Іван Кедрин-Рудницький

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук
Журналіст, громадсько-політичний діяч
Іван-Олександр Кедрин-Рудницький
Іван Кедрин-Рудницький
Іван Кедрин-Рудницький
Псевдо: Іван Кедрин, Homo politicus
Народження: 22.4.1896
Смерть: 4.3.1995
Громадянство: size Австро-Угорщинаsize ЗУНРsize Польща → size Українська держава (1941)size США
Родина: батько — Іван, матір — Іда (Ольга), брати — Михайло, Володимир, Антін, сестра — Мілена, дружина — Марія
Освіта: Бережанська гімназія, ц.-к. українська (руська) академічна гімназія у Львові, Віденський університет
Робота: журналіст, редактор
Військова служба: армія Австро-Угорщини, Армія УНР
Творчість: спогади
Наукова діяльність: історичні розвідки
Політична діяльність: член ЦК УНДО
Громадська діяльність: голова Спілки українських журналістів в Америці, заступник голови НТШ в Америці
Відзнаки: Хрест Симона Петлюри

Іва́н Ке́дрин, або Іван Кедрин-Рудницький; при народженні — Іван-Александер Рудницький, або Іван-Олександр Рудницький; 22 квітня 1896, Ходорів, нині Україна — 4 березня 1995, м. Джерсі-Сіті, США) — український історик, громадсько-політичний та державний діяч в екзилі, журналіст, публіцист, редактор. Дійсний член НТШ, член Президії НТШ в Америці, почесний доктор Українського Вільного Університету (УВУ). Син Івана Рудницького, брат Мілени Рудницької-Лисяк, Михайла та Антіна Рудницьких.

Біографія

Народився 22 квітня 1896 в м. Ходорові Бібрецького повіту, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська монархія (нині Жидачівського району, Львівська область, Україна) в інтеліґентській галицькій родині. Батько — Іван Рудницький[1] (1856—1906) — працював як нотаріальний кандидат у Підгайцях, Зборові, як нотар[2] (нині нотаріус) у Луці поблизу Самбора[1], Бережанах, захворів зараженням крові. Однак через неправильний діагноз місцевих лікарів (запалення легень) розвинулася гангрена; помер на 51-у році життя 19 грудня 1906. Похований на цвинтарі в Бережанах[3]. Мати — Іда Шпіґель — походила з галицького єврейського роду. Проти шлюбу батьків протестували обидві родини, через що він відбувся лише через 10 років від часу їхнього знайомства, по смерті матері Івана Рудницького. Іда, щоб вийти за нього заміж, втекла з дому, в монастирі сестер бенедиктинок прийняла християнство, змінивши ім'я на Ольга. Померла на 86 році життя 9 лютого 1950 в домі наймолодшого сина Антіна (Томс Ривер, штат Нью-Джерсі, тут і похована[3]). Сестрою і братами Івана були Мілена (у заміжжі Лисяк, журналістка і парламентаристка, діячка УНДО, одна з провідних осіб жіночого руху), Михайло (письменник, літературознавець, літературний критик), Антін (піаніст, музикознавець, композитор і диригент, автор праць на музичні теми) та Володимир (нотар в Обертині та Городенці[4]) Рудницькі[5]. Рідною мовою була польська[6].

У дитинстві часто хворів[7], зокрема, малярією[8], через що не ходив до школи, а вчився вдома[7]. Навчався в Бережанській гімназії, потім у цісарсько-королівській українській (руській) академічній гімназії у Львові[9], де 1912/13 навч. року закінчив VIIб клясу[10], 1914-го — заклад з відзнакою[11]. Під час навчання співав у гімназійному хорі[12]. З початком Першої світової війни і за першої царсько-російської окупації Львова вивчав медицину[7].

1915 мобілізований до лав австрійської армії, служив у 35-у Золочівському полку, пройшов вишкіл у старшинській школі на Мадярщині і в Боснії. Брав участь у бойових діях Першої світової війни. 1916 року під час битви в Бережанському лісі потрапив у російський полон, який відбував у таборі на Забайкаллі. 1917 р. після Лютневої революції в Росії переїхав до Києва, де працював у державних установах освіти УНР та Української Держави (Гетьманату). Після зайняття Києва московськими більшовиками та їх українськими сателітами в січні 1919 виїхав до Вінниці, де вступив до Армії УНР, брав участь у боях, зокрема, на Тернопільщині, працював референтом військової газети «Ставка»[13].

З липня 1920 — в еміграції у Відні, де 1922 року закінчив філософський факультет місцевого університету. Під час навчання в 1920—1922 редагував разом з В. Піснячевським, В. Мурським, Артимом Хомиком журнал «Воля» (останні три числа — «Воля України»)[14]. Саме тоді почав вживати псевдонім Кедрин. У вересні 1922 повернувся до Львова, де плідно працював як журналіст. Співпрацював у газеті «Діло» (за рекомендацією Евгена Коновальця) в 1922—1939 роках (з кількамісячною перервою в 1925), в 1925—1931 — кореспондент «Діла» і пресовий референт Української Парламентської Репрезентації у Варшавському сеймі, довголітній секретар Товариства письменників і журналістів у Львові. На початку 1925 — редактор тижневика «Український голос» (м. Перемишль). У 1937—1939 спільно з Іваном Німчуком та Володимиром Кузьмовичем був фактичним колегіальним редактором «Діла» (номінальним редактором був Василь Мудрий) і очолював політичний відділ газети.

У 1920—1930-х його політична діяльність була тісно пов'язана з екзильним урядом УНР та найвпливовішою легальною західноукраїнською політичною партією — Українським Національно-Демократичним Об'єднанням, членом Центрального Комітету якої він став. Відповідав за підтримання зв'язків між УНДО і Організації Українських Націоналістів, контакти УНДО з екзильним урядом УНР.

Внаслідок окупації Галичини московськими більшовиками у вересні 1939 виїхав до Кракова, де працював працював у пресовій агенції Генеральної губернії[9], редакції українськомовних «Краківських вістей». Влатку 1941 приїхав до Львова, щоб з'ясувати, чи залишилося щось у покинутому помешканні, яке зайняв з приходом гітлерівців фольксдойч, давній колега, колишній офіцер УГА. У своєму краківському помешканні приймав графа Пйотра Дуніна-Борковського, колишнього львівського воєводу, який переховувався від нацистів[15]. З 1944-го мешкав в Австрії, де протягом 1946—1949 років очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання в Австрії.

1949 року емігрував до США. Спочатку працював на фермі та в копальні, через чотири роки повернувся до улюбленого заняття — журналістики[14]. Упродовж 20 років (1953—1973) працював у редакції першого і найбільшого українського часопису США — газеті «Свобода», писав для нього редакційні статті. Брав активну участь у політичному, науковому та громадському житті української еміграції. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. Був головою Спілки українських журналістів в Америці, заступником голови НТШ в Америці, членом політичної ради Українського конгресового комітету Америки (редактором його політичного органу — «Конгресові вісті»), Головної управи Об’єднання колишніх (бувших) вояків-українців (редактор і співредактор його видань — «Голос Комбатанта» і «Вісті Комбатанта» у 1961—1965). 1973 року вийшов на пенсію.

Помер після короткої недуги 4 березня 1995 в м. Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі, США). Панахида пройшла у похоронному заведенні Бромірського у Джерзі-Ситі, у церкві святого Юра в Нью-Йорку і на цвинтарі в Бавнд-Бруку, де й похований[5] поряд з дружиною, яка відійшла набагато раніше[16], за участи багатьох людей, зокрема, Генерального Консула України Віктора Крижанівського. Під час похоронів виголосили низку прощальних промов.

Нагороди, відзнаки

  • Хрест Симона Петлюри (нагороджений за відвагу).
  • Почесний доктор («гоноріс кавза») Українського Вільного Університету (УВУ)

Доробок

Автор книг та праць

  • Берестейський мир: спомини і матеріали (1928)
  • Золоті ворота (1937)
  • Homo politicus. Причини упадку Польщі (1940)
  • Викривлена правда. Події в Україні у 1918 році у кривому дзеркалі споминів д-ра Лонґина Цегельського (1963)[17]
  • Паралелі з історії України. З нагоди 50-річчя Розького миру (1971)
  • Життя — події — люди (ню Йорк: Видавнича кооператива «Червона Калина», 1976)
  • Михайло Грушевський — не один, а більше їх (спогади і рефлексії) (1976)
  • В межах зацікавлення (збірник вибраних статей, 1986).

У своїй публіцистиці 1930-х років поборював діячів ОУН[15].

Сім'я

Дружина — Марія[14].

Пам'ять

Польський дослідник Маріуш Сава (Mariusz Sawa) написав про нього розвідку Ukraiński emigrant. Działalność i myśl Iwana Kedryna-Rudnyckiego (1896-1995), яка вийшла друком у Люблині 2016 року. Україністка Оля Гнатюк (Ola Hnatiuk) написала на неї рецензію, опубліковану в часописі Критика (2017. Ч. 11—12), де, зокрема, ствердила, що Маріуш Сава, приписуючи своєму героєві антипольськість, пронімецькість і колабораціонізм, перейшов межу від невідлучного для будь-якої інтерпретації суб'єктивізму до тенденційности.

Примітки

  1. 1,0 1,1 Життя — події — люди, с. 13.
  2. Волинець, Н., Головин, Б., Мазурак, Я. Рудницький Іван Михайлович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А — Я (додатковий). — С. 519. — ISBN 978-966-528-318-8.
  3. 3,0 3,1 Життя — події — люди, с. 15.
  4. Життя — події — люди, с. 13—14.
  5. 5,0 5,1 Галів, М. Помер патріярх українських журналістів Іван Кедрин-Рудницький // Патріярхат. Греко-католицьке аналітичне видання.
  6. Гнатюк, с. 24.
  7. 7,0 7,1 7,2 Балда, с. 152.
  8. Життя — події — люди, с. 14.
  9. 9,0 9,1 Мазурак, с. 576.
  10. Звіт дирекциї ц. к. академічної ґімназиї у Львові за шкільний рік 1912/13. — Львів, 1913. — С. 100 [146].
  11. Ковальчук, О. Кедрин-Рудницький Іван // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 167. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  12. Життя — події — люди, с. 16—17.
  13. Балда, с. 152—153.
  14. 14,0 14,1 14,2 Балда, с. 153.
  15. 15,0 15,1 Гнатюк, с. 30.
  16. Балда, с. 154.
  17. Гнатюк, с. 28.

Джерела та література

Посилання

Зауваги