Переволокою та Рукомишем, яке називалося Журавинці, для заснування села з правами, які мали названі села, під юрисдикцію пробощів (ксьондзів).[58]. За новішими (припущеннями Єжи Сперки, з ним згідний Руслан Підставка), Міхал Адванець видав дві грамоти — одну 1373 року[59][60], іншу, повторну — 28 липня 1379. Дуже малоймовірно, щоби ця грамота була фальсифікатом.

Маґдебурзьке (німецьке) право міста

Заснування громад німецького (зокрема, маґдебурзького) права у Галичині сприяло появі іноземних колоністів-католиків — німців, поляків, — на підтримку яких оперлися після окупації Галичини король Казімеж ІІІ та його наступник на престолі Людовик Угорський під час боротьби з литовцями за галицько-волинську спадщину. Розвиток цієї колонізації та німецького права мав політичну мету: збільшити кількість неукраїнців, денаціоналізувати Галицьку Русь[61].

На прохання власника Міхала Авданця Бучач отримав маґдебурзьке право, яке надав король Владислав II Яґайло. Точна дата не вказана.[9]. Дату 1393 наводять у статті про Міхала Авданця в полвікі[62]

Такі нові «осади» (громади), як правило, засновувались для того, щоб до нових місць приїжджали іноземці-колоністи (на початках надань магдебурзького права в княжі часи переважно німці, за Польщі — також поляки, «люди з Угорщини» чи німці з Угорщини). Як правило, новоприбулі були «людьми промисловими та грошовитими», і творили вони «нові, відокремлені громади при руських містах, що далі жили собі старим (руським) устроєм» — себто згідно руського права[63]. Осадчий міста відразу отримував уряд війта для себе та нащадків[64].

На думку Н. Білоус: 1) магдебурзьке право в часи середньовіччя пов'язувалось із заснуванням нових міст; 2) запровадження нової організаційної моделі міської громади супроводжувало прибуття значної маси поселенців; 3) виникнення нових міст у Галичині після її переходу під владу поляків зумовлювалось необхідністю захисту від частих нападів ворогів.[65] Взірцем для міської організації в тодішній Польщі був не власне Магдебург, а сілезькі («шлезькі») міста («право шродське»)[66]. За польських часів німецький міський устрій вважався привілеєм, який призначався для «протеґованих зайдів»-католиків (передусім німців, поляків)[67].

Анонімний автор (криптонім В. К.[68]) у газеті «Діло» стверджував, що «кожде новоосноване на Українї місто було дрібненьким островом чужого елєменту на мори доокружного українського насеня. Таким були Бережани і Жовква, Броди і Бучач, Станиславів і Тернопіль[69].

Часи руського права

Таке визначення дав Михайло Грушевський періоду історії Галичини до її поділу на воєводства, що відбулося 1434 року. Вчений стверджував, що нові володарі не мали наміру як консервувати старі руські порядки, так і спеціально їх нищити. Старі порядки залишалися там, де нових не вимагали політичні інтереси[70]. На відміну від шляхти власне польських земель, вся шляхта Галичини була в гіршому становищі через те, що, крім обов'язку військової служби, мала більше обов'язків та виплат до скарбниці[71].

1401 р. брати Міхал і Теодорик (Фрідріх) Бучацькі за присутности воєводи Міхала, також Прадонти Копичинського з Бествіни, їх адвоката Януша видали в Бучачі грамоту-привілей, якою забезпечувалася дарча (виділення майна і коштів) для утримання костелу та католицької парафії[72]. 1415 року, перед Зеленими святами, король Ягайло або був у місті, або проїжджав повз нього, добираючись Теребовлі через Бучач, Галич, Коломию до Снятина, де він мав приймати васальну присягу від молдавського господаря Александру чел Буна (Олександр Добрий)[73].

Польський історик, граф Казімєж Стадніцький свого часу стверджував: 1) не відомо, який час Міхал Абданк тримав Бучач, а відсутність документів не дозволяла ствердити про те, хто отримав місто після його смерти; 2) 1417 року шляхтич Дерслав Конопка — власник міст Бучач та Załosie (на думку В. Михайловського, це Заліщики між Бучачем та Язловцем[74]; очевидно, нині село Малі Заліщики) — відпродав їх Теодорикові з Язловця (так підписувався Теодорик з Бучача після посідання цього міста). При цьому дослідник посилався на документ з приватної збірки[75]

1427 року Міхал Мужило Бучацький посів місто після поділу спадку батька та перевів його на польське (хелмінське) право. Король підтвердив посідання міста М. «М.» Бучацьким та переведення міста на польське право[76][77].

Подальші роки у складі Польського Королівства

У 14341772 роках місто перебувало у складі Галицької земли новоутвореного Руського воєводства. Через місто проходив торговий «Волоський шлях»[78].

За польської влади містом управляв війт, якого призначав дідич з-поміж міщан. Бурмістрів, присяжних, інших урядовців вибирали міщани самі щороку на Зелені Свята[79]. Львівський маґістрат був апеляційною інстанцією для магістрату Бучача: при виникненні юридичних колізій справи передавалися до львівської (як головного міста) Лави, котра отримала це право від короля 1444 року. Далі справи йшли на розгляд до вищого суду Кракова. З часом ці суди втратили своє значення порівняно з апеляцією до «королівського маєстату». 1550 року шляхта добилася, що її суперечки з міщанами у вищих інстанціях мали йти не до судів німецького права, а до королівського. З часом апеляційною інстанцією у міських справах став королівський асесорський суд[80].

Між 1480 та 1485 роками дідич міста Давид Бучацький грамотою, написаною в Голгочому, виділив для старого фарного (головного[81]) костелу Бучача десятину зі своїх маєтностей у Голгочому і кошти на виготовлення вівтаря, забезпечив утримання вівтариста Миколая[82], який повинен був тричі щотижня відправляти меси, допомагати ксьондзу[83]. Привілей (грамота) був затверджений львівським католицьким архиєпископом-митрополитом Яном Стшелєцьким «Вонтробкою».

Принаймні з останньої чверти XV ст. в місті були два костели (більший, або фарний — кам'яний, однонавний, мав дві бічні каплиці, які утворювали псевдотрансепт, з фронту була вежа; менший — костел Святого Хреста, розібрали перед будівництвом Церкви Воздвиження Чесного Хреста Бучацького василіянського монастиря)[9].

Дідичка міста — дочка, спадкоємиця воєводи Якуба Бучацького Катажина вийшла заміж за Яна Творовського (Jan Tworowski)[84] гербу Пилява; посагом був Бучач, ця гілка Творовських стає Бучацькими-Творовськими (або Бучацькими гербу Пилява)[85]. Бучацькі-Творовські гербу Пилява володіли містом до кінця XVI століття, відтак — Ґольські гербу Роля (Роліч) після заміжжя Катажини Бучацької-Творовської (дочки Яна Бучацького-Творовського (молодшого) і Катажини з Баранова[86] за руським воєводою Станіславом Ґольським (†1612), потім — Потоцькі гербу Пилява.

За іншими даними, місто перейшло до Потоцьких після шлюбу Катажини Бучацької-Творовської — дочки Миколая Бучацького-Творовського — з майбутнім кам'янецьким каштеляном Анджеєм Потоцьким, відтак, після шлюбу їх доньки Анни та Станіслава Ґольського[87][88], перейшло до останнього, після його смерти до брата, кам'янецького каштеляна Яна Ґольського. Після смерти Яна Ґольського місто посіла його вдова Зоф'я з Замєхова (Адам Бонєцький вказував 1617-й[89]), яка отримала для зберігання скарб Могилянки в підгаєцькому замку. Після тривалих феодальних сутичок, судових позовів у 1618 р. після укладення угоди[90][91] місто перейшло до Стефана Потоцького[92], представники різних гілок яких були власниками міста до 1772 р., дідичами до 1939 р.

За даними д-ра Николи Андрусяка, влітку 1498 Бучач захопили війська молдавського господаря Штефана III та його союзників — турків; помстою переможців за попередні невдачі стала руйнація міста, полонення частини його жителів[93]. Михайло Грушевський стверджував, що 1498 року було три напади: у травні – Штефана III, у липні – татар, у листопаді – руйнування турками південної Галичини[94].

Макет Бучацького замку

В. Диняк писав, що у XVI ст. розпочався процес спольщення, який перетворив українців на селянську націю, позбавлену шляхетської еліти, яка стала польською[95]

Бучач (мапа 1613 року)
Бучач на мапі 1614 року
Станіслав Ґольський

У 15061509 роках Молдовсько-польська війна охопила терени Галичини, Поділля та Буковини[96]. 1508 року[97] до міста тимчасово[98] перенесли засідання ґродського[99] суду зі сильно зруйнованої татарами Теребовли[97].

1515 року було повторно (привілеєм короля Сиґізмунда I Старого[88]) отримане маґдебурзьке право. 1518 року в Бучачі, як і у всій Польщі, запроваджена панщина; почала діяти урядова заборона селянам Галичини подавати скарги на феодалів. 25 липня 1524 татари, які спустошили всю Галичину, підійшли до Львова[100].

1543 року в Королівстві Польському дозволено вживати польську мову поряд з латинською. Сейм 1552 року визначив, що польська мова є необхіднішою за латинську[101][102].

З 1558 року, за привілеєм короля Сиґізмунда II Авґуста (прохання дідички, вдови Катажини Бучацької-Творовської), двічі на рік (на святих Прокопа та Андрія) проводилися ярмарки, щотижня в четвер — торги[103], що сприяло зростанню добробуту міщан, розвитку ремесел. Власник міста Миколай Бучацький-Творовський — зять князя Миколи Христофора «Чорного» Радзивіла — був кальвіністом, сприяв поширенню цієї течії християнства, перетворив фарний костел на кальвінський збір[104]. Більшість міщан займалися ремеслами і рільництвом, відробляли панщину, сплачували десятину, виконували різні повинності.

У 1580-х роках закінчили перебудову фортеці[105]. Тривалий час (до 1675 р.) місто з успіхом оборонялось завдяки замку та оборонно-спостережним вежам[79].

1610 р. збудовано[106] та освячено[107] муровану церкву святого Миколая. «Congregatio de propaganda fide» згадує, що 1612 року за сприяння Марії Могилянки-Потоцької (православної за віросповіданням) на правому березі Стрипи — на найвищому бучацькому узгір'ї — для православних монахів збудували муровані церкву Святої Трійці та монастир, оскільки старий уже руйнувався[108].

Не відомо, чи у місті діяв третій органу магістрату — колегія мужів (її аналоги — колегія 40-ка мужів у Львові з 1577 чи 1579 року, колегії 30-ти — у Крем'янци (заснована 1615 року, але так і не діяла[109]) та в Олици[110]).

За твердженням М. Грушевського: наприкінці XV ст. до Королівства Польського почали масово переселятися євреї (пол. żydzi) із Заходу, особливо після розпорядження цісаря Максиміліяна I Габсбурга, який вигнав їх з Німецького цісарства[111]; старости Королівства Польського, зацікавлені в отриманні прибутків, маючи конкурентні стосунки з міськими громадами, сприяли масовому розселенню євреїв, з яких брали спеціальні податки, у Короні, в тому числі й Українських містах та містечках[112] «особливо множили ся жидівські осади по містах приватних»[113].

Шляхтич Павел Домбський (Paweł Dąbski) довірив дідичу С. Ґольському зберігання свого депозиту (3000 злотих, клейноти, срібло) в бучацькому замку. Після смерти останнього 80-річний Домбський вимагав його повернення в Зофії Ґольської, але її слуги зневажили старого[114]. На Бучачу був забезпечений посаг першої дружини С. Ґольського Катажини та Ельжбети Бучацької (не вказано її герб) з Паднєвських[115], першої дружини Єжи Войцеха Бучацького-Творовського[116].

Конфлікт між Зофією Ґольською та Іваном-Юрієм Радзивіллом

1614 року, в січни як вислід феодальних сутичок замок у Бучачі, який належав тоді Зофiї Стадніцькій-Ґольській з Замєхова (нині село в Польщі), здобув князь Іван-Юрій Радзивіл (ординат Несвіжу, троцький каштелян[117]) завдяки підкупу залоги при допомозі галицького старости Станіслава Влодека. Причина конфлікту полягала в несплаченому борзі уже покійного С. Ґольского: його жовніри ще за життя «сюзерена» спричинили шкоду в маєтностях дружини І.-Ю. Радзивілла — дідички Язловця Елеонори з князів Острозьких Язловецької, удови Героніма Язловецького, які І.-Ю. Радзивіл оцінив у 90000 злотих. Після позову до суду він від імени дружини отримав право інтромісії на Бучач як відшкодування втрат[118].

Напад на замок відбувся під претекстом примусового виконання рішення суду. З. Ґольська, вийшовши повторно заміж за подільського воєводу Станіслава Лянцкоронського (він у 1616 році купив, зокрема, Бучач і Підгайці з прилеглими маєтостями[119]), подала позов до Коронного трибуналу з приводу нападу на Бучач, вимагала повернути 60000 гривень. С. Лянцкоронський, використовуючи зв'язки, добився покарання у вигляді інфамії та баніції для І.-Ю. Радзивіла. Остаточно закінчилась суперечка «полюбовно» 11 лютого 1615 за посередництва київського воєводи Станіслава Жолкевського та руського воєводи Івана (Яна) Даниловича. Спочатку маєтність перевели до секвестру, а після скасування всіх поданих позовів Бучач мав відійти до Лянцкоронських[118].

Подальші роки

1622 року почався конфлікт між пробощами Бучача та дідичами з іншими сторонами конфлікту через відбирання останніми «ґрунтів», несплату коштів на утримання вікарія[120].

Період національно-визвольної війни

Бучач на фрагменті спеціальної мапи України Боплана, 1650
Пам'ятна дошка королю Яну III, осінь 2013

У 1630-х роках відбулася чергова перебудова замку[105].

Після початку визвольної війни проти польсько-шляхетського панування в місті було скликано всю громаду для проведення наради щодо подальших дій[121]. Восени 1648 року міщани Чорткова та селяни з Білої здійснили похід на Бучач[122]. Український історик Володимир Грабовецький стверджував про здобуття замку повстанцями[123], що виглядає сумнівним. 1648 року фортецею безуспішно намагались оволодіти незначні частини козацько-селянсько-татарського війська[124]. Обороною замку командував дідич міста Ян Потоцький[125]. Було підпалено околишні будинки[126].

1652 року дідич Ян Потоцький подарував «на вічні часи» василіянський монастир Святої Трійці з церквою та всім майном (час заснування та побудови дерев'яних будівель поки що невідомий, був реставрований за кошти, виділені його матір'ю — Марією Амалією Потоцькою з Могил[108]) католицькому ордену домініканів[108] надав ґрунт (земельну ділянку) для кляштора.[127] За одними даними, Ян Потоцький надав кошти для спорудження костелу (на плані мав форму латинського хреста) Воскресіння Господнього.[128] За іншою версією, при православному монастирі василіян кам'яна церкву збудували коштом власниці Марії Могилянки-Потоцької.[108] За часів володіння містом Яном Потоцьким при фарному костелі існувала школа, шпиталь для 8 хворих.[128] Також він близько 1664 року заснував у місті греко-католицьку парафію[129]. 1653 року через Бучач прямувало коронне військо на Кам'янець, яке потрапило в облогу під Жванцем[130].

Під Бучачем під час походу на захід військ Богдана Хмельницького разом з московитами відбувся бій їх загонів із загоном кінноти, висланим коронним гетьманом Станіславом «Реверою» Потоцьким. Через значні втрати коронне військо відступило на захід.[131] Михайло Грушевський, «Історія України-Руси»:

« З-під Ягольниці пішли ми до Львова сентября 4, і по дорозі твої ратні люди у польських городів Язлівця, Бучача, Бережан, Теребовлі, Потока, Тернополя, Підгайців і за Дністром Галича, Поморян, Голих Гір, Бужська попалили «посади». В Язлівці, Бучачу і Бережанах в маленьких городках засіли Ляхи, Жиди, Вірмени, і міщан богато, і ми до них приступати не веліли, тому що городки муровані, тверді-аби не наробити утрат.  »
[132]

У 1655, 1667 роках фортецю намагалися захопити кримські татари та московити, але зазнали невдачі, відступаючи, спалили місто.

Старий будинок (колишня бурса)
Фасад василіянської церкви

Мандрівник-німець Ульріх фон Вердум, відвідавши місто 1671 або 1672 року, залишив опис, за яким:

…місто було великим, оточене камінним муром, мало непогані доми, 3 папські (римо-католицькі) костели, руський монастир (жили монахи-домініканці, мова про переданий Яном (Янушем) Потоцьким монастир), вірменська церква; жидівські: божниця, гарне окописько, оточене окремим муром. Замок, його фортифікації кам'яні.[133]

У XVII—XVIII століттях тут працювало близько 10 водяних млинів: три на потічку з передмістя Нагірянки, решта на Стрипі. Один з млинів називався папірнею (вгору по Стрипі, неподалік Підзамочка): у великих ступах товкли ганчір'я, з маси робили папір. На початку XX ст. малі та віддалені млини занепали, деякі переробили на електростанції. На сьогодні залишились дві колишні мукомельні споруди (не мають великого дерев'яного колеса зі скриньками для води, жолобом для її подачі. Теперішня вул. Стрипна колись називалася Млинарською[134].

Весною 1672 р. гетьман Петро Дорошенко разом із турецьким султаном Мехмедом IV почали війну, 18 серпня відбили у поляків Кам'янець-Подільський. 1672 р.: турецько-татарське військо зруйнувало тільки частину міста та замку[135]; 18 жовтня у Бучачі під деревом «Золота Липа», яке збереглося при дорозі на Соколів, був підписаний мирний договір між Туреччиною та Річчю Посполитою. Султан Мехмед IV мав за тимчасову резиденцію бучацький замок[136][137].

За легендою, кордон пройшов по річці Стрипі і поділив місто на дві частини — східну (турецьку) і західну (польську). Окупація лівобережної частини Бучача турками тривала 11 років (тепер вона виглядає малоймовірною, бо в листопаді 1673 року поляки здобули перемогу над турками в битві під Хотином, статті Бучацького договору втратили силу), після демаркації в 1680 р. польсько-турецького кордону в складі Речі Посполитої був навіть Джурин,[138] також, зокрема, Трибухівці, Майдан, Крогулець[139]. Підтвердженням також є факт збору жителів Руського воєводства (урядників, лицарства, простих мешканців) 3 серпня 1674 р. на Бучацькому замку (керівником (губернатором) замку в той час був Кшиштоф Струшевич[140]) з метою організації життя відповідно до потреб того часу (ймовірної навали турків)[141].

1675 р. турецько-татарське військо облягало Теребовлю під командуванням Ібраґіма Шишмана; він наказав кільком башам здобути бучацький замок, в якому перебували шляхтичі та міщани. Місто було взяте без надзусиль та підпалене. Частину євреїв догнали під брамою замку та вбили. Замок боронився завзято, але шансів на тривалу оборону було мало; врятувала звістка про підхід військ під проводом короля Яна III Собеського[142]. У вересни 1676 р. турецько-татарське військо під проводом бейлербея Дамаску Ібраґіма-паші на прізвисько «Шейтан»[143] сильно зруйнувало замок, всі житлові будинки міста[144]. Після здобуття Бучача, Язловця, Золотого Потоку Ібраґім-паша «Шейтан» дав наказ розбити табір в околицях Бучача[145].

Король Ян III Собеський був у Бучачі 1683 року (очевидно, до «Віденської відсічі» 12 вересня). У місті пам'ятають про «Джерело Яна Собеського». На опорній стіні було встановлено дві пам'ятні плити з барельєфом та написами, що біля цього джерела відпочивав король (нині збереглася лише кам'яна).

1684 року посли Галицької землі запропонували сеймові задовольнити прохання щодо звільнення від сплати податків маєтності Бучач і Золотий Потік принаймні на 6 років, оскільки вони зазнали руйнувань від ворога та кілька разів через них переходило коронне військо.[146]

Під Бучачем розташовувався табір війська під командуванням коронного гетьмана Станіслава Яна Яблоновського під час його кампанії на Поділлі 1688 року. Король 26 серпня вислав сюди Станіслава Антонія Щуку, щоб він переконав гетьмана коронного та гетьмана великого литовського Казимира Яна Сапегу піти на Молдавію. Після прибуття до Бучача близько 3 вересня С. А. Щука переконався, що К. Я. Сапега на сеймиках готує політичні акції, не готуючись до походу. Після укладення проекту угоди між К. Я. Сапегою та королем С. А. Щука в середині вересня виїхав до короля (Золочів).[147]

Існували язловецька брама,[148] львівська, галицька, припускають про існування теребовлянської, загайпільської брам. Француз д'Алерак — придворний короля Яна III Собеського — в своїх описах вказував про існування мурів та чотирибічних башт у місті[149].

У серпні 1687: король Ян III Собеський стояв у Бучачі та околицях з табором (обозом), проводив військову раду щодо здобуття Кам'янецької фортеці, після отримання звістки про перемогу над турками князя Лотаринґії Леопольда I Габсбурґа в Угорщині наказав відспівати молитву Te Deum[150]. За час перебування короля в місті воно не отримало від нього великої допомоги у відновленні[144]. 7 серпня 1687 р. сеймик Галицької землі звільнив маєтности С. А. Потоцького від оподаткування (в тому числі Бучач) через знищення. 1688 р. Галицький сеймик підняв питання, щоб С. А. Потоцького, в чиїх маєтках були розквартировані жовніри, отримав за це належне йому «уконтентування»; справу мали розглядати на січневому сеймі в Городні (Гродно, нині Білорусь)[151].

1699 р. єврейська громада отримала від короля підтвердження своїх прав. 20 травня 1699 р. власник міста — стражник великий коронний Стефан Александер Потоцький — видав грамоту-привілей для єврейської громади Бучача, в якій визначались права та обов'язки представників цієї етнічної громади міста.[152] Завдяки цьому етносу в місті з'являються ґуральні, набуває поширення звичай (потім — звичка) вживати горілку. До цього міщани віддавали перевагу меду, пиву, вину. В одній з тогочасних пісень були рядки:
Га-ча-ча, га-ча-ча, горілочка з Бучача,
А келішок з Терембовлі,
Дай нам, Боже, здоров'я[153]!

Відсутність міста на мапі 1700 р., напевне, можна пояснити або наслідками польсько-турецьких воєн, або автори просто не позначили сильно зруйноване місто.

Терени міста на мапі 1700 року

15 травня 1703 дідич міста С. А. Потоцький видав привілей для шевських цехів (більшого та меншого)[154]; 16 серпня 1703 менший шевський цех отримав ще один привілей від дідича[155]. Ще одну грамоту-привілей для відновлення та розвитку міста С. А. Потоцький видав 8 листопада 1706 р. в Бучачі[156]. У грудни 1707 цар Московії Пьотр І наказав арештувати С. А. Потоцького за підозрою в шпигунстві на користь Речі Посполитої; дідич зумів уникнути арешту, але в його маєтностях були розквартировані близько 8000 московських солдатів під командуванням бригадира Г. Кропотова (довірена особа царя, підлеглий А. Мєньшикова[157], які грабували, ґвалтували мешканців Бучача (також інших маєтностей власника, чим завдали йому та його містам, селам значних матеріяльних збитків)[158].

7 грудня 1712 в Любліні С. А. Потоцький разом з дружиною видали дарчу грамоту про заснування монастиря оо. Василіян на місці костелу Святого Хреста в Бучачі (незвичний для тодішньої Речі Посполитої вчинок[159]. Монахи-василіяни, які переїхали до міста з території Великого князівства Литовського[160], починають навчати в заснованій теологічній школі як вже діючих священиків, так і дітей, які планували ними стати[161]. Після смерти С. А. Потоцького (1 серпня 1727 р. в Городенци) місто дідичила його вдова Йоанна з Сенявських Потоцька до своєї смерти 1733 р.; після неї — син Микола Василь[162].

1715 року кс. Алєксандер Млодкєвіч заснував при костелі «Братство шкапліра Матері Божої», 20 липня відбулися перші вибори до нього[163]. 1728 року закінчили будівництво головної синагоги міста[164].

На середину XVIII століття припав час містобудівної діяльності мецената М. В. Потоцького, архітекторів Бернарда Меретина та Ґотфрида Гофмана, скульптора Йогана Ґеорґа Пінзеля. Зведено ряд визначних пам'яток пізнього бароко, які сформували обличчя старого міста: придорожні скульптури («фігури») святого Яна Непомука (1750) і Непорочного Зачаття Богородиці[165] (1751), міська ратуша (бл. 1751), приміщення василіянського монастиря (17511753 рр.), новий парафіяльний костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії (17611763), церква Покрови Пресвятої Богородиці (бл. 1764). 1754 року Руська провінція Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) на основі дарчої М. В. Потоцького, за дозволом короля Августа III Фрідріха (привілей від 22 жовтня)[166] засновує василіянську гімназію. Також дідич у місті заснував власну ґуральню на березі потічка (неподалік новозбудованого палацу, тепер тут — Бучацький мальтозно-спиртовий завод)[167].

8 листопада 1764 у Львові оформили акт дарування «Миколая на Бучачі, Потоці, Городенці, Печеніжині Потоцького воєводича белзького» (відпис перебуває в архіві домініканів у Кракові); за ним місто Бучач з палацом, передмістями, селом Підзамочком та 14 сіл, належних до цього «Бучацького ключа», отримували Антоній Міхал Потоцький (?—1766) і його брат, львівський каштелян Юзеф. Також усі спадкоємці мали отримати права на столове срібло та інші цінності, які були в депозиті у ченців-домініканців Кам'янець-Подільського конвенту… до рівного поділу. Поділ мав контролювати родич, Теодор Потоцький (1738—1812). Цілий і детальний перелік цінностей (пол. nobilitów) був у палаці М. В. Потоцького в Бучачі, доглядав за ним Каєтан Домбровський. М. В. Потоцький зобов'язав всіх наступних спадкоємців до виплати щороку 50000 флоринів для утримання костелів Бучача, Потоку, Городенки. Записом нові дідичі Бучача Антоній Міхал та Юзеф Потоцькі зобов'язувалися змурувати нову церкву в місті, бо стара руйнувалася. Документи були додані до архіву урядових актів у Львові 15 листопада 1764 року, до архіву земських актів у Галичі 21 листопада 1764[168].

У місті проповідував відомий польський історик, дослідник генеалогії та геральдики, єзуїт Каспер Несецький. 1765 року місто стало центром новоутвореного римо-католицького деканату[169]

Грушевський казав: «Польсько-жидівське місто, з його никлим життєм, пародією торгівлі та промислу, — на місці … інтензивного міського життя руських часів — було одним з найбільш характеристичних дарів „культурної місії“ Польщі на Руси»[170].

Габсбурзький період

У складі Габсбурзької монархії

Бучач та околиці на мапах Ф. фон Міґа, XVIII ст.
Королівство Галичини та Володимирії, 1777—1782
Бучач на мапі Галичини у складі Габсбурзької монархії, 1800
Бучач на мапі 1897 р.
Бучач — повітовий центр Східної Галичини (1910)
Вигляд на Бучач із замку
«Австрійське» місто

1772 року, після першого поділу Польщі, Бучач відійшов до володінь Габсбурзької монархії1804 р. — Австрійської імперії). 3 жовтня 1772 дідич М. В. Потоцький із смутком спостерігав за проходженням частин війська монархії Габсбурґів: вони ночували в Бучачі, а вранці 4 жовтня вирушили в напрямку Чорткова. 15 квітня 1773 з полудня почалася пожежа за язловецькою брамою (або на тодішньому покровецькому передмісті); сильний вітер сприяв пожежі, загорілись 130 будинків[171]. 1773 р. при монастирі оо. Василіян відкрито вищі філософські курси[172].

Після першого поділу Речі Посполитої наприкінці 1773 року сусідні Монастириська — найближче до Бучача місто — та Чортків стали центрами двох з 13-ти дистриктів Галицького округу Королівства Галичини та Володимирії. 14 березня 1775 Галицька придворна канцелярія затвердила проект від 11 жовтня 1774, за яким реформований Галицький округ (крайс, циркул) з центром у Станиславови складався з чотирьох дистриктів, старі Монастириський, Чортківський дистрикти скасовувалися. Новим дистриктовими центрами ставали, зокрема, Галич, Заліщики. Декретом від 2 вересня 1780 року губернатор Галичини був зобов'язаний провести нову адмінреформу коронного краю. 22 березня 1782 року імператриця Марія Терезія видала патент, за яким взагалі скасовувалися дистрикти, створювалися 18 округів, остаточні межі затвердив цісарський патент від 25 листопада 1783 року[173] — Бучач і навколишні села ввійшли до складу Станиславівського округу Габсбурзької імперії.

1 лютого 1779 до міста прибув граф Ян Потоцький (син графа[174], львівського каштеляна Юзефа Потоцького,[175] рідного брата Антонія Міхала, староста канівський з 1782[174]), який з дружиною Йоанною — за заповітом Миколи Василя Потоцького[176] — став новим дідичом Бучача. 1781 року почала діяти пошта[177].

1783 року розпорядженням імператора Йозефа II кладовища біля храмів мали бути ліквідовані, могили навколо них підлягали знесенню, крипти мали бути звільнені від домовин, ховати у криптах заборонялося[178]. 13 травня 1783 Йозеф II видав декрет про піднесення міст Галичини та Лодомерії, за яким Бучач був віднесений до III-го класу міст (мали власний магістрат).[179][180].

1786 року місто потрапило під секвестр за рішенням Коронного трибуналу з невідомих причин[181]. 7 червня 1786 через виїзд до Литви дідичка графиня Йоанна Потоцька права на дідицтво міста передала рідному брату чоловіка (каноніку ґнєзненському, краківському[176]) графу Каєтанови Потоцькому[181]. Після цього містом керував маґістрат з чотирьох осіб: президента (пол. prezes, синдика (sędyk), радника (radca) та бурмістра (burmistrz). Для його утримання були призначені 964 морґи землі громади. В цей час було виготовлено печатку магістрату з гербом міста. Пізніше маґістрат скасували, було утворено «домініум»[182].

26 травня 1790 після спільного засідання міського уряду та представників ізраелітського кагалу було видане свідоцтво, за яким скарга кагалу стосовно ймовірного пограбування бучацькими студентами Мошка Берковича вважалася безпідставною через відсутність факту злочину, про що було також повідомлено кримінальний суд у Станиславови. 19 травня 1799 єврейський кагал вніс прохання до керівників міста покарати ізраелітів, які бунтували, арештом чи грошовим штрафом, тільки не тілесно; воно було задоволене[183].

У складі Австрійської імперії

Бучацька ратуша зі старим завершенням

1804 року при монастирі отців Василіян відновила діяльність гімназія, в якій навчалися відомі українські та польські діячі культури, літератури і мистецтва, зокрема, Антін Любич Могильницький, Корнило Устиянович, Іван Гушалевич, Порфирій Бажанський, перший комендант Львова часу ЗУНР Микола Маринович[184], польський художник Юліуш Коссак[185], письменник Станіслав Россовський, літератор Ян Лям[186]. Серед викладачів — поети о. Юліян Добриловський, Іларіон Грабович, біолог Семен Труш.

Після організації у Львові на початку ХІХ ст. Галицької крайової будівельної дирекції в місті почав діяти будівельний комісаріат як її територіальний підрозділ[187].

У 1809–1811 роках проходила ліквідація Бучацького римо-католицького деканату[188] через окупацію частини його території росіянами. 1811 року: австрійська влада винесла ухвалу, за якою містом вважався населений пункт з міським привілеєм, що мало тільки облікове, не правове значення;[179] трапилася значна пожежа в місті.

Дідичі — каноніки Павел та Каєтан Потоцькі — продали євреям замок, які почали розбирати його на матеріал для будівництва[137] 1812 р. дідичі — каноніки П. та К. Потоцькі — наказали розібрати останню з спостережних башт Бучача на горі Федір та спорудити з каменю гробницю-каплицю в стилі класицизму на міському цвинтарі[189].

1814 р. після смерти каноніка графа К. Потоцького (1751—24.4.[190] 1814[176]) дідичем став його рідний брат граф Павел — канонік краківський[174], схоластик катедральний луцький[176][191]. За часів каноніків Потоцьких було розпочато будівництво приміщення римо-католицької плебанії[192] (ймовірно, тепер на цьому місці — дитячий садок «Теремок» біля костелу). 27 вересня 1818 помер дідич граф Павел Потоцький[190]. Дідичем став тоді малолітній граф Адам Потоцький (1803/1804, Бучач[193]—1890, Підпечери[174]), опікуном був його батько Марцелій Мар'ян (1775[192]/1781[194]—1851)[192] (син графа Домініка — рідного брата каноніків[174]).

Після Віденського конгресу влітку 1815 року Тернопільський край повернено Австрійській імперії. Чеський письменник Карл Запп, подорожуючи Галичиною в 1830-х, залишив цікаві спостереження про побут і звичаї Бучача, сіл повіту; польський архітектор, художник Єжи Ґлоґовський виконав кілька акварелей з краєвидами міста. В I-й половині XIX ст. в місті вироблялись орнаментальні тканини поряд з такими містами, як Борщів, Косів, Яворів, Броди, Сокаль[195]. 1822 року за сприяння латинського пароха кс. Міхала Домбровського завершили будівництво плебанії, розпочате дідичем — графом К. Потоцьким[196]. З 1830-х років почала діяти Бучацька золототкацька мануфактура.[197] Щоправда, сучасні польські дослідники А. Чиж, Б. Ґутовський стверджують про її заснування дідичем Оскаром Потоцьким у другій половині ХІХ ст.[177] 1831 року: епідемія холери забрала 770 бучачан (110 християн, 660 юдеїв), згоріла синагога[191] (очевидно, велика).

Після створення 2 травня 1848 року у Львові Головної Руської Ради (ГРР) в місті почала діяти окружна Руська Рада. Зокрема, окружна Руська Рада в місті скаржилася Головній Руській Раді, що: польські поміщики грабують, мучать народ руський, а австрійський уряд не перешкоджає йому, на скарги селян не звертає уваги, і, взагалі, селяни не можуть поскаржитись на пана, бо він за допомогою … властей покарає їх[198]. У 1840-х роках відновлено Бучацький деканат РКЦ[199]. У серпні 1848 року Руська Рада в Бучачі повідомляла ГРР про переслідування українського селянства за підтримку вимоги поділу Галичини на дві провінції[200].

Скасування панщини 1848 р. сприяло розвитку економіки, основне місце в якій продовжувало займати рільництво, що мало натуральний характер. З 1856 року тричі на тиждень, з 1861-го, після побудови залізниці з Відня до Львова, — щодня ходив поштовий диліжанс. 1863 року почав діяти телеграф, звичайна пошта — 1871-го.

З 1854 р. через місто проходили три муровані дороги (гостинці): 1) Бучач — Озеряни — Монастириськ — Нижнів — Станиславів, 2) Бучач — Трибухівці — Чортків — Тернопіль (або Чернівці), 3) Бучач — Зелена — Струсів — Тернопіль[177]. 1856 року закінчили будівництво мурованого «гостинця» Бучач — Язловець — Товсте[201].

2 травня 1855 року о 3-й годині по обіді була потужна злива, стрімка вода потоку (з Нагірянки) зруйнувала млини, місток між старим та новим містом (збереглись залишки, які видно з вул. Підгаєцької трошки вище церкви святого Миколая), будинки, крамниці.[202]

1864 року Бучач 919 мешкальних домів, з них 90 мурованих, 359 з «пруського муру», 360 дерев'яних. Крамниць єврейських 158, католицьких 2; заїзних домів 46, шинків 168. Було два цехи: шевський, ковальський; кушнірський, ткацький, кравецький скасовані. Серед майстрів 30 католиків, євреїв 372; челядників євреїв 215, католиків 60. Було два уряди (адміністрації): повітова, скарбова (податкова). Духівників усіх 18 (в тому числі 12 вчителів), урядовців. Були аптека, гарбарня, фабрика поташу. Місто мало 1753 морґів орного поля, 244 — сіножатей, 1454 морґи лісу, всього 3451 морґів; пасовища не було. Дідичу належали: 492 морґи поля, 41 — сіножатей, 1241 — лісу. Місто мало 204 коней, 62 воли, 395 корів, 126 овець, 627 свиней.

В Бучачі були нижча гімназія (160 учнів), народна школа, «препаранда» для підготовки вчителів початкових шкіл (всього 244 учні).

На передмістях (Ґавронець, Нагірянка) проживали 1663 осіб, з них: 994 греко-католики, 495 латинників, 1 протестант, 173 євреї. За професією: 2 урядники, 7 військовиків, два літерати і мистці, один лікар, 143 власники ґрунту, 4 власники домів, 14 промисловців і ремісників, 134 денних зарібників, 11 ремісників-челядників, 86 слуг, 206 наємників. Орного поля — 3635 м, сіножатей 203 м, лісу 498 м, всього 4336 м. Дідичу належали: 761 м поля, 139 — сіножатей, 282 — лісу[203].

29 липня 1865 трапилася велика пожежа[204], під час якої згоріли 220 будинків, в тому числі ратуша, монастир і його бібліотека, церква, костел та синагога, і, найприкріше для істориків, — архіви магістрату, суду та інші цінні документи, відсутність яких дуже ускладнює працю дослідників міста.

За «Громадським законом» від 12 серпня 1866 року, «уставодатним» та контрольним органом ставала міська рада, яку обирали за куріальною системою. Її виконавчим органом був магістрат (бурмістр, його заступник, делегати ради).[205][206]

У складі Австро-Угорщини

Вигляд на місто з відрогів гори Федір
Buchach 1860.jpg
Будівля повітового староства (тепер бібліотека), осінь 2013
Ґімназія імени В. Гнатюка, осінь 2013
Бучач до I-ї світової війни (справа за мостом — будинок банку «Праця», осередку української громади міста)

Станом на 1870 рік тут проживали 8959 мешканців, з яких 6,077 (67.9 %) були юдеями[207].

Станом на 1880 рік: територія міста — 3055 морґів, проживало 8967 осіб[208], у тому числі: юдеїв — 6077 (67,8 %), римо-католиків — 1816 (20,25 %), греко-католиків — 1066 (11,9 %)[208]. За іншими даними, всього — 9970 осіб; з них: українців — 1761 (17,7 %), 1920 поляків (19,3 %), 6281 (63,0 %) єврей[209], 8 (0,1 %) євангелистів; будинків — 1017[210].

Прокладення в 1884 р. залізниці Станиславів — Бучач — Ярмолинці призвело до пожвавлення розвитку промисловости й торгівлі, Бучач став одним з найбільших торгових містечок Галичини[211], найважливішим поряд з Тернополем на Галицькому Поділлі[177]. У другій половині XIX століття Бучач славився ткацькими виробами та килимами, які виробляла фабрика в Підзамочку (була закладена в II-й половині XIX ст., за дідича, графа Оскара Потоцького[177]) на засадах місцевого народного ткацтва (зокрема, працювали майстри Володимир, Іван, Степан, Дмитро Нагірянські)[195]. Галицький історик та фольклорист о. Садок Баронч написав перші історичні праці про Бучаччину — «Язлівецькі пам'ятки» (1862), «Pamiątki buczackie (Пам'ятки бучацькі», 1882), видані у Львові.

У 1880-х збудували 4-й гостинець: Бучач — Золотий Потік — Коломия[177].

У 1870-х роках у місті перебував білоруський та польський художник Наполеон Орда, який виконав малюнки міста[212]. 1887 р. перебував на гастролях Театр товариства «Руська Бесіда»: серед акторів — Степан Янович (Курбас), дружина Ванда Яновичева, з ними піврічний син Лесь Курбас — майбутній реформатор українського театру.

Станом на 1880 рік:

  • до Австрійського парламенту обирали 1-го посла:
    • міська громада Бучача разом з громадами Коломиї, Снятина (III-я курія)
    • більші землевласники разом з адміністративними повітами Станиславів, Богородчани, Товмач (I-ша курія)
    • сільські громади разом з сільськими громадами Чортківського повіту (IV-а курія).
  • до Галицького парламенту більші землевласники Бучача і повіту разом з адміністративними повітами Чортків, Гусятин, Борщів, Заліщики (I-ша курія) обирали трьох послів.[213]
  • діяли 4-класні державні («етатові») народна школа з українською мовою навчання для хлопців та з польською мовою — для дівчат.[214]

У 1880-х роках під прикриттям протидії спольщення (полонізації) у місті посилились позиції москалофілів. Перед I-ю світовою лідерами бучацьких москвофілів були лікар доктор В. Могильницький (одружений на московці), гімназійний учитель Онуфрій Ґеців (платний агент). Утворене в місті відділення «Общєства ім. Качковського» утримувало бурсу для гімназистів (сприяли деякі священики — Ульванський, Копистянський), найбільше гімназистів-«кацапів» було з Джурина[215].

1890 р. після смерти графа Адама Потоцького дідичами стали його сини: Еміль, Артур, Оскар, які виділили кошти для ремонту ратуші[192].

У 18911899, за проектом Топольницького і Джованні Батісти Феррарі (1851—1905[216], або львівських архітекторів Тадеуша Мостовського, Гіполіта Слівінського[186]), спорудили будівлю державної 8-класної цісарсько-королівської гімназії, в якій навчалися, зокрема, студентський діяч Адам Коцко, історик Іван Джиджора, художник Володимир Ласовський, письменник Осип Назарук, поет-січовик Іван Балюк, польський актор, радіо- та кіносценарист Єжи Яніцький[217][218], инші відомі люди. Урочисте відкриття приміщення відбулося 10 січня 1899, виступав намісник Галичини Леон Пініньський; на фасаді були погруддя польських поетів-пророків Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Зигмунта Красінського[186].

15 липня 1893 перестала діяти місцева василіянська гімназія[219]. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. у місті було збудовано торговий пасаж[220]. Центр міста було в основному забудовано у стилі модерн (як і центри Тернополя, Скалата, Заліщиків, Підгайців)[221].

1900 р.: всього — 11756 осіб, з них: українців — 1948 (16,6 %), 3078 поляків (27,1 %), 6730 (57,3 %) євреїв[209]. Рік невідомий: усього — 13000 осіб, з них: українців — 2000, поляків — 3500, євреїв — 7500[8].

1904 року заснована філія товариства «Сокіл» (керівник — Станіслав Сіяк)[222]; 1907 р. — філія товариства «Просвіти»: перші загальні збори відбулися 25 березня 1908 керівником обраний учитель гімназії Никифор Даниш[223](18771954)[224] (читальня «Просвіти» існувала до утворення філії, понад 8 років містилася в домі Гриня Бобика, орієнтовно до 1909 р.; після утворення філії перемістилася до мешкання Гриня Чекановського, де була до 1914).[209] Було засновано по селах читальні «Просвіти», з 27 березня по 15 квітня 1911 пройшли перші торгово-касові курси для жителів міста та повіту, організовані філією «Просвіти»[225]. Почесним членом повітової філії «Просвіти» був Володимир Гнатюк — уродженець Бучаччини[226].

У 1904—1905 роках збудовано 3-поверховий[227] будинок 7-класової жіночої школи (тепер приміщення Бучацької ЗОШ № 1). У 1904—1905-х збудовано 7-класову хлоп'ячу школу з 4-класовою школою для дівчат (так звана Школа «на Бараках»", не збереглась, була знищена після бомбардування червоними військами 1944 р. через те, що в ній розташовувався госпіталь вермахту; зараз на її місці галявина, збереглися підпірні стіни площі, розташована між насипом залізниці та будівлею сучасного районного військового комісаріату)[228].

317 вересня 1905 в місті відбулася виставка промислової та сільськогосподарської продукції, одним з переможців — золота медаль — стала продукція «Фірми Бачевського»[229], львівського єврея-вихриста.

На загальних виборах до Австрійського парламенту 1907 року Бучач увійшов до 60-го сільського змішаного округу (IV курія; Бучач, Підгайці, Монастирська, Вишнівчик); посол (депутат) — львівський адвокат, уродженець Бучача доктор Гайнріх Ґабель (Heinrich Gabel)[230], заступник — доктор Лонгин Цегельський[231]. З 1907-го діяла юдейська друкарня[232], в якій, зокрема, виходив тижневик «Der Jüdische Wecker»[233] (редактор Елазар Роках, за іншими даними, друкувався тут з 1905 року[234]).

Певний час при монастирі, зокрема, у 19131914 роках, діяла ремісничо-будівельна школа[235]. На початку XX ст. звели ряд громадських і житлових споруд: будинок польського товариства «Сокіл» (1905, тепер Будинок культури)[236], церкву Святого Архангела Михаїла (1910) на Нагірянці, «Касу хворих» (тепер корпус районної лікарні). 1910 року тут проживали 14286 осіб.

Перед I-ю світовою Бучач був одним з небагатьох повітових центрів Галичини, в якому не було приміщення «Народного Дому», тому мандрівний театр «Руської бесіди» вистави давав, наприклад, у заїзді Шнітліха; також одним з міст, яке мало міщан-українців[215]. 1913 року в місті діяла броварня[237].

1914 року величавим концертом ушанували 100-ту річницю народження Тараса Шевченка[238].

Перед 1914 р. у місті було два готелі («Центральний» на 10 номерів, «Імперіял» — на 8[8]) з ресторанами, звичайних шинків-корчм — понад 10[238]. Були заїжджі двори «Брістоль», «Молдавія» (номер коштував 2,5—4,0 корони). Ресторани: Леліґдовича, Климентія Рогозинського, «Казино» (всі працювали за попереднім замовленням), на двірці (тобто на залізничній станції; будівля Бучацького залізничного вокзалу не збереглась). Місто було досить брудним[8].

Бучач на мапі Адміністративний поділ Королівства Галичина, 1914 р.

Повітовим старостою за Австро-Угорщини, зокрема, був Юзеф Бєрнацький, його заступником — барон Лєвартовський, міським посадником — Прусак.[239]

Перша світова війна

Східний фронт у травні (ліворуч) і влітку (праворуч) 1916 року
Наслідки бомбардування Бучача московитами, 1916
Московити вступають в зруйнований ними Бучач, 1916 рік
Бучач після руйнації московитами в І-шу світову

На початку І-ї світової московські війська спричинили пожежу, вся середина міста і передмістя поза церкву Святої Покрови вигоріла дотла (згарища залишались до початку ІІ-ї світової)[240]. Місто (як Галич, Гусятин зокрема[241]) було сильно зруйноване[242] (зокрема, «врятувалась» лівобережна частина, ступінь знищення — понад 60 %[243] спалене внаслідок дій російських окупантів як помста за ліквідацію шпигунського осередку, очолюваного москвофілом О. Ґецівим[244]. Знову згоріла частина міських архівів.

Під час Першої світової війни в межиріччі Серету і Стрипи проходила лінія фронту. 15 серпня 1914 в місто вдерлася російська армія (після Лютневої революції в Росії активізувалися більшовики[245]). Московити брали місто двічі: після початку Галицької битви у серпні 1914, потім — після т. зв. Брусиловського прориву[246] 7 червня 1916[247][248] до липня 1917 до моменту, коли його знову відвоювали австро-німецькі війська[249].

У лютому 1916, коли велась позиційна війна, залізничну станцію та місто бомбардували під час нічних нальотів московські-російські нападники, одного разу використавши при цьому заряди із задушливими газами[250]. Тут певний час перебував штаб 7-ї російської армії після початку наступу 1917 року[251]. Під час відступу росіян у ході П'ятої Галицької битви 12 липня 1917 Бучач залишили частини 7-ї російської армії, натомість увійшли частини армій Німеччини, Австро-Угорщини під командуванням генералів фон Ботмера, Вінклера. У період російської окупації, очевидно, діяв Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка.

В останні дня жовтня 1918 в місті була невелика військова залога, відділ для охорони тунелю (в основному — галичани-ополченці), відділ саперів (в основному — боснійці-ополченці), які провадили вузькоторівку до Золотого Потока. З проголошенням ЗУНР частини склали зброю. Шефом експозитури для відбудови поселень був майор Віктор Лучків. Станиця жандармерії була трохи більша, ніж в мирний час, серед них — українці (зокрема, заступник команданта Павло Кухтин з Переволоки). Останнім повітовим старостою був Юзеф Бернацький (Józef Biernacki), його заступником барон Лєвартовський (Lewartowski), посадником міста прусак[252][253] Кефферміллєр[254].

За москвофільство арештували та вивезли до Талергофу: Івана та Стефана Беріз, Івана Лісовського, Григорія Громадського, Н. Мандіровича, д-ра Володимира Могильницького з дружиною, Антіна Шведу, Н. Нагірянського, Кирила Крижанівського (помер на тиф у таборі)[238].

Читальня «Просвіти» під час I-ї світової війни не діяла[209]. Пошкодження міста внаслідок війни оцінюються як нищівні[244].

Українська Державність — ЗУНР

1 листопада 1918 року українці перебрали владу в Галичині і створили Західноукраїнську Народну Республіку (офіційна назва від 13 листопада 1918). Перехід влади до українців у місті відбувся швидко (як і в Станиславови, Стрию, Коломиї, Бродах, Збаражи[255]), спокійно. 1—2 листопада 1918 року місто увійшло до складу Української держави — ЗУНР. 2 листопада було встановлено владу Української держави в місті та повіті Бучач[256]. 1 листопада 1918 відбулися збори народних делегатів[257].

Першим міським головою (посадником) міста тоді був Климентій Рогозинський, першим державним повітовим комісаром (обраний на повітовій нараді більшістю голосів) — доктор Іларіон Боцюрків. Після виборів повітового комісара на зборах 7 листопада 1918 за участи 209 делегатів з 70 громад повіту[258] представники власників великої земельної власности, пізніше — представники єврейської громади — склали заяву лояльности ЗУНР[259]. Делегатом до Української національної Ради був Остап Сіяк[260]. Помітний уплив на життя міста того часу мала родина його пароха о. Дениса Нестайка.

Вояки УГА в Бучачі (1919)
Мапа 1920 року

У Бучацькому повіти тимчасово були призначені наступники урядники ЗУНР : майор інженер Віктор Лучків — військовий комендант (невдовзі його змінив четар Михайло Босаків), хорунжий Евген Носковський — залізниця, поручник Юліян Нестайко — жандармерія (невдовзі Павло Кухтин), Теодор Марків — начальник суду, Матитчак — скарбовий уряд, професор Василь Винар — шкільництво, Остап Сіяк — пошта[259].

У грудни 1918 р. директорія УНР заарештувала Митрополита Київського, «відомого україножера» Антонія Храповицького та єпископа Житомирського Євлогія і вислала до Бучача. Владик помістили в монастирі отців Василіян, де вони перебували до травня 1919 року[261].

Зі Станиславова до Бучача було евакуйовано уряд ЗУНР за допомогою збройного залізничного загону на чолі із сотником Іваном Сіяком[262], братом Остапа. У травни—червни 1919 в місті двічі перебувала Начальна Команда Галицької Армії: вперше — під час відступу до «Трикутника смерті», вдруге — після звільнення міста від польських окупантів під час Чортківської офензиви).

25 травня 1919 Державний секретаріат змушено покинув Станиславів та переїхав до Бучача[263] 2 червня[264] (за іншими даними, 31 травня) відбулося засідання послів Української Народної Ради[265]) 1919 р. в монастирі відбулася нарада з участю президента ЗУНР доктора Евгена Петрушевича, державних секретарів, генералів Михайла Омеляновича-Павленка та Олександра Грекова, полковника Віктора Курмановича та інших старшин УГА. Переглядали «фатальну ситуацію на фронті», вирішили використати всі можливості для оборони Галичини, в крайньому випадку — перевести УГА за Збруч[264].

У період ЗУНР в місті відкрили українську гімназію (всього в ЗУНР — 20)[266]. Також до міста прибули 62 цистерни нафти, дві з яких роздали мешканцям повіту, а 60 без сплати вивізного мита поїхали через Скалу за Збруч, через що Держскарбниця втратила 60000 корон, як встановив державний ревізор д-р Михайло Воробець. Винуватців — шмуґлерів нафти — не знайшли, д-р Воробець після слідства наказав арештувати по 3 українці та євреї, серед яких О. С. та священик[267]. Також у місті трапився випадок грабунку під впливом більшовицької проапаганди, наслідки якого ліквідували, однак повітового комісара д-ра Боцюрківа звільнили з посади як невідповідного їй[268].

10 червня 1919 р. передові частини II-го Корпусу УГА підійшли до міста, куди противник перекинув резерви, виявлені летунами УГА. Важливу роль при звільненні міста відіграла артилерія УГА[269]. 11 червня місто звільнили від польських військ[270]. Першими увійшли в місто артилеристи сотника Степана Когута, батарейці Володимира Ґалана, які відбили сильну контратаку уланів[271]. Безпосереднім учасником подій був отаман Степан Шухевич, який відзначав дії начальника штабу II-го Корпусу УГА Альфреда Шаманека. В ті дні добровольцями стали УГА близько 5 000 мешканців міста та повіту[272]. 19 червня 1919 до міста переїхала НКГА, в Бучачі почала формуватися 16-та Бучацька бриґада (командант — отаман Антін Виметаль[273].

Місто було одним з орієнтирів планованого напрямку наступу армійських груп польських генералів Юзефа Галлєра (Józef Haller) (Сокаль — Красне — Бережани — Бучач) та Вацлава Івашкєвича (Wacław Iwaszkiewicz-Rudoszański) (напрямок Самбір — Дрогобич — Стрий — Бучач) весню 1919 року[274]. Бучач (також Чортків, Заліщики) був одним з опорних пунктів базування УГА під час її відступу під натиском поляків наприкінці травня 1919-го[275]. Місто входило до планованого коридору наступу УГА (під командуванням генерала Мирона Тарнавського в напрямку Чортків — Бучач — Станиславів — Калуш — Стрий — Лавочне) для отримання виходу до Чехословаччини[276].

4 липня 1919[277] місто окупували польські війська — увійшла 4-та дивізія піхоти[278].

Бої за місто, у складі ГСРР

Наприкінці липня — на початку серпня 1920 р. більшовики створили в Чорткові ударну групу для наступу на Бучач. У серпні 1920 р. в місті перебував штаб Дієвої армії УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка. 6 серпня більшовиками було проведено гарматний обстріл міста, війська УНР опинились в небезпеці оточення, тому генерал М. Омелянович-Павленко віддав наказ покинути місто. 11 серпня при допомозі Волинської та Київської дивізій місто було звільнене від червоних. До 17 серпня бойових дій не було. 18 серпня за наказом командування війська УНР покинули місто через прорив червоними лінії фронту в районі Ходорова.[279]

18 серпня15 вересня 1920 перебувало під владою більшовиків. Бучацький ревком (голова М. Галон) виконував декрети більшовицького Галицького революційного комітету (Галревкому), що містився в Тернополі. Каральним органом була Галицька Чрєзвичайна (Надзвичайна) Комісія (ГЧК, ГНК, так звана ГАНКА). В місті ГАНКА (чекісти) організувала показовий суд[280].

Від більшовиків місто 16 вересня звільнили частини Дієвої Армії УНР (Бучацький повіт визволяла середня група під командою генерала Олександра Загродського у складі 1-ї Запорізької, 2-ї Волинської, 6-ї січової дивізій[281].

У складі II Речі Посполитої

Дитяча захоронка (тепер поліклініка), осінь 2013
Забудова Повітового Союзу Кооператив
Діячі «Просвіти» Бучача, повіту
Команда «Буревій»
Старий Бучач
Стара хатина. Бучач-Нагірянка
Керівництво Повітового Союзу Кооператив
.

Після закінчення першої світової війни почала діяти Версальсько-Вашингтонська система. Доля ЗУНР визначилась внаслідок Паризької мирної конференції 1919—1920, Варшавського договору 1920 р., Ризького миру 1921, Ґенуезької конференції, Конференції в Сан-Ремо та інших міжнародних договорів. 14 березня 1923 в Парижі Рада послів великих держав — Великої Британії, Франції, Італії та Японії прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над всією територією, якою вона фактично володіла, в тому числі і над Східною Галичиною (фактично ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономії). Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Раймоном Пуанкаре зустрічався митрополит Андрей Шептицький, але безуспішно. Бучач, як частина ЗУНР, був анексований Польщею. Тодішній польський уряд не думав надавати Галичині автономію, посилив заходи, щоб припинити український розвиток, проводячи політику спольщення.

1921 року значна частина міста (центр, найближчі вулички), спалена в перших роках I-ї світової, була в руїнах[282].

1922 р., за почином учнів та учениць-семінаристок створено бібліотеку (містилася в найбільшій з кімнат банку «Праця»)[283]. Після війни 1918—1919 років, незважаючи на тиск влади, відновлюють роботу українські громадські організації «Просвіта», «Пласт», «Сільський господар», «Рідна школа», «Сокіл»; члени повітових філій товариств «Просвіта» та москвофільського «Общества ім. Качковського» утворюють «Українське міщанське братство» (УМБ), яке діяло на основі статуту «Просвіти» (1923 р.)[284]: у 1923–1924 роках збудували будинок УМБ,[285] засновано бібліотеку товариства «Просвіта», 1924 року — повітову учительську бібліотеку. 24 серпня 1924 р. відбулись установчі збори «Повітового Союзу кооператив» (ПСК)[286] (головою Надзірної (тепер спостережної) Ради було обрано пароха Бучача о. Дениса Нестайка, після нього був о. Іван Галібей; директорами були доктор Роман Слюзар, Сильвестр Вінницький[287]. У 1924–1925 роках — зводиться будинок дитячої захоронки (садка) під опікою монахинь СС. Служебниць Станиславівської єпархії УГКЦ (теперішня районна поліклініка)[288]. Освітянка, музикант Софія Ілевич відкрила в місті музичну школу після свого переїзду до міста після закінчення Першої світової війни[289] (за іншими даними, на початку 1920-х років[Джерело?] чи в міжвоєнний період [290]. 1927 р. в місті відкрив адвокатську канцелярію доктор Гринів[291] Михайло.

Незважаючи на утиски українського населення зі сторони польської окупаційної адміністрації, вона докладала певних зусиль для збереження, відновлення обличчя міста.

Автобусне сполучення діяло у 1920-х. Від залізничного вокзалу до центру міста можна було доїхати кінним екіпажем (вартістю від 2 до 3 злотих), авто чи автобусом[292].

На початку 1920-х у місті перебував ординарій Кам'янець-Подільської дієцезії єпископ Пйотр Маньковський (1866—1933, заснував у місті Малу духовну семінарію[218]). До 1930-го діяла дівоча семінарія, яку закрили через брак коштів[293].

У 1930-х роках дідич, граф Артур Марія Казімєж Потоцький (1893—1974, президент (голова) Ради Бучацького повіту[218]) залучав археологів, простих міщан до розкопок замкових підземель, однак нічого особливо цінного не знайшов[294]. У 1920—1930-х роках на місці ґуральні, заснованої М. В. Потоцьким, за сприянням дідича міста А. Потоцького діяла модернізована ґуральня, де працювали 4 робітників[167].

16 жовтня 1930 в місті польська влада провела «пацифікацію українців», зокрема, вояки та жандарми знищили Повітовий Союз Кооператив[295].

1 квітня 1934 територія міста розширена шляхом вилучення зі складу села Нагірянки присілку Ґавронець і включення його до складу міста[296].

Перед IІ-ю світовою в місті діяли наступні Марійські Дружини (надалі М. Д.):

  • М. Д. Пань — канонічно ериґована, аґреґована до Риму у 1932 р., мала 27 членкинь, провідник о. М. Р.
  • М. Д. дівчат-міщанок — членок 75, провідник о Висаріон Бородайко ЧСВВ
  • М. Д. учнів при інституті ОО. Василіян, членів 54, провідник о. Й. Маркевич ЧСВВ
  • М. Д. учнів державної ґімназії, членів 40, провідник о. Іван Терешкун
  • М. Д. учениць державної ґімназії, членок 29, провідник о. Іван Терешкун
  • М. Д. ремісників, членів 33, провідник о. М. Ґрень ЧСВВ.[297]

Переписи:

  • 1921 р.: всього — 7517 осіб, разом із приміськими селами Нагірянкою і Підзамочком — 12309; 847 будинків; євреїв — 51,3 %.
  • 1931 р. в місті 1110 мешкальних домів.
  • 1939 р.: 2400 (21,6 %) українців, 3550 (32,0 %) поляків, 5150 (46,4 %) євреїв[209].

За цей час було зведено будинки:

Брак приватного капіталу та податкова політика уряду РП унеможливлювали справжній розвиток промислу і торгівлі. Місто підупадало надалі (аж до 1939 року), не вважалось торговим[244].

Другі «совіти»

У вересні 1939 Галичину легко окупували московсько-більшовицькі (зважаючи на тільки спорадичний збройний опір польського війська) та нацистські війська. Зокрема, після вторгнення 17 вересня кам'янецька «оперативна група» (командир І. Тюлєнєв) отримала наказ до кінця дня через Чортків вийти до Станиславова[298]. Через погану організацію наказ не виконали (зокрема, дії 25-го танкового корпусу), тільки вдосвіта 18 вересня танки з Чорткова пішли на Бучач, куди також скерували групу військових інженерів та гідрогеологів. Штаб армії червоних отримав вістку про руйнування моста в Бучачі. На аеродромах довкола міста поляки залишили літаки, знявши апаратуру, і 26 таких винищувачів та бомбардувальників захопили червоні[299].

18 вересня 1939 в місто прийшов тоталітарний сталінський режим. 13 квітня 1940 з Бучача вивезли 46 родин (128 осіб)[300].

Прихід нової влади був по різному зустрінутий представниками як етнічних громад Бучача (української, єврейської, польської), так і різних соціальних прошарків — інформовані жителі знали про Голодомор, репресії 1937–1939. На жаль, для нової влади чільні представники української громади міста становили «буржуазно-націоналістичну» загрозу, були «занадто інтелігентними та свідомими», тому їх переслідування не забарилось (зокрема, у квітні 1940 року з двірця (залізничної станції) Бучача до Казахстану виїхало 28 товарняків з 694 особами[301]), а закінчилось воно жахливою різнею перед відступом більшовиків з Бучача. Тільки 1989 року рештки 148[302] бучачан, знайдених у підвалі церкви Святої Покрови, були поховані в спільну могилу біля церкви Св. Покрови.

Поляки — мешканці Бучача — створили підпільну організацію для боротьби з більшовиками, керівником була донька торговця Антонія Красовського Яніна (налічувала 50 осіб). 14 квітня 1940 р. Я. Красовська (Janina Krasowska) була арештована НКВД, під час процесу над воєводською організацією була засуджена до страти. Ймовірно, діяли в організації брати Евґеніуш та Єжи Осостовичі[301]. За більшовиків почала виходити районна газета «За нове життя», на базі майстерні створили ливарно-механічний завод, відкрили зооветеринарний технікум (переведений з Язловця).

Під час відступу більшовиками було знищено та спалено міський архів[303].

Гітлерівська окупація

Староста Іван Бобик
Аерофотосвілину повоєнного міста дивіться в Ізраїльській вікі.
Ґенеральна губернія, Дистрикт Галичина, Райхскомісаріат Україна у 1941—1945 рр.

5[304] або 7 липня[305] 1941 р. Бучач зайняли війська вермахту. Проведений нашвидкуруч перепис установив: у місті проживали понад 8000 євреїв, трохи більше 3600 українців, 3500 поляків.[303] Спочатку Бучач увійшов до складу окружного староства (крайсгауптманшафту) Бережани,[306] а згодом — Чортків (нім. Kreishauptmannschaft Tschortkau). Крайсгауптмани: Ґерхард Літтшваґер (нім. Gerhard Littschwager), Ганс Куят (нім. Hans Kujath). Грошовою одиницею з 18 вересня 1941 замість рубля (карбованця) став злотий[307].

20 липня 1941 відбулося громадське зібрання, на якому прийняли резолюцію, в якій проголошувалося відновлення Української Держави і підтверджувалося, що організаційні заходи щодо створення Тернопільської округи має здійснювати Провід округи під керівництвом Василя Охримовича, а Бучач мав стати центром одного з повітів[308].

З 1 березня 1943 ляндкомісаром[309] Бучача був нім. Verwaltungsobersekretär Вальтер Гофер. 1 липня 1943 було утворено «Ляндкомісаріат Бучач» (нім. Landkommissariate Buczacz).[310]

Перше повідомлення влади для єврейської громади було у липні[311] чи серпні[312] 1941 р.: 800 молодих чоловіків віком 18—50 років зібрали під загрозою кари смерти біля синаґоґи[164] (вочевидь, біля великої) під претекстом висилки на роботу[313]. Однак їх ув'язнили в бучацькій тюрмі, а наступного ранку розстріляли. Частина молодих робітників була переведена до концтабору у Великих Бірках, звідки ніхто не повернувся[314].

Гітлерівці знищили близько 7500 жителів міста і району, переважно євреїв. Молодих людей примусово вивозили на роботу до Німеччини. Під час Другої світової війни колію залізниці у напрямку до Станиславова було зруйновано, пізніше — розібрано, не відновлено по цей час (місцями залишилися насипи — «штрики»).

Восени 1942-го нацисти утворили «ґетто» та окремий табір біля вулиці Підгаєцької;[315][314] число євреїв доходило до 15000 осіб.[314] 17 жовтня 1942 гітлерівці розпочали першу масштабну «Акцію» в Бучачі. Німецька поліція порядку та, під примусом, українська поліція нападали на єврейські домівки і насильно конвоювали мешканців на міську площу; деякі євреї ховались в підвалах та бункерах, тож почалися ретельні обшуки. Більшість бункерів були добре замасковані, гітлерівці розбирали будинки та руйнували фундаменти, сподіваючись знайти захованих. Багато спромоглися втекти з площі, де їх зібрали перед відправкою, близько 200 було вбито при спробі втечі. Того дня було заарештовано 1600 осіб, яких потім відправили на залізничну станцію для транспортування в запечатаних товарних вагонах в табір смерті в Берґен-Бельзен. 30 листопада 1942 була ще одна «акція» (знищено 1800 осіб). Місто було визначене гітлерівцями як «Judenfrei» у квітні-травні 1943 р. (жоден єврей, під загрозою негайного розстрілу, не мав права перебувати)[313]. Залишилися живими близько 50 осіб. У червні 1943 року місто проголошене «Юденрайн» (вільне від євреїв), залишки яких примусово вивезли ніби до Копичинець, розстріляні в околиці Товстого[314].

25 березня 1944 був затверджений план фельдмаршала Еріха Манштайна щодо прориву оточених німецьких сил у західному напрямку через територію Тернопільщини, відповідно до якого прорив оточеної 1-ї танкової армії повинен був забезпечити зустрічний удар 2-го танкового корпусу СС (9-та танкова дивізія СС «Гогенштауфен» і 10-та танкова дивізія СС «Фрундсберг», 100-та легкопіхотна, 367-ма піхотна дивізія Вермахту) в районі Підгайці — Бучач[316].

25 березня 1944 року нацисти покинули місто, натомість увішли червоні. Однак 6 квітня вояки Вермахту, одні з яких проривались з котла поблизу Кам'янця (зокрема, 254-а дивізія генерала Тільманна), інші наступали з боку Монастириська (дивізії «Адольф Гітлер», «Ґроссдойчлянд»), повернули контроль над містом. Невдовзі зі сходу утворився фронт, місто та околиці часто бомбили літаки червоних[317]. Виведення оточених німецьких військ за р. Стрипу в районі Бучача тривало з 6 по 18 квітня[318]. Червоні літаки робили нічні прольоти над містом та околицями, підсвічуючи собі прожекторами, і бомблячи у випадку виявлення цілі (що бувало нечасто, зокрема, 1 травня 1944 року)[319].

У цей час також:

  • діяв місцевий осередок Українського учительського об'днання праці (УУОП), який опікувався вчительською семінарією і торговельною школою[307]
  • виходила газета «Бучацькі вісті».[320]
  • діяв відділок Армії Крайової у Бучачі (садиба спочатку в Монастириськах, командант — Станіслав Ігнатович, пс. Старий, Стахура, уродженець с. Збиднюв, повіт Тарнобжег, проживав у доньки в Березівці, посмертно нагороджений Срібним хрестом заслуги з мечами еміграційним урядом Польщі в Лондоні; за припущенням Збіґнєва Жиромського, вбитий упівцями[321]; з 1 січня 1945 – садиба у Бучачі, командант Міхал Горват (Michał Horvath), арештований НКВС 30 січня 1945, отримав 15 років, вийшов з ув'язнення в 1956 році, виїхав до Польщі[322])
  • створений Юденрат на чолі з Менделем Райхом невдовзі розпустили через недостатню співпрацю з нацистами[323].

Другі «совіти»

Репресовані

Шаблон:Детальніше

Соцреалізм, осінь 2013
Будівля райдержадміністрації, осінь 2013

Червона Армія зайняла місто в результаті успішного проведення Проскурівсько-Чернівецької операції, яка проводилася в рамках Дніпровсько-Карпатської операції, наприкінці березня 1944 року. Однак оточене військами 1-го Українському фронту до 28 березня угруповання нацистів, затиснуті в районі на північний схід від Кам'янця-Подільського до 20 ворожих дивізій, у тому числі 10 танкових і моторизованих, з району Кам'янця-Подільського почало пробиватися в напрямі на Бучач. Водночас з району міста три піхотні і дві танкові дивізії гітлерівців завдали сильного контрудару, щоб деблокувати свої війська. 5 квітня 1-й танковій армії Вермахту вдалося з'єднатися зі своїми військами, а 17 квітня війська 1-го Українського фронту за наказом Ставки перейшли до оборони[324]. Бучач знову опинився під контролем Третього Райху.

Опустілий Бучач, за даними Мілєка Розена, 15[325], за іншими, 21 липня 1944 року взяли червоні[326][327]. Місто знову стало районним центром УРСР[328]. На вершині Федір-гори, біля старого цвинтаря, 1984 року відкрили меморіал на місці поховання радянських вояків (скульптор Євген Карпов[329], архітектор О. Зайцев). Боротьбу проти гітлерівських окупантів вели ОУН та підрозділи УПА. За 100 м за корпусом СПТУ височить символічна могила-курган, насипана 1992 року в пам'ять полеглих за волю України членів ОУН, вояків УПА.

У жовтні 1945 року місцевий костел закрила більшовицька влада, у ньому припинили відправляти Богослужіння, храм перетворили на склад[330]. 1947 року мешкали 3288 осіб[328].

Одним зі «звичаїв» у роботі місцевого НКВД було залишати тіла вбитих біля стіни власної будівлі на кілька діб. Родичі загиблих боялись чи остерігались підійти, бо могли отримати ло 25 років тюрми чи таборів.[331] Тіла потім вивозили, зокрема, на міський цвинтар на Федір-горі, де їх іноді їли собаки. Зокрема, так сталось із загиблим повстанцем Дмитром Тичишиним (псевдо «Меч»), тіло якого 3 доби лежало біля «управи», після вивезення його на цвинтар собаки відгризли голову[332]. Ще однією «культурною акцією» місцевих НКВДстів-МГБистів були застілля з пиятикою наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років, які примусово, після «дружньої пропозиції» очільника місцевого НКВД-МГБ, організовували керівники бучацьких підприємств та закладів, в т. ч. середньої школи (ці «застілля» зазвичай завершувалися зґвалтуваннями наперед обраних начальком жінок, які, на його думку, не мали права відмовити фронтовику в ласці). Одній з них, учительці зі Сходу України, вдалося уникнути фізичної наруги завдяки тому, що попередила свого чоловіка про ймовірне пізнє повернення і попросила прийти її провести від школи додому. Тоді розправилися з чоловіком, який кілька діб провів у місцевому МГБ, де був жорстоко побитий[333].

Після війни старе місто було частково відбудоване; розширено територію (за рахунок передмість), житловий, промисловий потенціал. Тоталітарний режим і надалі проводив «зачищення» міста від «буржуазно-націоналістичного елементу»: потрапляли в тюрми, табори та на спецпоселення представники довоєнних інтелігенції, підприємців; іноді повторно, після повернення до Бучача (родини Берез, Крушельницьких та ін.). З храмів діяла тільки Миколаївська церква, примусово переведена до РПЦ. Підпільну службу вів о. Ярослав Богатюк. Костел, монастир оо. Василіян, церква св. Покрови використовувались не за призначенням (в них знаходились склади, музеї), було частково зруйновано придорожні статуї роботи Й.-Ґ. Пінзеля. На жаль, почали приживатись безбожництво, лихослів'я, пияцтво та інші неодмінні атрибути більшовицького способу життя, в приміщенні колишнього відділку НКВД облаштували кафе «Золота рибка».

1947 року організовано автошколу, 1950 р. — школу механізації сільського господарства (тепер СПТУ № 26). У 19511980 рр. діяла обласна школа майстрів сільського господарства[334]. 1952 року в приміщенні колишнього млина дідичів Потоцьких почала працювати ГЕС «на Топольках» (працювала до 1972 р.)[334]. Невдовзі ГЕС «на Топольках» включили до новоствореного Бучацького РЕМу, з якого розпочалась електрифікація всієї області. Зокрема, електрифікація Бучацького і Монастириського районів проводилась підрядним способом від ТЕЦ Бучацької цукроварні. За якийсь час побудували першу лінію електропередач Бучач-Монастириськ з найвищою на той час в області напругою 35 кВ[335]. У 1953–1956 роках діяла школа медичних сестер (вечірня, в приміщенні тепершіньої гімназії).

У 19551958 рр. на західній околиці міста побудовано цукровий завод, біля нього — селище цукровиків і середню школу. 1958 року почалися регулярні автобусні рейси на Львів, Тернопіль і Чортків, міське сполучення. У 1960-х роках відкрито дитячі школи — художню (1960, ініціатор та перший директор Омелян Ментус, перша дитяча художня школа в райцентрі України), музичну (1963) та спортивну (1965).

1965 року на місці старого спортмайданчику на пагорбі Федір, де відбувся перший футбольний матч у місті, було збудовано стадіон «Колос». 412 жовтня на стадіоні відбулись ігри фінальної частини першості СССР за Кубок «Золотий колос» серед сільських футбольних колективів.[336] 1966—1973 роки: футбольна команда «Колос» Бучач — багаторазовий чемпіон області з футболу, чемпіон України та СССР серед сільських команд, 3-разовий володар «Кубка „Золотий колос“».

Під час будівництва у 1960-х роках дитсадку «Теремок» на місці зруйнованої внаслідок потрапляння авіабомби в 1944 році римо-католицької плебанії в підвальному приміщенні недіючого костелу облаштували котельню, а біля презбітерію храму встановили кількадесятметрову витяжну трубу.

29 жовтня5 листопада 1966 р. в Бучачі на реконструйованому стадіоні «Колос» проходив фінальний раунд змагань ЦР ДСТ «Колгоспник» (тепер «Колос»). Бучацький «Колос» став срібним призером, поступившись команді м. Севастополя[337].

На східній околиці міста, біля Трибухівців, у 1970-х збудували навчальне містечко радгоспу-технікуму; Бучацький коледж Подільського ДАТУ, створений на його базі 1999 року, — один із найбільших навчальних закладів України цього профілю. 30 грудня 1982[338] почав діяти Бучацький районний історико-краєзнавчий музей.

На початку 1970-х років реконструювали центральну частину міста, зокрема, на території колишнього парку знесли пам'ятник В. Леніну (статуя розташовувалася на постаменти, для якого використали в т ч. мацеви з місцевого окописька), за типовим проектом (аналогічна до будівлі в Любомлі на Волині) звели конструктивістську «коробку», адміністративну будівлю, яка різко дисонує з навколишньою забудовою австрійських та польських часів.

У 1970-х роках відбувалися зйомки фільму «Дума про Ковпака»[339].

Наприкінці 1980-х внаслідок «господарювання по-совіцьки» стан будівель монастиря оо. василіян був аварійним. Після укладеного 1985 року договору розпочали відновлювати ратушу[340].

9 травня 1989 урочисто відкрили новозбудовний центральний стадіон на південній околиці міста.

Період незалежної України

Після відновлення незалежности України місто поступово перестає бути радянсько-сірим та безликим, починає набувати європейських обрисів (хоча роботи — дуже багато, враховуючи сьогоднішні морально-економічні реалії): позбулося частини «радянського спадку», частково відновлено пам'ятки архітектури, почастішали відвідини іноземних туристів. Спеціалістами кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів (РРАК) Національного університету Львівська політехніка[341] (завідувач — уродженець Бучача Микола Бевз) розроблена науково-проектна документація для відкриття історико-культурного заповідника в місті. Спроби створення Бучацького історико-архітектурного (або історико-культурного) заповідника, на жаль, поки були невдалими. Донині не відреставровано ратушу, в незадовільному стані — приміщення дитячої художньої школи.

Почала виходити газета «Золота Пілава» (тепер «Нова доба»), інтернет-видання «Бучацькі оголошення», сайти «Бучач сьогодні», Бучацькі новини", Бучацький інформаційний портал.

У серпні 2000 року в Бучачі проходив Синод Єпископів УГКЦ, на якому було створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську, реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії[342].

2829 березня 2002 відбувся Собор Бучацької єпархії УГКЦ під назвою «Ісус Христос — відродження українського народу». 2003 р. завдяки монастирю оо. Василіян відновила роботу одна з двох бучацьких ГЕС, яку називають Топольківською[334]

2012 року почав діяльність мистецький «АРТ-двір» (засновник та керівник — Віктор Гребеньовський).

24 листопада 2013 на Майдані Волі відбулося громадське віче на підтримку асоціації України з ЄС. 26 листопада 2013 в актовому залі Бучацької райради відбулася спільна сесія Бучацьких міської та районної рад, на якій одноголосно підтримали підписання Угоди про асоціацію України з ЄС у Вільнюсі (в тому числі депутати-регіонали[343] 3 грудня 2013 відкрито СТО «Автоцентр Південний» — першу філію фірми «Magneti Marelli» в Україні[344].

23 лютого 2014 р. відбулася панахида за загиблим під час протистояння в Києві 20 лютого 2014 Героєм України Ігорем Костенком[345]

1516 листопада 2014 у місті відбувся Молодіжний форум Бучача за участі гостей, зокрема, зі Львова, Бережан, Чорткова[346]. 16 листопада 2014 о. Володимир Шафран, кс. Даріуш Пєхнік, о. Тарас Дручок, Михайло Суканець за участи голів міста, райради, в. о. голови РДА, директора Львівської національної галереї мистецтв Лариси Возницької освятили пам'ятник Йоану Пінзелю (скульптор Роман Вільгушинський, меценат Василь Бабала).

Влітку 2015 року на вул. Гнатюка науковці держпідприємства ОАСУ «Подільська археологія» (Тернопіль) під час розкопок встановили, що на цій ділянці було масове перепоховання наприкінці ХVIII — на початку ХІХ ст. (знайдені кістки датують ХІV-ХVІІ ст.), а на території колишнього цвинтаря проводилося будівництво[347]. На початку липня 2015-го розпочато роботи із заміни пішохідного моста поблизу міського скверу[348], які завершили до кінця місяця.

35 червня 2016 року відбувся перший мистецький фестиваль-академія «Дні Пінзеля».

У лютому 2018 року в приміщенні районної бібліотеки відкрито Літературний музей.

Див. також

Примітки

  1. Кобельський, М. Бучач // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2004. — Т. 3 : Біо — Бя.— С. 674. — ISBN 966-02-2682-9.
  2. Smulski, A. Mój Buczacz. — Kielce : Światowid, 2014. — S. 5. — ISBN 978-83-62509-03-4. (пол.)
  3. Войтович, Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. — 2010. — Вип. 45. — С. 53.
  4. Войтович, Л. Перша галицька династія // Генеалогічні записки. — Львів, 2009. — Вип. 7 (нової серії 1). — С. 1.
  5. Войтович, Л. Перша галицька династія… — С. 4.
  6. Войтович, Л. Перша галицька династія… — С. 2—3.
  7. Бучач // Енциклопедія українознавства… — Т. 1. — С. 200.
  8. 8,0 8,1 8,2 8,3 Orłowicz, M. Ilustrowany przewodnik po Galicyi. — Lwów : Grafii, 1919; Репринт. Krosno : Ruthenus, 2008. — S. 141. — ISBN 978-83-7530-028-4. (пол.)
  9. 9,0 9,1 9,2 9,3 9,4 Czyż, Gutowski, s. 14.
  10. власне, так стверджували Александер Чоловський та Богдан Януш
  11. Anna Sylwia Czyż (пол.)
  12. «Przeszlość і zabytki województwa Tarnapolskiego»
  13. Логвин, Г. По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки. Поділля. Частина 2.
  14. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 40.
  15. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. ІІІ. — С. 64—70.
  16. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. ІІІ. — С. 72.
  17. Головко, О. Бурундай, Бурондай // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 413. — ISBN 966-00-0734-5.
  18. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. ІІІ. — С. 83—90.
  19. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. ІІІ. — С. 92.
  20. Рибчинський, О. Особливості композиційно-планувальної структури містечка Чернелиця… — С. 30.
  21. 21,0 21,1 21,2 21,3 Городиський, Зінчишин, с. 44.
  22. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 26.
  23. Михайловський, В. Подільське князівство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 305.  ISBN 978-966-00-1142-7.
  24. Михайловський, В. Подільське воєводство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 304.  ISBN 978-966-00-1142-7.
  25. Войтович, Л. Польський король Казимир ІІІ і боротьба за спадщину Романовичів // Вісник Львівського університету. Серія історична. — Львів, 2011. — Вип. 46. — С. 41.
  26. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 33—34.
  27. Ковальчук, М. Теребовлянський замок. Історична розвідка. — Львів : Каменяр, 1997. — іл. — С. 56. — ISBN 966-7255-00-X.
  28. Войтович, Л. Польський король Казимир ІІІ і боротьба за спадщину Романовичів… — С. 37.
  29. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 35.
  30. Чобіт, Д. Українська Волинська держава XIV—XV століть // Пам'ятки України. Національна спадщина. — К., 2017. — С. 18. — ISSN 0868-9644.
  31. 31,0 31,1 Шабульдо, Ф. Любарт, Любарт-Дмитро Гедимінович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 372. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  32. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 39—40.
  33. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 42—43.
  34. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 20—21.
  35. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 112.
  36. Михайловський, В. Васальні стосунки князів Коріятовичів із Казимиром ІІІ та Людовиком Угорським // Український історичний журнал. — К. — 2010. — № 4 (493) (лип.—серп.). — С. 9—10. — ISSN 0130-5247.
  37. Wierzbicka-Michalska, K. Ludwik (Loys) I Andegaweński, zwany Węgierski (1326–1382) // Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1977. – T. XXIІ/1, zeszyt 92. – S. 108–109.
  38. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 114—115.
  39. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 38.
  40. 40,0 40,1 Войтович, Л. Королівство Русі: факти і міфи // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. — 2003. — Вип. VII. — С. 63.
  41. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 123.
  42. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 24.
  43. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 175—176.
  44. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 177.
  45. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 193.
  46. Михайловський, В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI ст. — К. : Темпора, 2012. — С. 118. — ISBN 978-617-569-060-4.
  47. Kowalski, S. J. Powiat buczacki i jego zabytki. — Biały Dunajec-Ostróg : Wołanie z Wołynia, 2005. — S. 33. — ISBN 83-88863-16-9. (пол.)
  48. Станкевич, М. Бучач та околиці… — С. 12.
  49. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — С. 26.
  50. Незрозуміла калька.
  51. Semkowicz, W. Ród Awdańców w wiekach średnich (ciąg dalszy) // Roczniki Towarzystwa Przyjaciół Nauk Poznańskiego. — 1917. — T. 44. — S. 280 [120].
  52. Там само. — S. 285.
  53. Michał Awdaniec a początki kościoła parafialnego w Buczaczu, s. 285.
  54. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — С. 27.
  55. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 5; 87; 158.
  56. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 155.
  57. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 87.
  58. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 87, 155—158. (лат.)
  59. Підставка, Р., Рибчинський, О. Язловець — 640. Історія, архітектура, туризм. — Збараж, 2013. — С. 29—31.
  60. Михайловський, В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. — 2009. — № 5 (488) (вер.—жовт.). — С. 42.
  61. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 228.
  62. Michał Adwaniec z Buczacza (пол.)
  63. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 226—227.
  64. Там само. — С. 344.
  65. Білоус, Н. До питання про запровадження маґдебурзького права в Києві // Український історичний журнал. — 2008. — № 1. — С. 123.
  66. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 231.
  67. Там само. — С. 238.
  68. Ймовірно, Володимир Кубійович.
  69. Памятки українського Замостя // Дїло. – 1918. – 19 лютого.
  70. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 20.
  71. Там само. — С. 73—75.
  72. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 87, 158—159.
  73. Długosz, J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście. — Kraków, 1869. — Т. V. — S. 174. (пол.)
  74. Михайловський, В. Еластична спільнота… — С. 128.
  75. Stadnicki, K. Wspomnienie o Abdankach-Konopkach, Buczackich i Jazłowieckich // Przewodnik naukowy i literacki. — S. 147. (пол.)
  76. Dörflerówna, A. Buczacki Michał Mużyło, h. Abdank (†1470) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków, 1937. — T. 3. — S. 85. (пол.)
  77. Не виключено, що мова може йти про зрівняння його прав як представника «шляхти руської» з правами шляхтичів Мало- та Великопольщі
  78. Szajnocha, K. Jadwiga a Jagiełło, 1374–1413. — T. III. — S. 264.
  79. 79,0 79,1 Боднарук, І. Бучач сто років тому // Бучач і Бучаччина… — С. 64.
  80. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 353—354.
  81. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 87.
  82. Можливо, зі Свіржа.
  83. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 87—88, 159—161.
  84. У виданні Станкевич, М. Бучач та околиці… — С. 13. — помилково вказано: 1) назву роду як Творських; 2) дату — «у кінці XIV ст.»
  85. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — С. 30—31.
  86. Бараніва або Баранів-Сандомирський
  87. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 49.
  88. 88,0 88,1 Czyż, Gutowski, s. 15.
  89. Boniecki, A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne Artystyczno-Wydawnicze, 1903. — Cz. 1. — T. 6. — S. 194.
  90. «Інтерцизи».
  91. Łoziński, W. Prawem i lewem… — T. 2. — S. 88—89.
  92. Wojewodzina Golska. (пол.)
  93. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — С. 30.
  94. Опись Львівського замку р. 1495 // Михайло Грушевський. Твори у 50 томах. – Львів : Світ, 2014. – С. 145. – ISBN 966-603-223-6, ISBN 966-603-367-4 (т. 6).
  95. Ададуров, В. Меморандуми польських авторів початку ХІХ ст. як джерело уявлень уряду Наполеона Бонапарта про південно-західні окраїни Російської імперії // Український історичний журнал. — 2008. — № 2 (479) (бер.—квіт.). — С. 155. — ISSN 0130-5247.
  96. Вирський, Д. Богдан III Одноокий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 311—312. — ISBN 966-00-0734-5.
  97. 97,0 97,1 Городиський, Л., Зінчишин, І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів : Каменяр, 1998. — С. 60. — ISBN 966-7255-01-8.
  98. Ковальчук М. Теребовлянський замок… — С. 61.
  99. За Грушевським – старостинського.
  100. Zubryćkyj, D. Kronika miasta Lwowa. — Lwów, 1844. — S. 147. (пол.)
  101. Фаріон, І. Мовний рубікон з поляками: Люблінська унія 1569 // Слово Просвіти. — 2016. — № 32 (976) (11–17 серп.). — С. 10. – (На часі).
  102. Ірина Фаріон, львівська мовознавиця, посилається на працю Митрополита Іларіона Огієнка 1930 року (С. 42–43).
  103. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 5.
  104. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 5—6.
  105. 105,0 105,1 Станкевич, с. 19.
  106. Бучач. Фотопутівник… — С. 27.
  107. Станкевич, с. 62.
  108. 108,0 108,1 108,2 108,3 Боднарук, І. Бучач сто років тому… — С. 69.
  109. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 349.
  110. Там само. — Т. V. — С. 352.
  111. Грушевський, М. Жиди // Історія України-Руси. — Т. V. — С. 255.
  112. Грушевський, М. Жиди… — Т. V. — С. 257.
  113. Грушевський, М. Жиди… — Т. V. — С. 260.
  114. Łoziński, W. Prawem i lewem… — T. 2. — S. 79.
  115. Łoziński, W. Prawem i lewem… — T. 2. — S. 81.
  116. Boniecki, A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Cz. 1. — T. 2. — S. 222. (пол.)
  117. Lulewicz, H. Radziwiłł Jan Jerzy h. Trąby // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1987. — T. XXX/2, zeszyt 125. — S. 197. (пол.)
  118. 118,0 118,1 Lulewicz, H. Radziwiłł Jan Jerzy h. Trąby… — S. 198.
  119. Boniecki, A. Herbarz polski. — Warszawa, 1909. — Cz. 1. — T. 13. — S. 336.
  120. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 89.
  121. Крип'якевич, І. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). — Львів : Світ, 1990. — С. 123.
  122. Грабовецький, В. Західно-Українські землі в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр. — К. : Наукова думка, 1972. — С. 82.
  123. Там само. — С. 83.
  124. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — С. 36.
  125. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 6.
  126. Baliński M., Lipiński T. Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana… — Warszawa, 1845. — Т. II, cz. 2. — S. 713. (пол.)
  127. Józefowicz, J. T. Kronika miasta Lwowa: od roku 1634 do 1690: obejmująca w ogólności dzieje dawnej Rusi Czerwonej: a zwłaszcza Historyą arcybiskupstwa lwowskiego w tejże epoce / napisana spółcześnie w języku łacińskim przez J. Tomasza Józefowicza. — Lwów : Drukarnia «Zakladu narodowego im.Ossolińskych», 1854. — S. 150. (пол.)
  128. 128,0 128,1 Czyż, A. S., Gutowski, B. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 16.
  129. Smoliński, A. Buczacz — perła podolskiego baroku… — S. 56.
  130. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — С. 38.
  131. Крип'якевич, І. П. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). — Львів : Світ, 1990. — С. 314.
  132. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. IX. — Розділ X. — С. 6.
  133. Czyż, Gutowski, s. 13.
  134. Станкевич, М. Бучач та околиці… — C. 154—155.
  135. Barącz, S. Pamiątki buczacki… – S. 12.
  136. Czyż, Gutowski, s. 17.
  137. 137,0 137,1 Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Galicyi… — S. 143.
  138. Biernat, M. Kościół parafialny p.w. Matki Boskiej Nieustającej Pomocy w Trybuchowcach // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — Kraków : Antykwa, drukarnia Skleniarz, 2010. — T. 18. — 508 іl. — S. 283. — ISBN 978-83-89273-79-6.
  139. Підставка, Р. Язловецький «ключ Поділля» // Нова доба. — Бучач, 2014. — № 33 (8603) (15 серп.). — С. 4.
  140. Lauda Halickich sejmów 1575—1695 rr. // Akta grodskie і ziemskie… — Lwów, 1931. — T. 24. — S. 380. (пол.), (лат.)
  141. Akta grodskie і ziemskie… — T. 24. — S. 380—382.
  142. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — C. 39—40.
  143. Skrzypecki, s. 63.
  144. 144,0 144,1 Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 12.
  145. Skrzypecki, s. 65.
  146. Zaucha, T. Kościół parafialny p.w. Narodzenia Najśw. Panny Marii i Św. Szczepana pirwszego męczenika w Potoku Złotym // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — T. 18. — S. 186.
  147. Palkij, H. Szczuka St. Antoni h. Grabie, ps. Candidus Veronensis (ok. 1654—1710) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków, 2011. — T. XLVII/3, zesz. 194. — S. 471. (пол.)
  148. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 34.
  149. Станкевич, с. 17.
  150. Baliński M., Lipiński T. Starożytna Polska… — S. 721.
  151. Link-Lenczowski, A. Potocki Stefan h. Pilawa (zm. 1726) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1985. — T. XXVIII/2. — Zeszyt 117. — S. 177.
  152. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 14—16.
  153. Станкевич, с. 155—156.
  154. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 16—20.
  155. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 20—22.
  156. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 24—27.
  157. Глава третья. Секретная переписка в петровскую эпоху. Виды шифров. (рос.)
  158. Skrzypecki, s. 73.
  159. Czyż, Gutowski, s. 18.
  160. Ймовірно, з теренів нинішньої Білоруси
  161. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — C. 41.
  162. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 33.
  163. Там само. — S. 90.
  164. 164,0 164,1 Бобик, І. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням (лист Ізидора Ґельбарта) // Бучач і Бучаччина… — C. 477.
  165. У збірнику «Бучач і Бучаччина» на С. 43, вочевидь, помилково названа статуєю святої Анни.
  166. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego Bernardyńskiego we Lwowie… — Lwów : wydane staraniem Galicyjskiego Wydziału Krajowego, 1868. — T. 1. — S. 145—146. (пол.), (лат.)
  167. 167,0 167,1 Станкевич, с. 156.
  168. Skrzypecki, T. H. Potok Złoty na tle historii polskich kresów poludniowo-wschodnich. — Opole : Solpress, 2010. — S. 78—79. — ISBN 978-83-927244-4-5. (пол.)
  169. Zaucha, T. Kościół parafialny p.w. Narodzenia Najśw. Panny Marii i Św. Szczepana pierwszego męczenika w Potoku Złotym… — S. 190.
  170. Грушевський, М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 261.
  171. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 34.
  172. Бучач. Фотопутівник… — С. 19.
  173. Настасяк, І. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії (1772—1848). — К. : Атіка, 2006. — С. 37—39. — ISBN 966-3261-191-9.
  174. 174,0 174,1 174,2 174,3 174,4 Potoccy (07) (пол.)
  175. Potoccy (03) (пол.)
  176. 176,0 176,1 176,2 176,3 Czyż, Gutowski, s. 19.
  177. 177,0 177,1 177,2 177,3 177,4 177,5 Czyż, Gutowski, s. 21.
  178. Мельник, Б. Вулицями старовинного Львова. — Львів : Світ, 2001. — С. 34. — ISBN 966-603-048-9.
  179. 179,0 179,1 Настасяк, с. 105.
  180. У сусідній Теребовли 1777 року ліквідували війтівство, всі справи управи та суду в своїх руках зосередив магістрат → див.: Городиський, Зінчишин, с. 88.
  181. 181,0 181,1 Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 35.
  182. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 36.
  183. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 36—37.
  184. Весна Х., Мельничук Б. Маринович Микола // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 459. — ISBN 966-528-199-2.
  185. Медведик П., Пиндус Б. Коссак Юліуш // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 193. — ISBN 966-528-199-2.
  186. 186,0 186,1 186,2 Czyż, Gutowski, s. 22. Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «.27.27A.S.C..2C_B.G.22.27.27» визначена кілька разів з різним вмістом
  187. Настасяк, с. 112.
  188. Zaucha, T. Kościół parafialny p.w. Narodzenia Najśw. Panny Marii… — S. 190.
  189. Станкевич, М. Бучач та околиці… — С. 18.
  190. 190,0 190,1 Czyż, Gutowski, s. 42.
  191. 191,0 191,1 Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 37.
  192. 192,0 192,1 192,2 192,3 Czyż, Gutowski, s. 20.
  193. Adam hr. Potocki h. Pilawa (Złota) (пол.)
  194. Marceli Marian hr. Potocki h. Pilawa (Złota) (ID: lu.23255) (пол.)
  195. 195,0 195,1 Гординський, С. Бучач і його мистецькі традиції // Бучач і Бучаччина… — С. 95.
  196. Barącz, S. Pamiątki buczackie… — S. 100—101.
  197. Станкевич, М. Бучацька золототкацька мануфактура // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 206. — ISBN 966-528-197-6.
  198. Полянський, О. Західна Україна у двох революціях. — Тернопіль : Джура, 1998. — іл. — С. 11.
  199. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie… — S. 117.
  200. Полянський, О. Західна Україна у двох революціях… — С. 17.
  201. Товсте // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 2 : Г — Л. — С. 146. — ISBN 978-966-457-228-3.
  202. Станкевич, с. 154—155.
  203. Боднарук, І. Бучач сто років тому // Бучач і Бучаччина… — С. 64—65.
  204. є також дата 26 липня → див.: Лукань, Р. Причинки до історії Бучацьких шкіл // Записки Чину Святого Василія Великого. — Т. IV. — Вип. 3—4. — С. 765 (прим.).
  205. Вибори до органів місцевого самоврядування // Вибори Галичині за бабці «Австрії»: кого вибирали галичани сто років тому
  206. Як і в Теребовли → див.: Городиський, Зінчишин, с. 89.
  207. History of the Jews in Buczacz. Translated by Adam Prager (англ.)
  208. 208,0 208,1 Калейдоскоп минулого // Бучач і Бучаччина… — С. 442.
  209. 209,0 209,1 209,2 209,3 209,4 Калейдоскоп минулого… — С. 447.
  210. Бучач. Фотопутівник… — С. 12.
  211. Боднарук, І. Бучач сто років тому… — С. 65.
  212. «Тіні загубленого світу»
  213. Андрусяк, Н. Минуле Бучаччини… — C. 57.
  214. Там само. — С. 57—58.
  215. 215,0 215,1 Коцик, Р. Бучач при кінці XIX-го і з початком XX-го століття… — С. 177.
  216. Бучач. Фотопутівник… — С. 16.
  217. Jerzy Janicki (пол.)
  218. 218,0 218,1 218,2 Czyż, Gutowski, s. 23.
  219. о. Назарко, І. Марійські Дружини в Бучачі // Бучач і Бучаччина… — С. 233.
  220. Пелехатий, Я. Архітектура Тернопільщини… — С. 52.
  221. Там само. — С. 54.
  222. Данилів, Т. Організація молоді в Бучаччині // Бучач і Бучаччина… — С. 281.
  223. Колцьо, В. Праця і розвиток читалень т-ва «Просвіта» в Бучаччині // Бучач і Бучаччина — С. 254.
  224. Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—2003. — ISBN 5-7707-4048-5. С. 488
  225. Колцьо, В. Праця і розвиток читалень т-ва «Просвіта» в Бучаччині… — С. 258.
  226. Там само. — С. 262.
  227. В емігранських та довоєнних виданнях — 2-поверховий
  228. Бобик, І. Бучач і його міщанство // Бучач і Бучаччина… — С. 453—454.
  229. Драк, М. Фірма Бачевських у Львові і розвиток лікеро-горілчаної промисловості в Галичині (1782—1939). — Львів, 2004. — С. 15.
  230. Gabel, Heinrich (1873-1910), Advokat // Österreichisches Biographisches Lexikon. (нім.)
  231. Коцик, Р. Бучач при кінці XIX-го і з початком XX-го століття // Бучач і Бучаччина… — С. 177.
  232. Drukarnia // Instytucje religijne (пол.)
  233. The Hasidim of Buczacz. Translated by Adam Prager
  234. The Jewish Awakener (Der Jüdische Wecker) (англ.)
  235. Дуда І., Пиндус Б. Бедзик Дмитро Іванович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 94. — ISBN 966-528-197-6.
  236. Гузар, М. Жмут спогадів про Бучач // Бучач і Бучаччина… — С. 184.
  237. Бойцун, Л. Бровар (броварня) // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 188. — ISBN 966-528-197-6.
  238. 238,0 238,1 238,2 Калейдоскоп минулого // Бучач і Бучаччина… — С. 448.
  239. Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 73.
  240. 240,0 240,1 Бобик, І. Бучач і його міщанство // Бучач і Бучаччина… — С. 454.
  241. Литвин, Науменко, с. 91.
  242. Зруйнована війною південна сторона площі біля ратуші
  243. Wodziczko, E. Tęsknota za Buczaczem // Głos buczaczan… — S. 63.
  244. 244,0 244,1 244,2 Промисл і торгівля в Бучачі // Бучач і Бучаччина… — С. 178.
  245. Реабілітовані історією. Тернопільська область : у 3 кн. / О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). — Тернопіль : Збруч, 2008. — Кн. 1. — С. 15. — ISBN 978-966-528-297-6.
  246. Шимов, Я. Австро-Венгерская империя. — С. .
  247. Часопис «Дзвін». — Львів, 1992. — № ? — С. 128.
  248. У деяких джерелах можна зустріти помилкове твердження, що російські частини стояли тут безперервно з 1914 до 1917-го → див.: Czyż, A. S., Gutowski, B. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 23.
  249. Бучач. Фотопутівник… — С. 14.
  250. Ткачов, С. Перша світова війна і Тернопільщина // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 94. — ISBN 978-966-457-228-3.
  251. Там само. — С. 95.
  252. Шипилявий, С. Бучаччина в боротьбі за самостійну Українську державу… — С. 73.
  253. У виданні Бучач і Бучаччина, вочевидь помилково стверджено, що цей був Прусак; хіба можна пояснити тим, що це слово польською та німецькою пишеться з великої літери.
  254. У відбитім Бучачи // Діло. — 1917. — 29 вересня.
  255. Макотерський, Ю. Тигровий скок. — Чортків, 2004. — С. 6.
  256. Шанківський, Л. Стрий і Стрийщина у визвольній війні 1918—1920 рр.
  257. Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях. Матеріяли історії. — Вінніпеґ : друкарня Видавничої Спілки «Поступ», видав Дмитро Микитюк, 1966. — Т. III. — С. 226.
  258. Павлишин, О. Повітові комісаріати // Організація цивільної влади ЗУНР у повітах Галичини (листопад-грудень 1918 року).
  259. 259,0 259,1 Шипилявий, С. Бучаччина в боротьбі за самостійну Українську державу… — С. 74.
  260. Литвин, Науменко, с. 87.
  261. Отець Жан, Й. Уривки з діярія // Бучач і Бучаччина… — С. 87—89.
  262. Томін, Ю., Романишин, Ю., Коритко, Р., Паращак, І. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці. — Львів : ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011. — іл. — С. 121. — ISBN 978-617-655-000-6.
  263. Бодна, О. Іван Макух // ЗУНР 1918—1923. Уряди. Постаті. — С. 180.
  264. 264,0 264,1 Шанковський, Л. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920 // Бучач і Бучаччина… — С. 78.
  265. Стоцький, Я. Бучацький монастир отців Василіян: на службі Богові й Україні… — С. 102.
  266. Полянський, О. Західна Україна у двох революціях… — С. 39.
  267. Макух, І. На народній службі. — Детройт: Видання Української Вільної Громади Америки, 1958. — С. 250.
  268. Там само. — С. 254—255.
  269. Литвин, Науменко, с. 195.
  270. Полянський, О. Західна Україна у двох революціях… — С. 46.
  271. Литвин, М., Науменко, К. Історія Галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — С. 129. — ISBN 5-7745-0394-1.
  272. Литвин, Науменко, с. 196.
  273. Шанковський, Л. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920 // Бучач і Бучаччина… — С. 80.
  274. Литвин, Науменко, с. 182.
  275. Там само. — С. 189.
  276. Там само. — С. 223.
  277. Smoliński, A. Buczacz — perła podolskiego baroku (2) // Głos buczaczan. — Wrocław : drukarnia osiedlowa, 2015. — № 1 (72). — S. 67. (пол.)
  278. Krwawicz, M. Olszyna-Wilczyński (pierwotnie Wilczyński) Józef Konstanty (1890–1939) // Polski Słownik Biograficzny. — 1979. — T. XXIV. — S. 52.
  279. Шанковський, Л. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920… — С. 82—83.
  280. Реабілітовані історією. Тернопільська область… — С. 18.
  281. Шанковський, Л. Бучаччина в роки визвольної війни… — С. 84.
  282. Гузар, М. Жмут спогадів про Бучач… — C. 197.
  283. Там само. — С. 201.
  284. Калейдоскоп минулого… — C. 447—448.
  285. Калейдоскоп минулого… — С. 448—449.
  286. Шипилявий, С. Національно-економічне відродження Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — C. 292.
  287. Реабілітовані історією. Тернопільська область : у 3 кн. / О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). — Тернопіль : Збруч, 2008. — Кн. 1. — С. 584. — ISBN 978-966-528-297-6.
  288. Калейдоскоп минулого… – C. 454.
  289. Залеський, О. Піяністка Софія Ілевич // Бучач і Бучаччина… — C. 173.
  290. Музична школа Бучача
  291. Шипилявий, С. Календар «Просвіти» за 1927 рік // Бучач і Бучаччина… — C. 244.
  292. Kunzek, T. Przewodnik po województwie Tarnopolskim (z mapą). — Rzeszów : Libra PL, 2013. — S. 39. (пол.)
  293. Д-р Мельник, П. Бучацька гімназія в 20-х і 30-х роках ХХ-го століття // Бучач і Бучаччина… — С. 209.
  294. Станкевич, с. 20.
  295. о. Шимчій, Д. ЧСВВ. Старі Петликівці // Бучач і Бучаччина… — С. 623.
  296. Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 20 lutego 1934 r. o zmianie granic miasta Buczacza w powiecie buczackim, województwie tarnopolskiem. (пол.)
  297. о. Назарко, І. Марійські Дружини в Бучачі // Бучач і Бучаччина… — C. 235.
  298. Ткачов, С. Польсько-радянська війна 1939 року і Тернопільщина // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 167. — ISBN 978-966-457-228-3.
  299. Ткачов С. Польсько-радянська війна 1939 року і Тернопільщина // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 171. — ISBN 978-966-457-228-3.
  300. Синенька, О. За рідний край, за нарід свій… — С. 11.
  301. 301,0 301,1 Czyż, Gutowski, s. 25.
  302. за іншими даними — 151
  303. 303,0 303,1 Бобик, І. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням… — С. 475.
  304. [1] — P. 33. (англ.)
  305. Полянський, Ф. Тернопільщина у період німецько-радянської війни (1941—1944 рр.) // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 194. — ISBN 978-966-457-228-3.
  306. Полянський, Ф. Тернопільщина у період німецько-радянської війни (1941—1944 рр.) // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 195. — ISBN 978-966-457-228-3.
  307. 307,0 307,1 Полянський, Ф. Тернопільщина у період німецько-радянської війни (1941—1944 рр.) // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 197. — ISBN 978-966-457-228-3.
  308. Полянський, Ф. Тернопільщина у період німецько-радянської війни (1941—1944 рр.) // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 200. — ISBN 978-966-457-228-3.
  309. landkomissar (англ.)
  310. Kreishauptmannschaft Czortków (нім.)
  311. За спогадами Івана Бобика → Бобик, І. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням… — С. 476.
  312. Спогади Ізидора Ґельбарта
  313. 313,0 313,1 Бобик, І. Співжиття бучацьких міщан… — С. 476.
  314. 314,0 314,1 314,2 314,3 Бобик, І. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням… — С. 478.
  315. [2] — P. 53. (англ.)
  316. Семенів, О.Військово-історичні чинники прориву оточеної 1-ї танкової армії вермахту на півдні Тернопільської області у квітні 1944 р. — С. 168.
  317. Głos buczaczan. — 2014. — № 1 (71). — S. .
  318. Семенів, О.Військово-історичні чинники прориву оточеної 1-ї танкової армії вермахту на півдні Тернопільської області у квітні 1944 р. — С. 171.
  319. Głos buczaczan. — 2014. — № 1 (71). — S. .
  320. Курилишин, К. Бучацькі вісті // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А — Я (додатковий). — С. 84. — ISBN 978-966-528-318-8.
  321. Żyromski, Z. Uprowadzenie komandanta Obwodu AK w Buczaczu // Głos buczaczan… — S. 40—42.
  322. Żyromski, Z. Uprowadzenie komandanta Obwodu AK w Buczaczu… — S. 66.
  323. Żydzi w mieście.
  324. Грицюк, В. Дніпровсько-Карпатська стратегічна наступальна операція (24.12.43–17.4.44) // Воєнно-історичний музей.
  325. Rozen, M. Przetrwać holokaust i żyć dalej (2) // Głos buczaczan. — Wrocław : drukarnia osiedlowa, 2015. — № 1 (72). — S. 78—79. (пол.)
  326. Полянський, Ф. Тернопільщина у період німецько-радянської війни (1941—1944 рр.) // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 206. — ISBN 978-966-457-228-3.
  327. Бучач. Фотопутівник… — С. 14.
  328. 328,0 328,1 Бучач. Фотопутівник… — С. 15.
  329. [3]
  330. Бучач. Фотопутівник… — С. 23.
  331. Страшків, С. Спогади Петра Шкляра // Трибухівці. Минуле і сьогодення. — Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2004. — іл. — С. 49—50.
  332. Там само. — С. 47.
  333. Інформація від лікаря-бачачанина Корнила Крушельницького.
  334. 334,0 334,1 334,2 Бучач. Фотопутівник… – С. 25.
  335. Визначні особистості енергетики краю
  336. Перемога. — Бучач, 1969. — № 117 (4 жовт.). — С. 4.
  337. Кубкові вершини «Колоса» // Нова доба. — № 34 (8656, 21 серп.). — С. 6.
  338. Бучач. Фотопутівник… — С. 18.
  339. Зйомка фільму у Бучачі «Дума про ковпака»
  340. Береги свободи слова… — С. 168.
  341. Наукова діяльність кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів
  342. Історія УГКЦ
  343. Нова доба. — 2013. — № 47 (8565) (29 лист.). — С. 1—2.
  344. Нова доба. — 2013. — № 48 (8566) (3 груд.). — С. 4.
  345. Чорній, О. Герої Небесної Сотні із Зубреця // Нова доба. — 2014. — № 9 (8579) (28 лют.). — С. 1, 5.
  346. Молодіжний форум Бучача // Бучацькі новини
  347. Жанна Попович. Давня могила нагадала про старовинну бучацьку церкву.
  348. У Бучачі встановили пішохідний міст

Джерела, література

— S. 433—437. (пол.)
— S. 254. (пол.)

Посилання

Зауваги


Шаблон:Історія міст Тернопільщини